Дипломная работа: Сільське житло Поділля
[5]При зрубній техніці стіни
будували з круглих, напівкруглих або брусових деревин, в яких зовнішні кути
стін клали на початку ХХ ст. з остатком, а з 30-х років ХХ ст. – без остатку.1
Наприкінці ХІХ –
на початку ХХ ст. набирає поширення стовпова конструкція спорудження стін
житла, що має давньослов’янське походження.2 Використовувалися різні
варіанти стовпової конструкції.
Стіни на стовпах
з кіллям, оплетеним горизонтальним хворостом, так звані кільовані стіни. Між
основними стовпами, вбивалися в землю грабові гілки на відстані 15 – 20 см одна
від одної і щільно переплітались вербовим гіллям. Потім з обох боків стіну обмазували
глиною. Широко поширена ця техніка, виведення стін, набула в сучасних
Бучацькому, Чортківському, Заліщинському районах Тернопільської області, Могилів-Подільському
та Мурованокуриловецькому районах Вінницької області, а також у Новоушицькому,
Камянець-Подільському і Чемеровецькому районах Хмельницької.3
Різновидом
попереднього варіанту є каркас, оплетений вертикально хворостом. Але, тут до
стовпа на відстані 15 – 20 см прибивають гілки дерев’яними коликами, а потім
вертикально обплітають лозою. А далі так само з обох боків обмащують глиною.
Ще одним
різновидом стовпової конструкції були стіни на стовпах у закидку з шаром глини.4
Між дерев’яними стовпами каркасу робилися рівчаки “гари”, в які вкладалося
колоте дерево (“дилі”, “риглі”, “заміть”, “сумаки”), а проміжки між ними
укладалися “бохонцями” з глини та м’ятої соломи і щільно утрамбовувалися.
Подібною була техніка з використанням брусів. Бруси також щільно укладалися в
рівчаки, але вже практично без використання глини. Глиною обмазували лише зовнішні
поверхні стін.
Стіни на стовпах
з вальками і прокладкою дерева при цьому вкладалося підряд два – три ряди
вальків, які потім притискувалися дилем.
Дефіцит дерева
викликав ще один вид стовпової конструкції з вальками коли простір між стовпами
повністю укладався вальками “в ялинку” або горизонтальними рядами.1
Окремий
конструктивний тип становили безкаркасні стіни заповнені змішаною з глиною
соломою. У переважній більшості це стіни з вальків, які клалися на фундамент.
Зустрічаються також стіни глинобитні або глинолиті; коли глину вимішану із
соломою заливають у дерев’яну вертикальну опалубку.
Дуже рідко
зустрічалося на Поділлі в ХІХ ст. – на початку ХХ ст. безкаркасна техніка
виведення стін з природного каменю. Використовувалося переважно два види каменю:
пісковик і вапняк.2 Хати ж будували тільки з вапняку. Він вважався
“теплим каменем” і добре піддавався обробці. Найпрезентованішими спорудами з
каменю на Поділлі є, безперечно, огорожі. В селах з неспокійним рельєфом
переважно роблять кам’яний підмурок берега, на рівнинах роблять суцільні
кам’яні мури. У другій половині ХХ ст. природний камінь почали широко
використовувати і для будівництва хат у зв’язку з збільшенням його видобутку і
можливістю перевезення у великій кількості.
Починаючи з кінця
50- х років ХХ ст. стіни будинків на Поділлі стали викладати цеглою або шлаком
і обробляти їх цементом “під шубу”.3 Проте стіни з цегли визначалися
місцями розташування відповідних промислових підприємств по його виготовленню.
До найдавніших
конструктивних типів стелі в ХІХ – на початку ХХ ст. в народному житлі Поділля
можна віднести стелю по одному поздовжньому сволоку, поверх якого укладали
колоте дерево. Дошки могли накладатись і в притул і на відстані.
Використовували для укладання також розколоті половинки дерева, які [6]вкладали
гладкою стороною в бік житла, а виокругленого до горища.1 Поверх
настилали шар глини, який утрамбовували і розгладжували. Глина утеплювала
стелю, а її вирівняну поверхню на горищі господар використовував як місце для
сушіння зерна.
На початку ХХ ст.
з’являється новий тип влаштування стелі, коли дошки укладають на відстані 3 – 5 см одна від одної, а утворені щілини забивають дерев’яними рейками. Такий тип стелі був поширений
лише в лісистих районах, де дерево і на початку ХХ ст. продовжує широко
використовуватись в конструкції житла.
Слід підкреслити,
що особливо стійке, майже до 30-х років ХХ ст. побутування настилу з дощок
спостерігаємо в житлі російського населення Поділля. Різниця полягає лише в
назвах окремих елементів. Наприклад, дошки - “скальники ”, сволок - “подвязь”.2
Аналогічні назви зустрічаються і в українських селах. В цьому і виявився вплив
росіян, особливо, якщо зважити, що російські майстри нерідко виконували
теслярські роботи при будівництві житла в сусідніх селах.
У центральних та
південних районах Поділля дощана стеля на початку ХХ ст. зустрічається в житлі
лише заможної верстви селян, що було пов’язано з вичерпанням деревних ресурсів.
На початку ХХ ст.
стелі, як правило, влаштовували по одному поздовжньому і двох – трьох
поперечних сволоках.3 Сволоки найчастіше були відкриті, їх мили або
вкривали темними фарбами. У центральних районах на сволоки ставили жердки, які
покривали глиною замішаною з соломою. В кінці ХІХ - на початку ХХ ст. дістало
поширення валькове влаштування стелі, коли дерев’яні жердини обмазували
глиносоломою і щільно вкладали одну до одної на двох –трьох сволоках. З обох
сторін глину вирівнювали та гладили, а знизу білили.
На сволок
вибирали переважно пропорційне дубове рідше соснове дерево, яке зачищали і обтісували
з чотирьох боків, надаючи йому прямокутної або [7]квадратної
форми. Поверхні декорували різьбленим і мальованим орнаментом або вирізьблювали
дату будівництва, прізвище господаря хати та хрест. Щоб не допустити псування
дерева, у деяких районах Поділля його змащували олією.
Складніша
конструкція стелі - “на стріхульцях”. У верхні частині поперечних сволоків
робили пази в які закладали обмотані довгими вальками стріхульці (кілки). Їх притискували
й обмазували зверху та знизу глиною, змішаною з половою. Назва “ стріхульці” походить
від “ стріхи” тобто “горища”.1
Знищення лісів та
зубожіння селянства призвели до змін традиційного конструктивного типу стелі в
парадному житлі Поділля. Сволоки поступово замінюються балками – коротшими і
меншого перетину. Замість дощок у настилі почали застосовувати дилі, які почали
обкручувати глиняносолом’яними перевеслами. Особливо поширений цей тип стелі
був у безлісних південних районах Поділля. Зокрема, в селах Каскада, Колюс,
Косиківці Новоушицького району Хмельницької області, Кремінне, Яришів,
Сказинці, Бабчинці, Гонтівка Могилів-Подільського району Вінницької області.2
Усі вказані
варіанти конструктивних типів стелі дають і в інтер’єрі житла не гладку, а
ребристу поверхню. Це зумовлювалося характером опори того чи іншого різновиду
настилу на сволок або балки.
В кінці ХІХ ст. в
народному житлі Поділля був широко поширений спосіб укладання настилу поверх
сволоків. При цьому ввесь сволок виступав у хату. З переходом від сволоків до
балок, поперечний перетин яких не завжди дозволяв зменшити навантаження на
кожну з них, з’являється прийом опори настилу на “лиштву”, що також давало
змогу зменшити частину, що виступає в середину хати.
У другій половині
ХХ ст. на Поділлі починає домінувати підшивна стеля, що давало змогу зробити її
рівною і гладкою.3
Розглянуті
способи укладання стелі характерні саме для житлового будинку. Над сіньми на
більшості території Поділля стелі не було.
[8]Стелі укладали також у
господарських будівлях двору. Стеля у коморі укладалася з матеріалу гіршої
якості, ніж хати, але викладалася також по сволоку. Найчастіше її виплітали з
лози, навіть не мастили поверх глиною, оскільки утеплювати приміщення не було
потреби. В коморі зберігали зерно, його або просто насипали на під або ж
тримали у спеціальних “солом’яниках”.1 Тут також знаходився і
дрібний господарський інвентар.
Аналогічним
способом укладалися стелі у житлі різних етнічних груп Поділля. Етнічна
специфіка проявлялась в різних прийомах декоративного оформлення її елементів в
інтер’єрі. Стеля в українському житлі завжди білилася, сволоки оздоблювались
різьбленням або розписним орнаментом. У польському народному житлі при декорі
стелі використовували паперові прикраси (витинанки). На початку ХХ ст.
витинанки почали поширюватись на Поділлі, тут крім стелі ними прикрашали також
і піч.2
Таким чином,
можна сказати, що конструктивні типи влаштування стелі зумовлені наявністю
будівельного матеріалу і фінансовими можливостями селянина. Їх зміна в
народному житлі Поділля на початку ХХ ст. йшла в напрямі зменшення кількості
дерева і заміни його іншими матеріалами.
Дах, як кінцева
частина житла грав важливу роль в утворенні архітектурного образу всього
житлового комплексу. Його характер залежав від кліматичних умов і застосування
покрівельних матеріалів.
Найбільш
поширеною конструкцією даху в кінці ХІХ – на початок ХХ ст. був дах на кроквах,
які кріпились на верхньому вінці зрубу або на поздовжніх балках, покладених по
верху стін.3
Зміна в
конструкції стелі – перехід від сволоків до балок – обумовила зміну і в
конструкції даху. Це вплинуло на характер опори крокв: вони тепер впирались не
на подовжену платву, а на виступи поперечних балок стелі. Поверх крокв паралельно
набивали “лати” – довгі тонкі жердини. До них уже кріпився певний вид покриття
– солома, дошка, очерет тощо. Такий тип даху характерний, як для [9]житлових
так і до господарських будівель двору.
В однокамерних
житлах-бурдеях, землянках і напівземлянках споруджувався односхилий чи
двосхилий дах, який служив дахом та стелею. Переважала сошна конструкція даху.
Здійснювали його так: по центру коротких стін землянки закопували дерев’яні
стовпи. На них вкладалась поздовжня балка – прогон, поверх якої настилялось
колоте дерево або жердини. Їх потім засипали землею чи обкладали дерном.1
Напівземлянки
могли будуватися вже двома конструктивними типами даху, без стелі - “на сохах”
і новіші зі стелею – “на кроквах”. Тут вагому частину його функцій взяла на
себе стеля.
На Поділлі, як на
всій території України, у кінці ХІХ – на початку ХХ ст. дах сільського житла
переважно покривали соломою.2 Існувало два способи влаштування
солом’яного даху – сніпками або китицями та розстеленою соломою. На
Правобережжі переважало пошиття даху зв’язаними сніпками.
У деяких районах
Поділля для покриття даху використовували очерет. Дерево, як покрівельний
матеріал застосовували лише заможні жителі Поділля, але тільки в тих районах,
що були багаті на цю сировину. У приміських селах дахи покривали також
черепицею, дахівкою або бляхою.3 І лише найбідніше населення
використовує як покрівельний матеріал м’яту солому, яку притискали довгими
дрючками та деревом.
У південних
районах Поділля переважало гладке пошиття “плескачами” у поєднанні з уступами.
Проте подільські сільські майстри, які пошивали дах, володіли різноманітними
засобами покрівельної справи. Пошивати починали з нижнього краю даху і
прив’язуючи до передостанньої лати найгрубіші сніпки – китиці. Всі інші ряди до
самого верху даху викладали куликами. Різниця між куликами і китицями полягає в
тому, що перші зв’язуються ближче до колосся, а [10]другі
– з протилежного кінця. Китиці прив’язують до лат колоссям вгору, а кулики –
колоссям до низу. Така техніка пошиття була поширена по всій Правобережній
Україні.
У способах
пошиття солом’яного даху сніпками народні майстри досягли великої
різноманітності. Існувала так звана подвійна стріха, коли два перші ряди
викладали китицями, а далі всі шили – плескачами. Найбільш декоративно
виглядала стріха, пошита суцільно сходинками. Особливого поширення вона набула
на Тернопільщині та у Придністров’ї. Увесь дах мав вигляд східців, по яких
можна було ходити, загальна кількість їх на даху могла бути до 20 рядів,
причому товщина покрівлі сягала 25 – 30 см. Щоправда, названий тип пошиття
вимагав у півтора рази більше соломи: якщо на рівну стріху йшло її близько 20
кіп, то на пошиття стріхи карбами необхідно було понад 30 кіп. Але стріха
прошита карбами служила у півтора – два рази довше, тобто майже 50 років.1
Проте викладання
даху сходинками було доступне лише заможній верстві населення, які в такий
спосіб покривали і господарські будівлі двору. Бідні селяни могли
собі дозволити прошивати у такий спосіб лише комір.2
Декорувалось і
викладання рогів даху, вони як схили могли прошиватися одинарними, подвійними і
навіть потрійними китицями, створюючи відповідний горизонтальний ритм повторень
у кожному ряду або поєднання горизонтального ритму членувань по схилах та
гребеню даху з вертикальним через два – три ряди.
Велике значення
при укладанні даху мало влаштування верха солом’яної стріхи. В кінці ХІХ на
початку ХХ ст. верх виводився такими прийомами: за допомогою одного
поздовжнього або поперечного сніпка (“ляльки ”) і двох сніпків (“хлопця” і “барана”)
або викладання м’ятою соломою своєрідною досить високою трапецією. Викладений у
будь який спосіб верх притискувався здвоєними жердинами. Під м’яту солому
обов’язково підкладали ряд китиць інколи зверху укладали один-два ряди поперечно
покладених сніпків (“баранів ”). Це призвело до утворення так званого
розвинутого гребеня даху. На Поділлі, як матеріал покриття [11]даху
поряд із соломою використовували і очерет. При покритті даху очеретом
використовували рівне пошиття. З очерету робили снопики, як із соломи і в’язали
до лат, а “мітелки” пускали по схилу. Зверху очеретяний дах викладали м’ятою
соломою і притискували кізлинами або ж пошивали “гребінкою” чи “кіскою” –
здвоєними снопами очерету, закріпленими догори “стропаками”, а “мітелки”
пускали по схилах. У другому випадку верх притискували своєрідним дашком з двох
“рихв”. Під шар м’ятої соломи, як і в солом’яних дахах підкладали щільно
зв’язані снопи очерету.1 Найбільш поширений такий дах був у
південних районах Поділля, тут очеретом покривали 60% від загальної кількості
жител.2
Отже способи
пошиття даху очеретом подібні до способів пошиття соломою, але вони новіші в
часі і мають свою термінологію. У другій чверті ХХ ст. солому і очерет як
матеріал покриття даху почали масово замінювати матеріали промислового
виробництва: шифером, черепицею, руберойдом та ін..
Найбільш поширеною
формою даху на Україні був чотирисхилий дах.3 Проте подекуди
зустрічався і двосхилий переважно у російському та польському житлі. Причілки в
таких дахах заплітались лозою і обмазувались глиною.
У другій половині
ХХ ст. у зв’язку із заснуванням нових покрівельних матеріалів в українському
народному житлі, набувають поширення також форми даху з різними варіантами
вирішення фронтонів.4 У житлах мансардного типу в останні роки
велике місце посіли складні форми багатосхилих дахів.
Своєрідними, як в
українському, так і в подільському житлі були виноси даху над чільною та
тильною стінами. У ХІХ ст. вони були мінімальні це було зумовлено конструкцією
опори крокв, за якою вони зарубувались безпосередньо в розміщені на цих стінах
балки. Коли на виступи поздовжніх плотв та поздовжнього сволока над
причілковими стінами укладались виносні балки, утворювався винос даху. У різних
районах Поділля він мав різну назву. У [12]північних районах
окап», у центральних та південних –“застрішок”, “підсобійка”. Різну назву мала
і виносна балка: в північних районах Поділля називається “дармовис», “пошевок”,
“очеп” або “байстрюк”, у центральних та південних районах “дармовис” та “пошевок”.
На Поділлі
існувало багато прийомів віддалення кінців стріхи від стін хати. Оскільки
традиційною опорою крокв був прийом їх зарубки у плотви, що укладались безпосередньо
на стіни і щоб захистити стіни та призьбу від опадів, на кінцях крокв забивали
дерев’яні кілочки “тиблі” або клинці з дерева. На ці кілки набивали нижню лату,
завдяки чому утворювався виступ.1 Традиційні способи створювали
яскравий декоративний ефект припіднятості кінців даху – тим більший чим
стрімкіший був дах.
Локальною
особливістю українського житла є прийом, яким влаштовували винос даху за
допомогою “пятнарів” - своєрідних кронштейнів.2 Від стовпів каркасу
стіни виходили досить грубі дерев’яні гілки на які спиралася висока платва. В
більш ранішому будівництві на слупи використовували дерево з природнім
відгалуженням гілля .Їх встановлювали як правило по рогах хати над вхідними
дверима або ж густо розташовували вздовж стіни. З метою спрощення конструкції
їх почали робити окремо від слупів, збиваючи до купи при виведенні каркасних
або зрубних стін хати.3
Загалом,
конструкція житлового будинку в ХІХ – ХХ ст. зазнавала кардинальних змін, як у
техніці його зведення так і у використані будівельних матеріалів. Це
проявлялось в тому що крім одноповерхової забудови, набувало поширення
спорудження будинків в двох рівнях. Конструкція стін еволюціонувала від
каркасної до стовпової техніки, що позитивно вплинуло на санітарно-гігієнічні
та естетичні якості житла.
Розділ ІІ.
Подільський двір та характеристика його господарських будівель
Під двором
українське селянство розуміло загороджене на садибі місце, зайняте будівлями.
Двір був центром господарського і побутового життя селянства. На характері
забудови подільської садиби позначилися природні умови, особливості заселення
краю. Основна увага при будівництві садиби приділялася розміщенню житлового
будинку, причому бік його з найбільшою кількістю віконних прорізів повинен був
орієнтуватися на південь, що забезпечувало хату сонячним освітленням.
Орієнтація
будинків значно впливала на їх розташування стосовно вулиці. Якщо вулиця
спрямована з півночі на південь та з південного сходу на північний захід, то
житлові будинки розташовувались перпендикулярно до вулиці, тобто вузькою
стороною. Коли ж вулиця ішла із сходу на захід, то будинки споруджувалися
паралельно вулиці довгим фасадом або напільною стороною.
Побутуючим типом
двору на всій території України був відкритий зверху і незамкнений у плані
двір. В ньому вільна земельна ділянка прилягла до житла та господарських
споруд, завжди лишалася просто неба, не накритою дахом – на відміну від інших
східнослов’янських народів, зокрема білорусів та північних росіян.1
За типом
взаємозв’язку житлового будинку з господарськими спорудами (хлівом, стайнею,
коморою, сажем, льохом та ін.) на Поділлі переважав двір з не зв’язаними між
собою будівлями. Отож, за характером взаємозв’язку житла і господарських споруд
у забудові українського двору можна виділити такі три типи: з незв’язаними
будівлями, з частковим взаємозв’язком, з повністю з’єднаними спорудами.
За характером
зв’язку та взаєморозташування хати і господарських будівель на Поділлі
виділяється п’ять типів забудови: вільна, однорядна, Г - подібна, П – подібна
та замкнена.
При вільній
забудові господарські будівлі й хата розташовувалися без певної системи,
підпорядковуючись особливостям рельєфу садиби та господарським вимогам її
хазяїна. Однорядна забудова передбачала розміщення господарських споруд на
одній лінії з хатою. При цьому елементи забудови могли бути зовсім не зв’язані
між собою, зв’язаними частково або об’єднаними спільним дахом ( довга хата,
погон, лінійка, шнурова забудова). При дворядні забудові господарські будівлі
та хата утворювали два паралельних ряди і також могли бути зовсім не зв’язані,
зв’язані частково або суцільно. При Г – подібній та П –подібній забудові її
елементи в плані утворювали відповідну літеру, а при замкненій всі будівлі
з’єднані між собою дахом.1
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5
|