Диплом по гражданскому праву

прав, наданих їм за законом або статутом (положенням). Порядок призначення

або обрання органів юридичної особи визначається статутом (положенням).

Виступаючи від імені юридичної особи, орган виражає її волю, волю

всього колективу, тому дії органу – це дії самої юридичної особи. Проте дії

органів, які не пов'язані з цілями юридичної особи, не слід визнавати

діями самої юридичної особи. Відповідальність за ці дії має нести особа

(орган) що їх вчинила. Вчинення ж органами юридичної особи дій від імені

юридичної особи, але з перевищенням своїх повноважень, тягне за собою

відповідальність юридичної особи відповідно до чинного законодавства. Тому

в законі (ст. 441 ЦК. України) закріплено правило про те, що організація

повинна відшкодувати шкоду, заподіяну з вини її працівників під час

виконання ними своїх трудових (службових) обов'язків.

2.4. Підстави, порядок і наслідки припинення громадських організацій і

політичних партій.

Наявність у політичної партії легального статусу, незалежно від

порядку його придбання, не означає, що надалі її діяльність не може бути

обмежена чи взагалі припинена. «Право на виникнення, - відзначають німецькі

автори, - аж ніяк не включає ізольованого від нього права на існування,

тобто відсутнє "право на безконтрольний вільний розвиток партій", чи їхній

"необмежене особисте право"»[25]. Найбільш істотними обмеженнями "права на

існування" є призупинення і припинення діяльності політичної партії.

При настанні передбачених у законі обставин юридична особа припиняє

свою діяльність. Такими обставинами можуть бути:

а) досягнення поставлених перед нею цілей (наприклад, після завершення

будівництва об'єкта ліквідується будівельна організація, створена

спеціально для його спорудження);

б) закінчення певного строку, на який було розраховано діяльність юридичної

особи (наприклад, на час дії надзвичайних обставин тощо).

Припинення діяльності юридичних осіб відбувається, як правило, у тому

самому порядку, в якому вони були створені. Так, припинення державних

організацій, що є юридичними особами, здійснює орган, за рішенням якого

вони утворюються (ст. 38 ЦК України).

Законодавству відомі дві форми (способу) припинення юридичних осіб,

що розрізняються по правових наслідках — ліквідація і реорганізація.

Ліквідація – це регламентована законом процедура, у результаті якої

відбувається припинення діяльності юридичних осіб без переходу прав і

обов'язків у порядку правонаступництва до інших облич. Вона може

здійснюватися в добровільному чи примусовому порядку.

У добровільному порядку організація ліквідується за рішенням його

учасників чи органу юридичної особи, уповноваженого на те установчими

документами. Типовими підставами добровільної ліквідації є досягнення чи

мети, навпроти, принципова недосяжність статутних цілей організації.

Примусова ліквідація проводитися за рішенням суду, арбітражного суду

наприклад як банкрута, або при здійсненні заборонених видів діяльності, або

здійснення діяльності без відповідного дозволу і т.д.

У випадку припинення існування юридичної особи шляхом ліквідації його

вимоги і борги до правонаступників не переходять. По цьому призначається

ліквідаційна комісія, що повинна реалізувати усе вилучене з обороту майно

ліквідованої організації і потім із зібраного активу задовольнити претензії

кредиторів.

Ліквідація юридичної особи здійснюється ліквідаційною комісією

(ліквідатором), що утворюються органом, що прийняв рішення про ліквідацію.

Цим же органом визначаються порядок і терміни проведення ліквідації, а

також термін для заяви претензій кредиторів відповідно до законодавства й

установчих документів. У випадку визнання юридичної особи банкрутом порядок

утворення і роботи комісії визначається Законом України «Про банкрутство».

Після розташуванні в офіційній пресі публікації про ліквідацію проводиться

робота з виявлення претензій кредиторів з повідомленням останнім про

ліквідацію юридичної особи, а також по стягненню дебіторської

заборгованості. Ліквідаційна комісія (орган, що проводить ліквідацію)

оцінює наявне майно ліквідованої юридичної особи і розраховується з

кредиторами, складає ліквідаційний баланс і подає його органу, що призначив

ліквідаційну комісію.

Реорганізація може бути здійснена у формі злиття, приєднання, поділу,

виділення чи перетворення. При реорганізації права й обов'язки юридичної

особи, що припинила існування, переходять до інших юридичних осіб, тобто

має місце правонаступництво.

Злиття — форма реорганізації, що передбачає припинення діяльності двох

чи більш юридичних осіб і передачу всіх прав і обов'язків одній новій

юридичній особі, що утворюється в результаті реорганізації.

Приєднання — форма реорганізації, що передбачає припинення діяльності

однієї юридичної особи і передачу всіх прав і обов'язків іншій юридичній

особі.

Поділ — форма реорганізації, що передбачає припинення діяльності

однієї юридичної особи і передачу у відповідних частках усіх його прав і

обов'язків декільком юридичним особам, що утворилися в результаті

реорганізації.

Виділення — форма реорганізації, що передбачає виділення зі складу

юридичної особи одного чи декількох юридичних осіб, до яких відповідно до

роздільного балансу переходять права й обов'язки реорганізованої юридичної

особи. При цьому колишня юридична особа зберігає своє існування і поряд з

ним починає функціонувати нове (виділене).

При перетворенні юридичної особи одного виду в юридичну особу іншого

виду (зміна організаційно-правової форми) до знову виниклої юридичної особи

переходять права й обов'язки реорганізованої юридичної особи.

Юридичні особи вважаються припинившими своє існування з моменту

виключення їх з Єдиного державного реєстру підприємств і організацій

України.

У випадку злиття, поділу, приєднання підприємств момент переходу майна

і відповідних прав і обов'язків до нових юридичних осіб визначається, якщо

інше не передбачено чи законом постановою про реорганізацію, удень

підписання передавального чи роздільного акту (балансу), і тому може не

збігатися в часі з моментом реорганізації юридичної особи, тобто виключення

його з державного реєстру.

Нові юридичні особи, до яких у результаті реорганізації перейшли

майнові обов'язки, несуть по них матеріальну відповідальність і у випадку,

якщо отримане ними майно не покриває вимог кредиторів у межах, визначених

установчими документами про реорганізацію правонаступника.

Майно ліквідованої громадської організації передається її вищестоящій

організації, а у разі відсутності такої – відповідному органові на

громадські потреби.

Громадські організації, що є юридичними особами, припиняють свою

діяльність на підставах, зазначених у їх статутах (ч. 2 ст. 39 ЦК України).

Законом України "Про об'єднання громадян" (ст. 32) передбачено й

примусовий розпуск (ліквідацію) об'єднань громадян. Зокрема, за поданням

легалізуючого органу або прокурора на підставі рішення суду об'єднання

громадян примусово розпускаються (ліквідуються) у випадках: 1) вчинення

дій, передбачених ст. 4 закону (пропаганда війни, насильства чи

жорстокості, розпалювання національної та релігійної ворожнечі тощо); 2)

систематичного або грубого порушення вимог ст. 22 цього закону (одержання

політичними партіями коштів або іншого майна від державних органів або

іноземних держав тощо); 3) продовження протиправної діяльності після

попереднього накладання стягнень; 4) зменшення кількості членів політичної

партії до числа, коли вона не визнається як партія.

Суд одночасно вирішує питання про припинення випуску

друкованого засобу масової інформації об'єднання громадян, яке

примусово розпускається.

Про примусовий розпуск (ліквідацію) об'єднання громадян

реєструючий орган протягом п'ятнадцяти днів після набрання рішенням

суду законної сили повідомляє у засобах масової інформації.

Рішення про примусовий розпуск всеукраїнських та міжнародних

об'єднань громадян на території України приймає Конституційний Суд України.

Призупинення діяльності політичної партії це тимчасова міра,

застосовувана до неї як санкцію за порушення визначених правових

розпоряджень (призупинення діяльності в умовах надзвичайного стану,

природно, має зовсім інше значення). Слід зазначити, що далеко не всі

закони про політичні партії передбачають таку санкцію (вона відсутня,

наприклад, в Анголі, Болгарії, ФРН). Тим часом доцільність її встановлення

цілком очевидне: з одного боку, не всяке порушення партією законодавства

вимагає застосування до неї крайньої міри – заборони, а з іншого боку –

партія одержує можливість усунути виявлені порушення без формальної втрати

легального статусу. Тимчасове призупинення діяльності політичних партій

передбачено законодавством багатьох країн (наприклад, Угорщини, Талона,

Грузії, Латвії, Молдови, Іспанії, Росії, Тунісу, Ефіопії й ін.). Воно

регламентує такі питання, як підстави для призупинення діяльності партій,

його терміни і правові наслідки, порядок ухвалення відповідного рішення і

його оскарження.

Найпоширенішою підставою для призупинення діяльності політичної партії

є порушення конституції, законів і статутних цілей. Наприклад, Федеральний

закон "Про суспільні об'єднання РФ", на який посилається законопроект про

політичні партії, передбачає (ст. 42), що діяльність суспільного об'єднання

може бути припинена у випадку порушення федеральної конституції,

федерального законодавства, конституцій і статутів суб'єктів федерації,

положень закону про заборонені види об'єднань, а також здійснення дій, що

суперечать статутним цілям. У ряді країн призупинення діяльності партії є

санкцією за порушення визначених положень закону про політичні партії, що

передбачає їхнього обов'язку, наприклад обов'язок інформувати орган, що

реєструє, про всі зміни статуту, програми, складу керівних органів,

обов'язок представляти фінансові звіти (Габон, Гвінея, Камерун).

Зустрічаються й інші конкретні підстави: одержання політичною партією

засобів з-за кордону (Габон), банкрутство (Мозамбік), серйозне порушення

суспільного порядку (Бенін).[26]

Звичайно діяльність політичної партії може бути припинена на термін до

підлоги року (до одного місяця в Тунісу; до трьох місяців у Беніну,

Гвінеї, Камеруну; до шести місяців у Молдові, Латвії, Росії). Більш тривалі

терміни зустрічаються рідко (наприклад, у Словаччині діяльність партії може

бути припинена на термін до одного року; у Молдові на той же термін, але

тільки у випадку, якщо партія не усунула порушення в раніше встановлений

шестимісячний чи термін протягом року зробила нові порушення). Протягом

установленого терміну політична партія повинна усунути порушення, що

послужили підставою для призупинення її діяльності. У противному випадку

може встати питання про її розпуск (Гвінея, Росія).

Призупинення діяльності політичної партії спричиняє ряд правових

наслідків. Як правило, партії забороняється будь-яка публічна діяльність

(проведення зборів, мітингів, демонстрацій, користування засобами масової

інформації і т.п.), обмежується її право розпоряджатися власними

фінансовими засобами (зокрема, банківськими рахунками). Але головне - вона

позбавляється права брати участь у виборах. У цьому зв'язку першорядне

значення для забезпечення законності рішення про призупинення діяльності

політичних партій має порядок його прийняття. У правовій державі

гарантувати законність може тільки судовий порядок ухвалення рішення, що

виключає сваволя органів виконавчої влади. У деяких країнах цієї гарантії

доданий конституційний характер. Згідно, наприклад, ст. 46 конституції

Португалії діяльність асоціацій може бути припинена "тільки у випадках,

передбачених законом, і на підставі судового рішення". Такий же порядок діє

в багатьох країнах (Вірменія, Іспанія, Латвія, Мозамбік, Кабо-Верде,

Португалія, Росія, Словаччина, Ефіопія). Правом звертання в суд звичайно

наділяється генеральний прокурор (Мозамбік, Росія, Словаччина), а в деяких

країнах і інші обличчя (так, у Латвії крім генерального прокурора заява

може бути подано міністрами юстиції і внутрішніх справ; у Росії, відповідно

до проекту закону, якщо мова йде не про загальноросійську партію, -

прокурорами суб'єктів федерації, а крім того, заява може подати орган, що

реєструє, після двох зроблених їм попереджень про порушення, якщо вони не

були оскаржені в суді і не визнані останнім не заснованими на законі).[27]

Разом з тим у значній групі держав рішення про призупинення діяльності

партії приймає не суд, а, як правило, що реєструє орган (наприклад, міністр

юстиції, міністр внутрішніх справ, міністр територіальної адміністрації; у

Нікарагуа - Національна рада політичних партій за заявою генерального чи

прокурора Національна асамблея політичних партій). Проте, у більшості цих

країн рішення органа, що реєструє, може бути оскаржене в судовому порядку,

і тільки в деяких, наприклад, у Габону, Гвінеї, воно не підлягає

оскарженню.

На відміну від тимчасового призупинення діяльності політичних партій,

що передбачається законодавством лише деяких країн, порядок припинення

їхньої діяльності регламентується в більшості сучасних держав.

Законодавство встановлює двох процедур, що істотно розрізняються в

залежності від того, припиняється діяльність політичних партій за рішенням

державних чи органів по добровільно прийнятому ними рішенню, без утручання

держави.

Примусове припинення діяльності політичних партій (по термінології деяких

законів – ліквідація) – найбільш серйозне обмеження волі об'єднання.

Так, відповідно до російського законопроекту про політичні партії

підставою їхньої заборони є діяльність, заборонена ч. 1 ст. 6, що

встановлює, що "забороняється створення і діяльність політичних партій,

мети і дії яких спрямовані на насильницьку зміну основ конституційного ладу

і порушення цілісності Російської Федерації, підривши безпеки держави,

створення збройних формувань, розпалення соціальної, расової, національної

і релігійної ворожнечі". Аналогічні положення передбачаються законами ряду

інших країн (Ангола, Болгарія, Грузія, Бразилія, Україна й ін.).

Тривала неучасть у виборах розглядається як втрата об'єднанням якості

політичної партії і служить підставою для його розпуску.

Скорочення числа членів нижче встановленого мінімуму веде до втрати якості

партії і розглядається як підстава для її розпуску (Ангола, Гвіне-Бісау,

Кабо-Верде, Португалія).

У багатьох країнах закон установлює як основи для розпуску партій

здійснення ними фінансових правопорушень, особливо таких, як регулярне

одержання засобів з-за кордону, непредставлення фінансових звітів (Ангола,

Гана, Туніс, Сенегал, Уругвай, Чехія).

Рішення про розпуск політичних партій приймають суди як загальної

юрисдикції (звичайно це Верховний суд), так і спеціальної (у ряді

латиноамериканських країн це виборчі трибунали, у значній групі держав -

конституційний суд). Законодавство докладне регламентує основні

процесуальні питання: визначає коло суб'єктів, що володіють правом

звертатися у відповідний судовий орган із клопотанням про розпуск партії,

установлює процедуру його розгляду і правові наслідки прийнятого судового

рішення. Особливості такої регламентації залежать від розходжень між судами

загальної і спеціальної юрисдикції.

Правом звертання в суд загальної юрисдикції з клопотанням про розпуск

політичної партії володіють суб'єкти, Коло яких визначається законом про

політичні партії. Звичайно це органи прокуратури (генеральний чи

нижчестоящий прокурори), уряд, міністри юстиції, внутрішніх справ. Але в

деяких країнах він трохи ширше і включає голови парламенту і будь-які

легально утворені політичні партії (Ангола, Кабо-Верде). Клопотання (чи

позов) розглядається в порядку цивільного судочинства. Згідно, наприклад,

ст. 22 і 23 болгарського закону розпуск політичної партії здійснюється за

рішенням Верховного суду в порядку, установленому цивільно-процесуальним

кодексом. Виключенням у цьому відношенні є, мабуть, закон про політичні

партії Ефіопії, що передбачає можливість залучення партії до кримінальної

відповідальності за здійснення серйозного злочину. У цьому випадку проти її

збуджується кримінальна справа, що розглядається Центральним високим судом,

що приймає рішення про розпуск партії (ст. 38, 39).

Рішення вищої судової інстанції, як правило, є остаточним, але в ряді

країн воно може бути оскаржене в Конституційний суд, що перевіряє його

законність (наприклад, Словаччина, Чехія, Угорщина). Так, відповідно до

словацького закону 1993 р. рішення про розпуск політичної партії приймає

Верховний суд по клопотанню генерального прокурора. Разом з тим абз. 4 ст.

129 конституції передбачає, що Конституційний суд "вирішує, чи відповідає

рішення про чи розпуск припиненні діяльності політичної чи партії

політичного руху конституційному чи іншому законам".

Від примусового розпуску політичної партії варто відрізняти втрату

статусу чи партії реєстрації. Це особлива процедура, що відрізняється від

розпуску по своїх підставах і правових наслідках. Утрата статусу політичної

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12