Диплом по гражданскому праву

досліджень, проведеного влітку 1993 року, лише 5.5 відсотка опитаних

погодилися з тим, що саме політичні партії визначають політико-економічний

розвиток України, і тільки 5.4 відсотка згодні довірити проведення реформ у

нашій державі лідерам нинішньої політичної опозиції.

А яка ситуація в процесі формування багатопартійності склалася з

Комуністичною партією України? Хоча юридично однопартійність і керівна роль

її були усунені ще в середині 80-х років, усе ж партія комуністів

залишалася наймасовішою політичною силою, яка фактично домінувала у

політичному житті. Її авторитарна сутність не змінилась. Тому вже до

серпневого путчу Комуністична партія України, як і КПРС загалом, перебувала

в стані глибокої політичної, організаційної та ідеологічної кризи,

свідченням чого був масовий вихід з партії. Комуністична партія України не

змогла і не могла трансформуватися у принципово іншу, адекватну

демократичному режимові партію, а після серпневого путчу 1991 року взагалі

перестала існувати згідно з Указом Президії Верховної Ради України.

Неминучий крах КПРС, її республіканських організацій став крахом моделі

соціалізму під проводом цієї партії.

Проте нині на тлі економічної дестабілізації в Україні активізують

свою діяльність політичні угрупування соціал-комуністичної орієнтації

(Соціалістична партія України, Комуністична партія України, Комуністична

партія Криму, Союз комуністів України, Фронт трудящих). Вони, здобувши

більшість у парламенті України, виступають принциповими опонентами націонал-

радикалів і націонал-демократів у становленні до:

1) ідеї державної незалежності;

2) історичного періоду перебування України в складі Росії та СРСР;

3) нинішньої Росії та СНД;

4) форми державного устрою, організації влади і політичного режиму;

5) цілей, форм і методів проведення ринкових реформ;

6) державної атрибутики України;

7) української мови як державної (офіційної) мови в Україні.

Викликає занепокоєння спроба комунно-партійних депутатів Верховної

Ради України на парламентському засіданні 18 жовтня 1994 року очиститися

від гкчепістів 19-21 серпня 1991 року, скасувавши Указ Президії Верховної

Ради України про тимчасове призупинення і заборону діяльності

Комуністичної партії України. Ортодоксальні комуністи наполягають на

поверненні старих форм державності і централізованого управління,

виступають за примусове будівництво ладу, модель якого заздалегідь

будується в свідомості теоретиків, на їхню думку, “згідно с теорією Маркса-

Леніна” і під яку треба підтягувати дійсність, хоч би цього хтось і не

хотів.

Виникнення партій не є випадковим явищем. Їх поява зумовлена

об’єктивними потребами розвитку суспільства; вони є центром кристалізації

політичних інтересів, засобом контролю діяльності уряду, розвитку

демократії, громадянського суспільства, формування громадської думки.

Історичний досвід показує, що партії можуть виникати на базі політичного

руху або громадського об’єднання певної групи людей, перетворюючись на

організацію для досягнення своєї мети шляхом розгортання політичної

діяльності, шляхом створення таємної групи змовників з метою змінити

існуючий політичний режим або об’єднати навколо парламентської групи

депутатів одного політичного напрямку, представників у місцевих органах

влади, що їх підтримують.

Різні засади виникнення політичних партій, неоднакова їхня роль у

політичному житті народів, різноманітність функцій, які вони виконують

залежно від суспільно-політичного устрою країни, – все це зумовлює

відсутність загального, універсального визначення політичних партій як

специфічних організацій, як специфічних інституцій політичної системи.

1.2 Поняття та види громадських організацій і політичних партій.

Як юридичні особи в Україні діють різні об’єднання громадян: політичні

партії та громадські організації (згідно з законом “Про об’єднання

громадян” від 16 червня 1992 року у статті 1 визначається, що об’єднання

громадян, незалежно від своєї назви (рух, конгрес, асоціація, фонд, спілка

тощо), визначається політичною партією або громадською організацією.

Невід'ємним елементом будь-якого демократичного суспільства є

різноманітні об'єднання громадян, їх соціально-політичне призначення

полягає насамперед у тому, що вони допомагають людям у розв'язанні проблем

повсякденного життя, відкривають широкі можливості для виявлення суспільно-

політичної ініціативи, здійснення функцій самоврядування.

З розширенням демократії і зростанням рівня політичної культури

посилюється тенденція до урізноманітнення громадських об'єднань у соціально-

політичному житті, їх впливовості в конкретно-історичних ситуаціях,

зрештою, до їх чіткої диференціації на громадські організації і громадські

рухи. Причому особлива активність названих об'єднань, а також динаміка

їхнього розростання та впливу спостерігаються у суспільствах перехідного

тину, де одночасно виникає безліч складних суспільно-політичних проблем.

Загальноприйняте у сучасній політології поняття "громадські організації

і рухи" виникло на основі ширшого поняття "суспільні об'єднання" як більш

наближеного до сучасних суспільно-політичних реалій. Виходячи із специфіки

діяльності громадських організацій і рухів, слід розглядати їх

диференційовано Громадські організації — це масові об'єднання громадян, що

виникають за їх ініціативою для реалізації довгострокових цілей, мають свій

статут і характеризуються чіткою структурою[2].

Громадські організації створюються і діють у формі спілок (адвокатів,

музикантів та ін.), товариств (наприклад, наукове товариство ім. Т.

Шевченка), комітетів (наприклад, національний олімпійський комітет

України), асоціації (наприклад, українська уфологічна асоціація) тощо.

Спілка-обєднання людей, пов’язаних спільними умовами життя, спільною

метою.

Товариство-організація, об’єднання людей, які ставлять перед собою

спільні завдання, мету, програму дій і відповідно діють для їх виконання,

здійснення.

Комітет-колегіальний орган, що керує будь-якою галуззю державної, або

громадської організації.

Найбільш поширеними різновидами громадських організацій у сучасному

світі є: профспілки; організації інвалідів; ветеранські, жіночі, молодіжні,

дитячі організації; наукові, технічні, культурно-просвітницькі,

фізкультурно-спортивні та інші добровільні товариства; творчі спілки;

різноманітні земляцтва, фонди, асоціації, товариства і т. ін. Характерною

їх ознакою є документальне оформлення мети і завдань, організаційно-

структурне забезпечення, що, власне, й відрізняє їх від громадських рухів.

Громадські рухи теж мають масовий характер і створюються з певною

метою. Однак на відміну від громадських організацій це структурно

неоформлені масові об'єднання громадян і організації різних соціально-

політичних орієнтацій, діяльність котрих, як правило, має тимчасовий

характер і найчастіше спрямована на виконання певних тактичних завдань,

після чого вони або розпадаються, або консолідуються в нові політичні

партії чи громадські організації.[3]

Основними різновидами громадських рухів нині є:

політичні рухи (Народний рух України на початковій стадії); масові

демократичні (рухи за демократичні перетворення, спрямовані на захист прав

і свобод людини, антифашистські й антидиктаторські, проти расової та

національної дискримінації та ін.); соціальні (локальні) рухи; так звані

"нові соціальні рухи", що набули поширення в останні десятиліття

(антивоєнний, екологічний, неофеміністський та ін.). Одні з названих рухів

висувають у своїй діяльності порівняно вузькі завдання, інші порушують

питання загальнонаціонального і загальнолюдського характеру. В цілому такі

рухи шукають і часто знаходять нові форми взаємовідносин громадян з

державою.

У загальному означенні громадські організації і рухи являють собою

добровільні формування, що виникають у результаті цільного волевиявлення

громадян на основі спільних інтересів і завдань. Відносна відстороненність

від політики пов'язана насамперед з тим, що держава безпосередньо не

втручається в їх діяльність, а лише регулює її відповідно до чинного

законодавства. До того ж громадські організації і рухи на відміну від

державних інститутів не наділені владними повноваженнями. Відрізняються

вони й від політичних партій, оскільки не ставлять за мету оволодіння

державною владою. Відмінність їх від усіх інших суспільних угруповань

пов'язана з особливостями функціонування (виникнення за ініціативою знизу,

фактична єдність, забезпечення інтересів своїх членів та прихильників

незалежно від мети та характеру об'єднання, нетрадиційність) та принципами

діяльності (добровільність, поєднання особистих і суспільних інтересів,

самоврядування, рівноправність, законність, гласність). Отже, за своєю

природою і характером діяльності громадські організації і рухи не є

політичними організаціями. Однак їх діяльність почасти набуває політичного

характеру, оскільки громадські організації і рухи, по-перше, об'єднують

людей, що входять до спектру політичних сил (патріотичні сили, національне

орієнтовані групи, прихильники реформування суспільства та ін.), по-друге,

є потенційною базою для виникнення на їх основі нових політичних партій.

Щоб розібратись у широкому спектрі громадських об'єднань і рухів, які

виникають найчастіше поза офіційними державними структурами і не

вкладаються в жодні схеми, треба окремо зупинитися на їх типології.

Щодо цього існують різні критерії:

1) за родом діяльності — конструктивно орієнтовані, пізнавальні,

опозиційні, аматорські, національні та ін.;

2) за поставленими цілями — соціально-вартісні й асоціальні,

політизовані й не політизовані;

3) за інтересами — економічними, професійними, суспільно-політичними та

ін.;

4) за правовим статусом — легальні й нелегальні;

5) за соціально-класовими ознаками — наприклад, робітничий, фермерський

рухи;

6) за рівнем масовості й ступенем пилину — профспілки, антивоєнний і

феміністський рухи, з одного боку, та фермерські рухи у СІІІЛ чи рух

англійських докерів — з іншого;

7) за спонукальними мотивами виникнення — соціальне усвідомлені (спілки

ветеранів, студентської молоді, кооператорів); вартісне-орієнтовані

(рух "зелених", спілка "Чорнобиль"); традиціоналістськи зумовлені

(релігійні, національні об'єднання);

8) за масштабами діяльності — міжнародні, внутрішньодержавні, локальні;

9) за ставленням до існуючого ладу — консервативні, реформістські,

революційні, контрреволюційні;

10) за ступенем і формою організації — стихійні й організовані, слабко- й

високоорганізовані.[4]

При розбудові демократичного суспільства в нашій державі виникла

безліч суспільних об'єднань. Цей процес відбувається спонтанно і

безсистемне, що характерно для перехідного періоду. За підрахунками

фахівців, зараз в Україні створено приблизно 5 тис. асоціацій, спілок,

фондів і т. ін. Майже 700 суспільних об'єднань заявляють, що вони є

загальноукраїнськими. 126 з них зареєстрували свої статути в Мінюсті

України.

В Україні з усієї сукупності суспільних об'єднань 21% становлять

доброчинні фонди, 7,2% — культурологічні. 2% — молодіжні.

Близько 100 об'єднань і товариств утворені на етнічній основі.

Наприклад, у Харкові в січні 1996 р. зареєстровано дагестанське і циганське

об'єднання, а всього їх у місті — 20.[5]

Громадські організації і рухи на сучасному етапі суспільно-

політичного розвитку нашої держави є своєрідною сполучною ланкою між

політичним і громадянським суспільством, між "низами" й "верхами". І саме в

цьому полягає їх стабілізуюча, інтегративна роль у суспільстві.

Політична структура сучасного цивільного суспільства надзвичайно

складна, вона містить у собі безліч взаємодіючих з державою суспільних

об'єднань. Політичні партії -лише один з їхніх видів. Отже, основне

значення для їхнього правового регулювання має формулювання такого

юридичного визначення самого поняття "політична партія", що дозволило б

відмежувати партії як специфічний суб'єкт права від всіх інших видів

суспільних об'єднанні. Тільки в залежності від чи наявності відсутності в

якого-небудь об'єднання визнаного законом якості політичної партії можуть

бути визначені нею правовий статус, права й обов'язки, місце і роль у

політичній системі.

Вітчизняні й зарубіжні політологи по-різному тлумачать суть, зміст

діяльності, призначення та функції партії. Тому з’ясуємо насамперед зміст

вихідних понять вчення про партію.

Слово “партія” – латинського походження (partio – ділю, розділяю, тобто

це група людей, об’єднаних спільністю ідей, інтересів для виконання певної

роботи).[6]

Уявлення про ту чи ту партію дають такі ознаки:

1) мета партії – завоювання й здійснення влади окремо або в коаліції;

2) характер організації партії;

3) зміст ідеології партії;

4) діяльність партії щодо забезпечення соціальної опори, підтримки з боку

населення.

До ХІХ сторіччя партіями називали групи, які суперничали між собою у

складі уряду або відповідним чином впливали на політику уряду.

За визначенням німецького соціолога М.Вебера, партії у своєму розвитку

пройшли три стадії:

- аристократичне угрупування;

- політичний клуб;

- масова партія.

Проте ці стадії розвитку пройшли лише дві англійські партії –

лібералів і консерваторів. Більшість же політичних партій формувалися як

масові.

Відомий серед політологів спеціаліст у галузі партій та партійних

систем Д. Сартрі визначає політичну партію як “політичну групу, яка бере

активну участь у проведенні виборів і яка має завдяки цьому можливість

проводити своїх кандидатів у державні заклади”.

Р. Хакцюрн, який присвятив спеціальне дослідження з’ясуванню місця і

ролі політичних партій у США, визначає політичну партію як “автономну групу

людей, які ставлять за мету висунення своїх кандидатів і боротьбу на

виборах у надії добитися контролю над урядовою владою шляхом завоювання

посад у державних структурах та організації уряду”.

У філософському енциклопедичному словнику (1989 року видання) дається

таке визначення партії: “Політична партія – це політична організація, яка

виражає інтереси суспільного класу або прошарку, що об’єднує їх

найактивнішу частину представників і керує ними для досягнення певної мети

та ідеалів”[7].

Аналіз сучасного законодавства дозволяє виділити три основних

кваліфікаційних ознаки, що притаманні політичній партії як правовому

інституту. Про відсутності хоча б одного з них суспільне об'єднання втрачає

якість партії.

Політична партія — це суспільне об'єднання, головною метою участі якого

в політичному процесі є завоювання і здійснення (чи участь у здійсненні)

державної влади в рамках і на основі конституції і діючого

законодавства.[8]

Це головна кваліфікаційна ознака політичної партії, що виражає саму її

сутність і відрізняє її від всіх інших видів суспільних об'єднань

неполітичного характеру (різного роду союзів, асоціацій, клубів, фондів і

т.д.). Останні являють собою створювані соціальними і професійними групами

організації, головна мета яких - задоволення і захист інтересів своїх

членів. Звичайно, для досягнення цих цілей такі організації нерідко

прагнуть впливати і на політику, але політична діяльність для них не є

вирішальна, а носить допоміжний характер і здійснюється головним чином

через партії. У цьому їхня принципова відмінність від політичних партій,

яка усе більш послідовно проводиться сучасним законодавством.

У ряді новітніх законодавчих актів політична партія визначається,

насамперед, як організація, створювана для завоювання і здійснення

державної влади (Буркина-Фасо, Конго, Ефіопія, Польща й ін.). Польський

закон визначає політичну партію як громадську організацію, що ставить своєю

метою "участь у політичному житті, особливо шляхом надання впливу на

формування державної політики і здійснення влади".

Наприклад, закон про політичні партії Буркина-Фасо визнає метою партії

"завоювання" здійснення "державної влади", та закон про асоціації 1991 р.

визначає асоціацію як групу фізичних і юридичних осіб "які мають своєю

метою здійснення загальних задач у культурній, соціальній, духовній,

релігійній, економічній і професійній областях...". Більш того, у ряді

країн всім іншим видам суспільних об'єднань прямо заборонено здійснювати

політичну діяльність, що принципово відрізняє їхній правовий статус від

статусу політичних партій.

В умовах нерозвиненості партійної системи однієї з важливих форм

політичної організації стають політичні рухи, що, багато в чому

відрізняються від партій, мають з ними одну загальну ознаку – вони

створюються для участі в політичному житті з метою боротьби за оволодіння

державною владою. Це свого роду протопартії, що, як свідчить досвід ряду

країн, у майбутньому трансформуються в політичні партії, або розпадаються.

У ряді держав законодавство не проводить розходження між політичними

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12