Дипломная работа: Сільське житло Поділля

Феноменом української хати є малювання на стінах, печі, сволоці та стелі. Малювали як ззовні, так і в середині. В митих хатах малювали стіни, стелю, сволок.

Дуже розвинуте хатнє малювання на Поділлі, особливо у його південних та східних районах.2 В ньому мудро поєднувались практична доцільність та естетична цінність.

Як правило хати розмальовували молоді дівчата та жінки. Використовували для цього нескладне приладдя та нехитрі фарби. Малювали пензлями, які робили «з пса, кішки, курки» тощо. Основним матеріалом для кольорових обмазок, підводок, розписів були глини. Це яскраво жовта глина різних відтінків: червона, синя, зелена, чорний глей, жовту глину перепалювали також на червону. Для цього виробляли маленькі «балабушки» і клали в «грань» (жар). Потім їх товкли, терли та «розпускали» у воді. Червоний колір мав різні відтінки. Дуже перепалена глина – темно-червоний, менше перепалена – яскраво-червоний.3 Крім цього, використовувалися соки рослин, відвари та мінеральні фарби.

Зелений колір робили з соку дерези «повію» чи гарбуза. Часто для чорного використовували сажу. Мінеральні фарби продавались на початку ХХ ст. на базарі. Наприклад, у Могилеві були поширені: синій колір – фарба мінеральна в порошку (ультрамарин), зелений – фарба мінеральна ( зелень темна ), червоногарячий - фарба мінеральна в порошку (умбра), цеглистий – фарба [21]мінеральна, (сурик); фарба мінеральна в порошку кольору бордо (бакан темний), фарба мінеральна в порошку жовтого кольору (крон), фарба мінеральна в порошку бузково-рожевого кольору (бакан з крейдою); фарба мінеральна в порошку червоного кольору (бакан світлий). Вони по деяких селах витісняли фарби рослинного походження або використовувалися поряд з ними.1

Традиційними для Поділля були прийоми оздоблення стін поліхромним розписом – як житлового будинку, так і господарських будівель. У цих розписах втілювалися естетичні уявлення народу, стихійне прагнення до гармонії з життєвим середовищем. Якщо композиційно хата була підпорядкована загальній забудові двору, то за своїм колоритом вона виділялась. Народні художники залишали площину стіни хати білою, білий колір яскраво виділявся на фоні зелені, що оточувала хату. Ці білі стіни практично не декорувалися зеленим кольором. Так само, як і хата білими лишались маленькі курники, вони лише інколи мали кольорову підводку. Великі площі стін господарських будівель тонувались і декоративно розписувались рослинними мотивами або білими цятками. Поліхромне оздоблення споруд було стриманим у північно-східній частині і контрастно насиченим у південно-західній частині Поділля.2

Зовні подільська хата, як правило, білилася з трьох сторін. «Затильна» стіна мастилася жовтою, червоною, чорною, сивуватою глинами, залежно від місцевих традицій. Дуже часто білий колір з причілків наче завертає на «затилля». Ширина цієї смуги від 10 сантиметрів до 1 метра. Білий колір від темного міг відділятися вертикальними кольоровими смугами: червоними, чорними, жовтими, синіми. Були села, де на «затильній» стіні білу смугу лишали і попід стріхою, обводки тоді мали вигляд рамки.3

У зовнішньому розписі селянського житла різних районів Поділля загальнопоширеним був фриз (піддашок). Мальований фриз як правило огинав [22]хату. Малюнок фриза на чільній стіні хати був багатшим і декоративнішим, а ніж на причілках. Виняток робився, якщо хата стояла причілком до вулиці. У композиції малюнка подільських фризів, на відміну від Придніпров’я, переважав вазонний тип орнаменту, який розташовувався, на певному тоні. Він міг бути зроблений з:

- комбінації крапок з іншими елементами: зигзаг з крапок, розетка, крапкове окантування квітки, вазона або розетки, кольоровими лініями;

- окремих кольорових крапок, лінії крапок, площі заповненої крапками;

- комбінації елементів, що утворювали зигзаг з вазонів, з гілок вазонів у поєднанні з гірляндами;

- поодиноких квіток, вазонів, розеток.1

Важливим елементом в оздоблені подільських будівель були підводки. Вони використовувалися для підсилення виразності деталей в середині та ззовні хати.

Важливе місце відводилося призьбі. Так як вона охороняла нижню частину стіни від негоди, а також використовувалася для різних господарських потреб, то була жовтого, червоного, чорного чи сірого кольорів.2 Обов’язковим елементом при цьому була підводка, яка розділяла призьбу і стіну. Вона проводилась у вигляді однієї чи двох смуг, теж різних кольорів – червоного, синього, чорного ширина їх в середньому від 2 до 10 см.

Свої особливості мало також пофарбування навколо вікон, які обводились однією чи декількома яскравими смугами. При цьому вони не зливалися з білою стіною, а ставали виразними, здавались більшими та підкреслювали декоративність будівлі. Також підводками обов’язково відокремлювалася стіна від долівки «землі» яка, як правило, жовтуватий чи зеленуватий колір.3

У середині хати основна увага зосереджувалась на декорі печі. В цьому проявились давні традиції та роль, яку вона відігравала в сімейно-побутових обрядах. Цей цікавий елемент народного побуту пройшов складний шлях свого [23]розвитку – від розпису підворок окремих частин однією фарбою до складних поліхромних; орнаментально рослинних і тваринних композицій.

В печі підкреслювалася кожна деталь: карнизи, челюсті, припічок, лежанка та ін. На Поділлі характерним для оформлення печі був фриз із квіток, під ним у центрі головної стіни калина, малювали у двох нішах вазон з квіткою, букети або вази з квітами без центрального стебла з симетрично розложеними на всій площі гілками та квітами. Також досить часто вживався поліхромний ліпний орнамент з мотивами кола чи двох центральних кіл.1 Челюсті печі які швидко чорніли, мастили червоною чи жовтою глиною. При обводці челюстей часто робили «клинчики», що символізували вогонь. «Климчики» - це підводка з одним або декількома загостреними клинцями, симетрично розміщеними обабіч челюстей.2

«Затула» до печі якщо вона була не з дошок, а обмазана з глини, теж білилася чи фарбувалася у темний колір, і на ній часто виконували, наприклад, стилізований букет чи просто кривульки.

Підводками виділялися стовпчики під лавами, «постіллю», мисником. Інколи підводки поєднувалися з такими давніми елементами, як «курячі лапи». Вони мають вигляд пташиних ніжок, які складаються з трьох ліній у вигляді тризубця.3 Який зміст селяни вкладали; коли їх малювали, невідомо але і цей елемент зустрічається у мистецтві багатьох народів.

Звичайно, хату розписували самі жінки, «хто як умів», але на селі була одна чи декілька майстринь, які задавали тон. Їх запрошували багатші селяни або ті, що зовсім не могли малювати. Платили за це в основному харчами. Починаючи малювати, фарби розводили всі відразу, кожна окремо з окремою щіточкою. Розводились фарби на молоці, на яйці, на клейстері з житнього хліба. Всі розписи робилися від руки, імпровізовано. Спочатку виконували чорний чи синій розвід, а потім малювали більші квіти, потім менші та листя, яке було завжди одного кольору.1 Для розпису використовували всі вільні площини, а особливу увагу [24]надавали чистій хаті та печі. По комену між вікнами малювали «букети» чи «вазони».

В музеї народної архітектури та побуту України, знаходиться хата перевезена із с. Яришів Могилівського району Вінницької області. Розписи на ній виконала у 1975 році сімдесятирічна майстриня із с. Слобода Яришівська А. Кондратюк. На стінах та печі помальовані «букети» з барвінку, тої, волошок біля окремих з них дрібні пташки «зозульки». Вікна, сволок оздоблені фризом «винограду», який дуже любили малювати селянки.

На Поділлі крім стін та стелі малювали також «землю» (долівку). Попід лавами, столом були зірки, а посередині – «гратки», «квітки». У характері декоративних розписів яскраво простежується єдність з іншими видами орнаментального мистецтва Поділля – вишивкою, ткацтвом, керамікою. Це обумовлено спільною матеріальною основою походження всіх видів народного мистецтва, безпосереднім їх зв’язком з працею та побутом народу сталістю кращих національних традицій, які живуть у народі. Провідна роль у декоративних розписах Поділля кінця ХІХ – початку ХХ ст. належить рослинним мотивам, що позначились на їх назвах: «рожа», «ружі», «мак», «голівка», «соняхи», «дубове листя», «акація», «перчичка», «барвінок», «купчак», «маківка», «горицвіт», «синьоцвіт», «кукіль», «яблуко», «вишні», «косиці» та ін. Аналогічні назви вживались в подільські вишивці ( «купчак», «дубове листя», «сливочки», «хмелики», тощо) та кераміці ( «квітка», «косиця», «виноград», «сливочки», «сосонка» та ін.).2 Проте значно менше уваги у мотивах декоративних розписів Поділля приділено елементам тваринного світу.

З середини ХІХ ст. для декоративного оформлення житла поряд із розписами широко використовувались прикраси з паперу – витинанки. Часом паперові прикраси цілком витісняли мальовані, беручи на себе головну функцію декорування інтер’єра.

Хатні кольорові прикраси з паперу були поширені на значній території України [25]крім тих районів, де в середині і протягом другої половини ХІХ ст. ще збереглися курні й напівкурні хати.1 Найбільшої популярності в сільській місцевості витинанки набули на Поділлі. Виготовляли витинанки перед Великоднем, коли за звичаєм щорічно білилися й оздоблювалися кімнати – старі узори знімали, а на їх місце наліплювали нові. Матеріалом для витинанок був кольоровий глянцевий папір. Їх клеїли на стелі печі, стінах, попід стелею та образами, між вікнами. На стелі «розводився павук». Для цього посередині закріплювали паперову квітку, а від неї по колу робилося сімдесят «розводів» з кольорового паперу, порізаного на квадратики та розділені короткими соломинками.2 Важко було знайти сільське житло Поділля без настінних розписів або паперового декору.

У першій чверті ХХ ст. традиційне українське народне житло зазнає змін як в планувальній, конструктивній та в художній структурі. В цей період важливу роль у декоративно-художньому оздоблені народного житла Поділля відіграють традиційні підводки та декоративні розписи. В декоративних розписах починають застосовувати трафарети, що полегшували створення певного образу. Місця розташування розписів залишаються незмінні: фризи попід стіною, оформлення вхідних дверей, вікон, пілястри, призьби.

Період другої чверті ХХ ст. характеризувався подальшим розвитком і реконструкцією існуючих типів житла та появою нових. Починаються формуватися нові архітектурні якості сільського житла, в яких значною мірою присутній елемент професійної архітектури (збільшення розміру вікон, дверей, винос господарської частини за межі житла тощо). В засобах художнього оформлення все ширшого застосування набувають пластичні елементи. Декоративні настільні розписи заступає рельєфний декор. У південно-західних районах з’являється новий прийом художнього оформлення стін – штучною рельєфною фактурою. Вона виконувалась по сирій глиняній штукатурці паличкою, пучками пальців. Ними наноситься неглибокий рельєф, що щільно покриває поверхню стіни.3

Подальшого розвитку набували в цей період прийоми рельєфного декорування.

З’являються різьблені по мокрій штукатурці та формовані рельєфи. Досить [26]різноманітними стають способи виконання кожного з цих видів декору. Ліплений рельєф поєднувався з різьбленням, причому при різьблені рельєфів по мокрій штукатурці міг вибиратися фон: заглиблений або випуклий.1 Формований рельєф виконувався або окремо від стіни, а потім прикріплювався або ж витискувався формою по мокрій штукатурці.

З другої половини ХХ ст. розпочався новий етап розвитку сільського житлобудування і декорування в Україні. Він був пов’язаний з змінами в політичному, соціально-економічному і культурному житті українського народу. Розвиток будівельної техніки, можливості вибору матеріалів промислового виробництва та конструктивних схем, розширили палітру сільської архітектури, збагатили її художню естетичність.

Фасади будинків в цей період оздоблюють різноманітними природними та штучними фактурами. Особливо використовували штучні фактури – мозаїку і набризк. Стіни будинків розфарбовують, як правило, середня частина стіни фарбується у темніші кольори, що поступово переходять у світлі тони.

При забудові нових сіл за типовими проектами вулиці мали одноманітний вигляд, а архітектура житла маловиразна, нівелювалися регіональні традиційні особливості поселень.2

На зовнішній вигляд будинків значно впливали окремі архітектурні елементи, деталі (двері, вікна, виноси, покрівля). Характерною особливістю в цей період було збільшення дверного отвору і розмірів вікна. Настінний рельєфний декор був тісно пов’язаний з іншими видами декоративного мистецтва і зокрема з народним живописом. Настінний розпис як і рельєфи, дуже часто зображає площиною ту ж саму великомасштабну квітку, вазон, розетку.3 Звичайно, окремі стильові ознаки рельєфів і розписів добиралися відповідно до локальних умов та місця, яке [27]оздоблюється.

Зі збільшенням випуску керамічних облицювальних матеріалів, вони застосовувалися і при декорі сільського житла. Шляхом підбору різноколірних плиток, орнаментально викладали пілястри або орнаментальний фриз.

В оформленні веранд можна виділити три принципи. У першому випадку декоруються в основному віконні рами, тоді як огорожі і нижній частині веранди не надається декоративного ефекту, у другому навпаки рами розмальовувались мало, основна увага приділялася декору огорожі, веранди, у третьому випадку декоруються і рами і огорожа.1

Підсумовуючи сказане варто зазначити, що до народного мистецтва завжди був значний інтерес. Тісно пов’язане з життям, воно розвивалось і розвивається разом з народом, його історією, відбиваючи економічні, соціальні та культурні умови різних епох, а разом з тим і художнє відчуття його митців. Народ намагається брати з творчого доробку минулого все краще, прогресивне, що сприяє побудові та утвердженню потреб сьогодення. Так, якщо основою декоративної оздоби житла в минулому було настінне малювання або кольорове фарбування стін, то в сучасному будівництві все ширшого розмаху набирають кольорові штукатурки, пластична обробка стін. Це надавало житлу рис капітальності і монументальності.

Розділ ІV. Історичний розвиток інтер’єру житла

Під поняттям інтер’єр в етнографічній літературі розуміється, планування житлового приміщення з функціональним розподілом кожної його частини і насиченням їх меблями, хатнім начинням та предметами мистецтва.

Інтер’єр української хати характеризувався у ХІХ ст. повсюдно типологічною єдністю, яка була загальнонаціональною ознакою українського житла. Однотипність планування подільського і всього українського житла відзначали багато дослідників.

Ліворуч або праворуч від вхідних дверей, в кутку – вариста піч, по діагоналі від неї - чистий, «червоний», «святий» кут з образами, під ним стіл, вздовж стіни лави, між піччю та причілковою стіною – спальне місце – піл, а біля вхідних дверей, у протилежному кутку від печі – мисник.1

Економічна і соціальна нерівність різних прошарків селянства, обумовила застосування в житлі заможних верств якісніших будівельних матеріалів, впровадження нових прийомів у виготовленні окремих конструктивних деталей.

Важливе, нужденне життя змушувало бідних селян заощаджувати кожну копійку, відмовляти собі в найнеобхіднішому, робити предмети інтер’єру власними руками. Тому інтер’єр житла широких мас трудового селянства ХІХ – початку ХХ ст. значною мірою продовжував лишатися в основних своїх рисах традиційним.

В одній і тій хаті потрібно було виділити місце і для праці: чоловікам, якщо вони займались хоч яким не будь ремеслом – для приладдя, сировини та виробів; жінкам – для встановлення громіздкого верстата, прядіння, приготування їжі та іншої хатньої роботи і для відпочинку. У розпорядженні старих і малих лишалось лише місце на пічі, де старі допомагали молодим виконувати різні роботи.2 Житлова площа, яка в середньому по Україні становила 17,8 м2 при висоті приміщення лише 2.25 м, була найменшою у Подільській губернії, у середньому на душу населення на Поділлі припадало лише 3,8 м2 3[28]

Незначна житлова площа вимагала ощадливого, раціонального розміщення мінімальної кількості меблів. До найдавніших типів можна віднести нерухомі меблі, передусім лави. У подільському народному житлі, як і в житлі всієї України, їх ставили вздовж чільної та причілкової стін, з’єднуючи на покутті. Їх робили з широких дубових дошок, які вкладались на закопані в землю дерев’яні стовпчики.1 Інколи при лаві ставили маленьку переносну лавочку («ослін», «ослінчик»). Лави на свята прикрашали доморобними ряднами («веретами», «коцами»), а в заможних оселях килимами.

До нерухомих меблів слід віднести також «жердку», яка виконувала в традиційному інтер’єрі українського житла роль шафи – вішалки. На ній вішали щоденний одяг, а в свята найкращі килими.

З боку дверей у кутку, протилежному печі, до входової стіни прикріплювали дерев’яні полички або шафку («мисник», «мисничок», «судень») для посуду. Його конструкція пройшла декілька етапів. Найдавнішими типами були: відкритий мисник підвішений до стіни; такий, що стояв, як і лави, на двох стовпчиках; вкопаних у долівку, безпосередньо спирався на лави і був з’єднаний з полицею, прикріпленою над дверима. При такому ж характері опори в подальшому його конструкція ускладнюється: в нижній частині з’являється закрита шафа, яка відокремлюється від полиці. Мисник стає переносним, наближаючись по конструкції та пропорціях до буфетів. З часом верхня частина мисника з поличками закривається заскленими дверцятами, а нижня – дерев’яними.2 В декорі цей елемент інтер’єра пройшов шлях від стриманої порізки країв поличок до ускладненої профіляції карнизів, ніжок та інших елементів.

Під божником уздовж причілкової стіни ставили стіл. Таке розташування визначалось кількома його функціями – тут працювали, відзначали урочистості чи сумували, споживали їжу, тому його ставили у чистій та освітленій частині житлового приміщення.

Великий стіл уособлював у собі ідею єдності, родинної міцності та злагоди. За [29]ним збиралися всі разом, щоб їсти, тому він, образно кажучи, сприймався як «годувальник» сім’ї. На ньому завжди повинен був лежати хліб та сіль. У цьому виявлялось народне ставлення до його ролі як до домашнього алтаря, магічного символу.

На ньому навколишній світ із землею і лісом; водами і лугами; звірами і птахами набував форми хліба насущного.

Столові належало почесне місце й у весільному обряді. Наприклад, молода обов’язково хустку передавала через стіл нареченому, прилюдно засвідчуючи своє бажання і згоду побратися з ним. Це означало «давати руки».1

Стіл зберігся в побуті й донині, але місце його в кімнаті змінилося. Усе частіше він ставиться у центрі помешкання. Поступово втрачається його символічне значення.

Постійно закріпленим місцем для розташування дитячої колиски («люльки») був простір над ліжком. У кінці ХІХ – на початку ХХ ст. на Поділлі переважали плетені з лози та берези колиски.

Особлива роль серед «рухомих» традиційних меблів відводилася скрині. Скрині використовували жінки для зберігання одягу та різних цінних речей. Про скриню клопоталася кожна жінка ще в пору дівування. Тут складалися вбрання, вінок, рушники і прикраси, а у прискринку ховалися «таємниці»: позв’язуване у вузлики різне зілля, яке мало чарівну силу.2

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5