Дипломная работа: Запозичення в польській релігійній лексиці

Про величність Бога та нікчемність людини, яка кориться та благає, розповідають традиційні церковні пісні. Віруючі люблять старі пісні, вони звикли до них, співання їх з дитинства до старості дає відчуття влаштованості, приналежності до сфери sacrum. Функціонування поряд старих, нових, або навіть зовсім невідомих текстів становить одну з особливостей мови релігії.

Нові літургійні пісні пособорного періоду побожні, насичені захватом особою Христа, глибокою повагою до Марії, усвідомленням Церкви як спільноти віруючих, розумінням цінності Святого Письма та значення таїнств і літургії в житті християнина [28,56]. Вони насичені цитатами та перифразами з Біблії, виражають поклоніння та вдячність.

Дещо подібними є й молодіжні пісні. У них лексика концентрується навколо радості, світла, надії: uśmiechnij się, radością naszą jesteś ty, słodkich nadziei blask. Ці твори проголошують довіру, радість та загальне братерство.

У молитовнику Droga do nieba (1949 р.) молитви привертають увагу частотою вживання формулювання про зневагу до людського життя. Ці тексти підкреслюють плинність життя, називаючи його часом страждань, труднощів, спокус та боротьби. Предметом прохань у цьому зв’язку є збереження вірності, щоб після смерті отримати в нагороду “корону вічної слави”. Побожний католик мав займати позицію “святої” дистанції і аскетичної ізоляції щодо “цього світу”, розуміючи земне життя як дорогу до життя вічного. Пособорна теологія повстає проти віри в плинність життя, проголошує, що Бог втручається в світ матерії, в дійсність людини, щоб вже сьогодні – завдяки вірі – вона пізнала щастя, яке на “тому світі” здобуде повною мірою. Світ є середовищем віруючої людини, де вона реалізує свою любов до Бога і ближніх, будуючи вже тут, на землі, подобу неба.

У новому видання цих молитов (1978), які так виразно відображали дособорний спіритуалізм, ми його вже не знаходимо. Натомість є тексти, що беруть до уваги різні життєві ситуації, напр. Modlitwa człowieka pracy, Modlitwa o radość, Modlitwa kierowcy, Modlitwa o dobrego męża, Modlitwa o dobrą żonę і т.п.

Мирська лексика міцно увійшла до мови релігії. Це вражаюча різниця, порівняно з герметичністю дособорної мови, яка обмежувалася розмовою про внутрішнє духовне життя католиків. Наскільки дособорна Церква відмежувалася від світу, настільки пособорна Церква увійшла в усі сфери життя. Про останній Собор говорять, що він мав екзистенційний та пастирський характер та повинен був реалізувати керигматичну мету, що полягала у виявленні актуальності Об’явлення, як заклику Бога до свого люду, який живе тут і зараз. Тепер навчання Біблії виходило з життєвих ситуацій, щоб інтерпретувати їх в світлі останньої і вказати таким чином її цінність для розв’язання проблем як однієї людини, так і всього людства. Віруюча людина, католик, має брати участь у повсякденних справах і прагнути реалізувати плани Бога щодо цього світу.

Ця антропологічна орієнтація призвела до зменшення кількості слів суто релігійних або дуже загальних та абстрактних висловлювань (grzech, szatan, anioł, pokusa, dusza, piekło, gniew Boży і т.п.). “Релігійність” текстів підлягала певним змінам, їх мова наближалася до мови світської, а в більшій мірі – завдяки наявності конкретних понять, що називали життєві реалії – до розмовної мови. В дособорний період положенням віри надавали універсальної форми – на все життя і для багатьох поколінь. Це була мова догм, які, з погляду на їх зміст, треба було засвоїти в їх дослівному звучанні. Такою мовою користувався раніше катехізис. Тепер за стилем його мова наближена до мови світських підручників і має на меті спочатку розуміння, а вже потім запам’ятовування.

Такий спосіб звертання до Бога, Ісуса, Матері Божої є найпереконливішим проявом відмови від традиційного звертання до sacrum. Це ще одне свідчення змін у відчутті виправданості тієї чи іншої поведінки в деяких ситуаціях, зникнення певних умовностей і навіть табу. Змінюється образ Бога. Більше ніж в „справедливого Суддю, який за добро винагородить, а за зло накаже”, прагнуть сьогодні люди вірити в Бога люблячого, розумного. І не хочуть, щоб розділяла їх яка-небудь вигадана дистанція.

Мова релігії та релігійна лексика зокрема зазнавали та зазнають різноманітних змін під час свого функціонування. Часи до ІІ Собору були часами панування консервативної, традиційної мови, з малозрозумілими словами, зворотами, конструкціями, більшість з яких не була суто польською, а запозичувалася з мов, які були джерелами релігійних текстів, понять та самої віри (латинської, грецької, чеської та ін.) та через посередництво культури країн, з якими Польща підтримувала зв’язки.

ІІ Собор мав визнати, що застаріла, малозрозуміла мова релігії дійсно погано виконує одну із своїх функцій – донесення Слова божого до людини, а, отже, треба було щось робити, щось змінювати. Змінили, а вірніше осучаснили, саме мову. Позбавилися від слів малозрозумілих, непольського походження, слів, розуміння яких вимагало глибоких теологічних знань, залишивши ті лексичні одиниці, які вже полонізувалися настільки, що не вирізнялися серед інших ані звучанням, які якимись іншими ознаками. Кількість цих слів на даний момент невелика – близько 350 одиниць. Усе це свідчить про те, що мова є живою системою, чутливою до змін та подій, та є дзеркальним відображенням усього, що трапляється в житті країни.

Розділ ІІІ Лексико-семантична характеристика запозичень в польській мові

3.1 Запозичення з класичних мов

Словниковий склад польської мови протягом всієї історії її існування поповнювався не лише за рахунок лексики споріднених з нею слов’янських мов, але і за рахунок слів, засвоєних з інших, неслов’янських мов. Іншомовні слова та вирази, а разом з ними і морфеми, входили в систему польської лексики протягом усієї її історії в зв’язку з економічними, політичними та культурними контактами між польським та іншими народами. Давніші іншомовні запозичення належать до старопольського періоду, а пізніші – до формування й розвитку польської мови. Ранні запозичення проникали переважно усним шляхом, а пізніші – засвоювалися за допомогою усного спілкування, а також через літературні джерела, причому як безпосередньо, так і через посередництво інших мов.

Велике значення для історії польської культури і мови мало прийняття християнства західного зразка (приблизно в ХХ столітті). Латина почала своє панування в Церкві і школі. Нова, запозичена лексика, була пов’язана з релігійними обрядами, літургією, біблійною тематикою тощо.

В тогочасній Польщі латина відігравала велику роль, як мова письма і мова “вищої” культури, однак в самому суспільстві вона розповсюджена була не досить широко. В часи Ренесансу класична латина стала другою мовою “шляхетних людей”. Стала поширюватися мода на вкраплення латинізмів до “живих” польських текстів. Доба Просвітництва поклала край шкідливому впливу латини, обмеживши її вживання кількома стилями (науковим, технічним, професійним). Поряд з латинськими словами запозичувалися і грецькі (вони становлять другу за кількістю слів групу). На основі грецьких елементів в польській мові утворилися слова, що називають поняття, які з’являються в житті суспільства. Прийняте з Візантії християнство збагатило світ перекладами з вдосконаленої за декілька століть теологічної літератури грецького середньовіччя. Ця лексика потрапляє в польську мову у вигляді грецьких кальок.

3.1.1 Запозичення серед назв осіб

Найбільшу групу слів серед запозичень з класичних мов (латинської та грецької) становлять назви осіб – членів орденів, слyжителів Церкви та людей наближених до неї тощо. Серед цих запозичень можна виділити наступні підгрупи:

1.         Ієрархія християнської Церкви:

adwentyści (łac. adventus - przyjście) wyznanie chrześcijańskie powstałe w r. 1844 (lub 1831) w USA, uznające rychłe powtórne przyjście Chrystusa; w l.p. – osoba tego wyznania[34,5];

akolita (gr. akólouthos – osoba towarzysząca) osoba duchowna w Kościele katolickim mająca ostatnie z czterech niższych święceń [34,15];

antypapież (anty – łac. antae + papież) papież wybrany przez opozycję mimo dokonanego już wyboru innego papieża, nie uznany za prawowitego[34,40];

biskup (gr. epίskopos – nadzorca) duchowny w kościołach chrześciańskich, mający najwyższy stopień święceń, sprawujący zwykle najwyższą władze w decezji oraz mający wyłączne prawo udzielania niektórych święceń kapłańskich[34,84];

diakon (gr. diákonos) a) we wczesnym chrześcijaństwie – pomocnik biskupa, opiekun ubogich i chorych; b) w Kościele katolickim i prawosławnym – duchowny mający święcenia uprawniające do udzielania chrztu i komunii, wygłaszania kazań itp.; c) w Kościele protestanckim – pastor zajmujący się akcją charytatywną[34,150];

generał (łac. generalis – ogólny, powszechny) główny przełożony zakonu wybierany przez kapitułę zakonną na kilka lat[34,246];

igumen (gr. hēgoumenos - prowadzący) przełożony klasztoru w Kościele wschodnim[34,297];

kapucyn (śrdw.-łac. capuccinus) katolicki zakon, założony w 1528 r. Jako odłam franciszkanów – obserwantów, zajmujący się gł. misjami i akcjami charytatywnymi; w l.p – członek tego zakonu [34,339-340];

prefekt (łac. praefectus - zwierzchnik) a) duchowny uczący religii, katecheta; b) kardynał stojący na czele jednej z kongregacji rzymskich; c) zwierzchnik kościelny niektórych obszarów misyjnych; d) pomocnik kierownika seminarium duchownego[34,597];

przeor (łac. prior – pierwszy, może przez czes.) zastępca opata; w niektórych zakonach – przełożony klasztoru[34,612];

prezbiter (gr. presbýteros - starszy) a) duchowny mający prawo odprawiania mszy; kapłan; b) starszy w gminie wyznaniowej w pierwotnym chrześcijaństwie[34,600];

protojerej (gr. prōtos – pierwszy+hiereús –kapłan składający ofiary) w Kościele prawosławnym: przełożony kleru katedralnego lub proboszcz większej parafii; także tytuł honorowy[34,608];

reformaci (łac. reformatus - przekształcony) odłam zakonu franciszkańskiego istniejący w okresie od XVI do XIX w.,(później połączony z bernardynami); w l.p.– członek tego zakonu[34,632];

rektor (łac. rector - kierownik) a) ksiądz rezydujący przy kościele nieparafialnym; b) przełożony seminarium duchownego, a także niektórych domów zakonnych[34,637];

sufragan (śrdw.-łac. suffraganeus) biskup podlegający wyższemu biskupowi, np. ordynariusz metropolicie; biskup tytularny, pomocnik ordynariusza decezji[34,711];

superintendent (łac. superintendens – zwierzchni nadzorca) duchowny protestancki będący zwierzchnikiem duchowieżstwa określonego terytorium[34,713];

wikariusz (łac. vicarius) w Kościele katilickim: ksiądz pomocnik proboszcza[34,805].

2.         Запозичення серед назв осіб, пов‘язаних з діяльністю Церкви:

apostoł (gr. apóstolos - wysłaniec) jeden z dwunastu wybranych uczniów Chrystusa; także propagator chrześcijaństwa [34,43];

ateista (a+gr. theós - bóg) ten, kto odrzuca istnienie Boga, zwolennik ateizmu [34,55];

ewangelik (łac. evangelicus – związany z Ewangelią, z gr. euangelikós) wyznawca nauki Lutra lub Kalwina; protestant [34,205];

ewangelista (p.-łac. euangelista, z gr. euangelistēs) autor jednej z czterech Ewangeli kanonicznych[34,206];

ikonodul (ikono – gr. eikōn + gr. doulos - niewolnik) człowiek oddający cześć ikonom, zwolennik czci świętych obrazów ; obrazochwalca [34,297];

kantor (łac. cantor - śpiewak) a) w kościele protestanckim – śpiewak w gminie religijnej; kapelmistrz i organista przygotowujący chłopców do śpiewu w chórze; b) w synagodze żydowskiej - śpiewak solista prowadzący zbiorowe modły; c) dawniej w kościele katolickim – prowadzący chór, przodownik chóru [34,337];

konfirmant (łac. confirmans - umacniający) ten, kto przystępuje do konfirmacji[34,378];

konformista (łac. coformis - podobny) wyznawca Kościoła anglikańskiego, który w 1662 r. zadeklarował lojalność wobec ustroju episkopalnego tego Kościoła [34,378];

katechumen (gr. katēchoúmenos - nauczany) człowiek dorosły przygotowujący się do przyjęcia chrztu[34,348];

mag (łac. magus, z gr. mágos, za staro-pers. magusz) a) kapłan w starożytnej Persji, zwł. babiloński i chaldejski zajmujący się magią i astrologią; b) w Biblii – mędrzec ze Wschodu; w tradycji apokryficznej: jeden z Trzech Króli[34,442];

misjonarz (śrdw.-łac. missionarius, z łac. missio - wysłanie) a) duchowny prowadzący działalność misyjną [34,482];

penitent (łac. poenitens - żałujący) w Kościele katolickim: osoba przystępująca do spowiedzi[34,562];

synoptyk (gr. synoptikós – obejmujący okiem) synoptycy (lm), trzej ewangeliści: Mateusz, Marek, Łukasz, opisujący mniej więcej te same fakty i wypowiedzi z życia Jezusa[34,722];

3.         Запозичення серед назв абстрактних осіб:

anioł (gr. ángelos - posłaniec) według wierzeń religijnych – istota niematerialna pośriednicząca między Bogiem a ludźmi, zwykle uosobiająca doskonałość i dobroć[34,35];

antychryst (łac. Antichristus, z gr. Antíchristos) według większości wierzeń chrześcijańskich – przeciwnik Chrystusa, który ma wystąpić przy końcu świata przeciw chrześcijaństwu i zostanie przez Chrystusa pokonany [34,37];

archanioł (gr. archángelos) anioł wyższego stopnia w hierarchii aniołów według wierzeń religijnych, wierzeń chrześcijańskich i żydowskich [34,45];

demon (gr. daímon ) duch, zwłaszcza nieprzyjazny człowiekowi; w religii katolickiej – diabeł, szatan[34,143];

logos (gr. lógos – słowo, pojęcie, nauka) w teologii chrześcijańskiej – druga osoba boska, syn boży[34,435];

patron (łac. patronus – obrońca, opiekun) święty w religii katolickiej, bóstwo w religiach niechrześcijańskich, których się obrano za opiekunów osób, obiektów zawodów itp. [34,558].

3.1.2 Запозичення серед назв, пов‘язаних з проведенням богослужінь та літургії

Другу за величиною групу слів становлять запозичення, пов‘язані з проведенням богослужінь та літургіі – обряди, меси, читання молитов тощо. До цієї групи належать також слова, що вживаються на позначення різних дій і процесів, наприклад:

ablucja (p.-łac. ablutio - obmucie) rzeczywiste lub symboliczne obrzędowe obmycie ciała, części ciała a przedmiotów kultu[34, 2];

adwent (łac. adventus – przyjście) w liturgii rzymskokatolickiej: okres czterech tygodni poprzedzających święto Bożego Narodzenia[34,7];

depozycja (łac. depositio) kara kościelna pozbawiająca duchownego jego urzędu i prawa wykonywania czynności kapłańskich[34,145];

egzekwie (łac. exsequiae - pogrzeb) żałobne nieszpory i jutrznia[34,174];

epistoła (gr. epistolē - list) w liturgii rzymskiej – część mszy obejmująca głównie czytanie listów apostolskich[34,196-167];

ikonolatria (n..-gr. eikonolatreía) odddawanie czci obrazom i figurom religijnym[34,297];

introit (łac. introitus - wejście) w liturgii rzymskokatolickiej: antyfona czytana lub śpiewana na początku mszy[34,313];

komunia (łac. communio – uczestnictwo, wspólność) a) w chrześcijaństwie: akt przyjmowania i spożycia hostii; rzadziej – sama hostia; b) w Kościele katolickim: część mszy, w czasie której celebrans i wierni spożywają hostię konsekrowaną [34,374];

latria (gr. latreía) oddawanie czci boskiej komuś lub czemuś; w teologii katolickiej: cześć oddawana Bogu[34,421];

lekcja (łac.- lectio - czytanie) fragment Biblii lub pism ojców Kościoła czytany lub śpiewany podczas mszy przed ewangelią lub podczas innych nabożeństw[34,424];

msza (śrdw.-łac. missia) w Kościele katolickim: główne nabożeństwo, w którym, według dogmatyki katolickiej, następuje powtórzenie krzyżowej ofiary Chrystusa[34,494];

nona (łac. dosł. dziewiąta) część oficium kościelnego, odprawiana dawniej o godzinie dziewiątej wg. rachuby rzymskiej[34,514];

oracja (łac. oratio) w liturgii rzymskiej – uroczysta modlitwa[34,531];

procesja (łac. processio - wyruszenie) uroczysty pochód ze śpiewami oraz noszeniem sakralnych przedmiotów będący formą kultu religijnego[34,601];

prymicja (łac. primitiae - zapoczątkowanie) pierwsza msza odprawiana przez nowo wyświęconego księdza[34,611];

rekwiem (łac. requiem, od requies - odpoczynek) w Kościele katolickim: śpiew i muzyka do mszy za zmarłych lub zespół specjalnych modlitw; rzadziej – msza za zmarłych[34,638];

suplikacje (lac. supplicatio – publiczne modły) w Kościele katolickim: religijne peśni o charakterze błagalnym[34,713];

synopsis (gr. sýnopsis - przegląd) zestawienie ewangelii (Mateusza, Marka, Łukasza) w celu ich porównania[34,722];

tercja (łac. tertia - trzecia) w liturgii rzymskiej: część oficjum, odpowiadająca trzeciej godzinie dnia[34,754];

wotywa (łac. votiva - ślubowanie) w Kościele katolickim: msza odprawiana na specjalną intencję niezależnie od oficjalnego kalendarza[34,811].

3.1.3.   Запозичення серед назв релігійних течій, вірувань

В польській релігійній мові ми досить часто зустрічаємо назви релігійних течій, вірувань, поглядів, доктрин, наукових теорій тощо. Усі ці слова потрапили в мову, як результат довгого шляху людства до монотеїзму. До цієї групи відносимо наступні слова:

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6