Научная работа: Праця про Петра Могилу

Церкви й її ієрархії; 5) Русь має признавати першенство папи і його зверхність над церквою; 6) Зверхність царгородського патріярха над руською церквою залишається в силі, але під умовою, щоб кожний новий патріярх виявився перед польським урядом, що він правильно вибраний і правовірний на доказ чого має прислати своє credo» 42). Трохи інше формулювання цих 6 пунктів подають католицькі дослідники 43), уважаючи, що авторами цього проекту мали бути православні.

З наведеного видно, що наближення між: православними й уніятами в 1629 р. доходило до завершення, перешкодою стали для одних заборона Риму, а для інших православна шляхта і козацтво, які не були консультовані, тому не довіряли всяким заходам, що походили з католицького боку. Е. Шмурло так характеризує труднощі зближення: «Рим надалі трактував православних як щось нижче, або як учнів, що нічого не знають і які поми­ляються. Католицька церква залишала собі ролю учителя, який покликаний провадити смиренних до сонця правди» 44). Аналогічну оцінку унійним заходам подас й католицький дослідник І. Нагасвський, який пише: «Православна іерархія хотіла замирення, але лякалася, що визнавши першенство папи в Церкві, буде підлягати юрисдикції Риму і що її дотеперішні права, обряди й традиції будуть при цьому вкорочені. Вони хотіли засісти за одним столом, але як рівний з рівним, або сидіти посередині між Римом і Константинополем та мати з ними добрі зв'язки без огляду на кальвіністичне навчання патріярха, що дуже скоро стрінулося з осудом таки його власних спископів.

«Православній ієрархії бракувало щирости й довір'я у свою власну силу. Можливо, що відстрашували їх від едности з Римом дотеперішні практики латинських духовних у відношенні до їх об'єднаних із Римом братів, як також занадто влізлива інґе-ренція короля Зигмунта в церковні справи. їх відстрашувала й та обставина, що тридцять кілька років по заключению Унії з Римом, мимо наполегливих домагань кількох папів, українським католицьким Владикам не вдалося засісти в законодатних палатах, разом із їх латинськими колегами, щоб там особисто боронити справ своєї Церкви» 45).

У переговорах між православними й уніятами в 1629 р. активну участь взяв архимандрит Петро Могила, який після відходу архиєп. М. Смотрицького почав займати друге місце в православній ієрархії. Попри тиск, що його чинили шляхта і козаки проти відбуття київського собору, Могила явно висказався за відбуття собору, він « бажає і за тим стоїть, щоб той синод відправлявся» 46). Він тісно співпрацював з королівським легатом А. Кисілем у справі здобуття згоди між обома сторонами47). Могила приймав у себе значніших осіб собору, а частина собору відбувалася в приміщеннях Печерської Лаври. Він був дуже вражений, навіть розплакався, коли під час третього дня нарад один козак погрозив: «Буде унія господарникові (тобто архимандритові — А. Ж.) та й Борецькому така як війтови перше» 48); це натяк на вбивство Ходики.

За своє позитивне наставления до зближення з уніатською церквою П. Могила і пізніше зазнавав образливих наклепів і доносів. У 1631 р. ченці з Новгород-Сіверського оповідали в Москві, «що в Печерськім манастирі архимандрит київський піддається ляхам, на ляцьку віру, і стоїть проти козаків з ляхами» 49). Наскільки це було несправедливим і образливим для Могили, видно вже з того, іцо в той же час польські кола заявляли, що Мо­гила збунтував козаків «твердячи, що ціле військо (польське) йде на Україну, щоб викоріняти козаків і віру благочестиву» 50).

Так само розходиться з правдою і твердження представника сучасної Московської Патріярхії І. Спаського, який розглядаючи спроби порозуміння на соборах 1627-1629 pp., твердить, що великий архимандрит «доказував попередніми уже спробами, що будь-яке порозуміння (між уніятами і православними — А. Ж.) може допровадити тільки до ще більшого загострення відношень між православними і католиками...» 51).

Солідаризуючись із тодішньою православною ієрархією і духовенством, П. Могила, не зважаючи на загальну опінію народу, послідовно продовжував акцію примирення з другою українською церквою. Але й відірваність веденої акції від творчих та активних репрезентантів православної спільноти: козацтва, братств і шляхти вирішили справу ужитих заходів.

4) Період 1636-1638 pp.

У дотеперішніх унійних заходах архимандрит Могила брав участь поряд митрополита Й. Борецького і частково архиєписко-па М. Смотрицького. Ставши митрополитом в 1633 p., Петро Могила вже як голова православної України вів переговори, чи був причасний до так званої універсальної унії, і тим самим співвідпо-відальний за її наслідки.

Попри прийняті «Пункти заспокоєння обивателів релігії грецької» 1632 p. дворічна практика проведення їх у життя чи краще кажучи — непроведения, та остаточний перегляд їх на сеймі 1635 р. {14 березня) із надще-рбленням прав православних 52) довели до незадоволення обох сторін : православні сподівались дістати більше, ніж їм дано, а уніятсько-католицька сторона тяжко відчула втрату того, що від неї забрано. Це все викликало в тих і тих гіркі докори сумління через відсутність замирення, а взаємне поборювання підкреслювало безперспективність як для православних, так і уніятів. Серед таких обставин знову виринала і знаходила сприятливий ґрунт стара ідея « універсальної унії», поштовхом до якої був сейм з 1635 p., що на ньому тільки загострилися суперечності і боротьба.

Унійну спробу 1636 р. розпочав волинський воєвода Адам Александер князь Санґушко, а згодом продовжив король Володислав IV. Ця чергова спроба характеризується тим, що її проводили самі посередники (волинський воєвода, король, Ватикан), бо про наставления до неї православних і уніятів маємо тільки нічим не потверджені припущення. Щобільше, в цій акції цілковито ігнорувалося уніятську сторону і йшли намагання про безпосереднє домовлення між Ватиканом і православними.

В лютому 1636 p., князь Санґушко вислав до Риму домініканського пріора у Львові о. Івана Дамаскина з листом до Папи Урбана VIII. Санґушко, впливова людина Польщі, а тим більше на Волині, пропонував свої послуги в справі з'єднання православних з католицькою церквою і просив благословення на це діло від Святішого Отця 53). Крім листа Санґушко передав о. Дамаски-ном і додаткову інструкцію, в якій писалося про існування на Україні серед православного населення руху для церковного з'єд­нання з Римом, але що цей рух є явно ворожий до уніятів і латинського духовенства- Ініціятори руху бажали мати в Києві свого патріярха, який був би підпорядкованим папі, тому просили останнього вислати Санґушкові бреве, а вони тоді вже знайдуть спосіб висловити бажання про своє підпорядкування Римському престолу :

«Principals ex spiritualibus et saecularibus schismaticis tale praebent medium, ut possint habere suum palriarcham Kioviensem, ita ut dependeat a Sanctissimo Domino Nostro. Et ut sinodus super hoc sit congregata. Desiderantes etiam ut primo Ill-mus dux palati-nus Volhiniae habeat litteras a Sanctissimo tractandi cum illis, qua habita licentia a Sanctissimo: volunt invenire modum, per quern negocium publicando simul ad obedicntiam Sanctae Sedis Apostolicae adducant. Cum unitis, cum episcopis ritus Romani, nihil a principio volunt tractare...» 54).

Крім цього, в згаданій інструкції з 7. 10. 1635., Санґушко повідомляв, що до унії прихильні були й два представники православного духовенства : київський митрополит П. Могила та луцький єпископ Атанасій Лузина, який не тільки в душі, але й відкрито висловлювався за унію ;

«Referendum est Sanctissimo Domino Nostro quod Mohila metropolita Kioviensis schismaticus, est intrinsece inelinatus ad unio-nem, et libentissime vellet illam una hora videre, sed propter metum Kosachorum (quod tamen minus est) non audet aperte, sed magis propter nobilitatem, quae nobilitas per media postquam macerabi-tur, in schismate, certo certius metropolita aderil et non contradicet. Hoc idem referendum est, de Puzyna episcopo Luceoriensi schisma-tico, qui non tantum intrinsece sed publice laudat valde unio-nem» 55).

Як доказ симпатій Могили до Риму подавалося справу книжки «Антопологію» — Геласія Дипліца (1632 p.), яку засудив Могила за її напади на католицьку віру і навіть заборонив її вживати духовенству і мирянам. Однак при всій своїй симпатії до унії, за словами Санґушка і Дамаскина, Могила повинен діяти таємно, боячись виступу козаків, а особливо — ховаючись перед шляхтою.

Отець Дамаскин вів у Римі переговори у великій таємниці : навіть в Конґреґації Пропаганди Віри про пляни Санґушка було реферовано (11. 2. 1636) після офіційного засідання, без внесень до протоколу. Папа призначив комісію з трьох кардиналів, яка мала займатися пропозиціями Санґушка, зобов'язуючи її до суворої таємниці. Ця комісія рішила написати бреве тільки до волинського воєводи, не входячи в прямий контакт з київським митрополитом і луцьким єпископом, а обмежуючись тільки звичайною похвалою на їх адресу в бреве на ім'я Санґушка з 10. 7. 1636., дякуючи цьому, що « він разом з возлюбленими братами — Петром Могилою, митрополитом русинів, і Атанасієм, єпископом луцьким, турбується про з'еднання всіх русинів з римським престолом на основі Фльорснтійського собору» 56).

О. Дамаскину було доручено вияснити Санґушкові, що участь короля в цих заходах потрібна, але його треба повідомити щойно тоді, коли буде певність щодо успіху акції. Тим часом окремою інструкцією з 11. 4. 1636 доручено нунцію Польщі Філонарді вступити в контакт з Санґушком, провірити правдивість інформації воєводи і тільки згодом поінформувати короля 57). Однак про проект Санґушка і ужиті заходи Ватикану король довідався скоріше, ніж про це повідомлено нунція і Володислав перший повідомив Філонарді.

Заохочений ініціятивою волинського восводи, король Володислав IV перебрав її і звернувся окремим універсалом 31. 8. 1636 р. до уніятеького митр. Й. Рурського, а 5. 9. 1636 до митр. Петра Могили, пропонуючи православним і уніятам порозумітися між собою і вибрати собі патріярха, на зразок московського. До православних ісрархів Володислав IV писав :

« Ми бажаємо, щоб перед початком наступного сейму ви увійшли в зносини зі всіми братствами і разом з ними пошукали способів, при помочі яких між вами обома сторонами — православних і уніятів — могло б наступити єднання і тривка згода, а доки ви не погодитесь між собою добровільно вірними засобами, кожна сторона не турбуватиме другої. Знасмо, що основним питанням між вами (православними й уніятами) буде питання послуху, яке ви, православні, виявляєте константинопольському патріархові; але, коли розсудите, що діялось і діється тепер з тією столицею, то ви легко зрозумієте, що не порушуючи прав патріярхату, ви можете, за прикладом Москви й інших держав мати у себе вдома те, за чим ви звертаєтесь закордон. Довершіть же діло, любе Богові, корисне Речіпосполитій, потрібне руському народові, особливо тому, що вас об'єднає, і було незабутнє для нас...» 58).

Хоч прямо Володислав не заявляв, однак «ледве чи підлягає сумніву, що кандидатом на патріярха був намічений королем, а також латино-уніятською партією, Петро Могила... Зрозуміло, що пропонуючи Могилі патріярший сан, Володислав IV і латино-уніятська партія мали на меті заручитися його співпрацею, як най-видатнішого і своїм положенням, і впливом, основаних на великих заслугах перед руським народом, представника православної церкви» 59). Про це згадує і К. Сакович у своїй «Перспективі» з 1642 p.; також Львівський літопис подає коротку згадку, що Могила має стати першим « руським патріярхом» 60). Скориставшись з чуток про намічену кандидатуру Могили на патріярха, колишній митрополит І. Копинський використав цю нагоду, щоб ширити фальшиві відомості про свого суперника: «Митрополит П. Могила відпав від християнської віри, а від папи одержав благословення в патріярхи після присяги королеві, панам і арцибіскупам...» 61). Ці провокаційні чутки спричинили те, що в 1638 р. багато ченців з Лівобережжя втікали на Московщину.

Митрополит Петро Могила, виконуючи волю короля, до якого мав почуття вдячности за коректне ставлення до православних, вислав 26. 10. 1636 р. грамоту до своєї пастви, в якій закликав до релігійного примирення з уніятами і радив всебічно обдумати справу примирення, а одночасно наказував, щоб на найближчий сейм послами були вибрані люди найбільш відомі ревністю до православної віри 62). Відомо, однак, що сейм з січня 1637 р., на якому були намічені переговори між уніятами і православними, був «зірваний» через розходження послів у справі патріярхату. Причина полягала в тому, що конгрегація Пропаґанди під впливом конґреґації Сан-Офіціо дала неґативні відповідь в справі патріярхату, мотивуючи таке наставлення фактом, що Рим не бажає відштовхнути від себе грецьку церкву, а користаючись з труднощів в Константинополі, сподівався там покращати свої позиції 63). Конґреґація вислала до нунція Філонарді листа з 20 грудня 1636 р., в якому наказувала: «Обов'язково притримуватися інструкції з 6. 7. 1629 р. » 64}. А ця Інструкція забороняла дискусію в справі догм і вимагала ще перед спільним собором повного підпорядкування православних католицькій церкві. В наслідок всіх цих заходів, хоч православні на сеймі 1637 р. виявили багато доброї волі, питання унії навіть не було поставлене на порядок денний і тим самим раз на завжди були закінчені заходи в справі спільного патріярхату для українців.

Впродовж: 1638 р., у Ватикані кілька разів ставилося питання «універсальної унії» в наслідок домагання короля на дозвіл на спільний собор православних з уніятами, однак відповідь була негативна. Це саме повторилося в 1640 p., коли доручення з 25. 8. 1640 з Риму вказувало, що слід « точно триматися вказівок нунція і давати повну віру його словам» 65). Ці переговори відбувалися тільки на верхах між королем, Ватиканом і нунцієм, але в них українська церква участи не брала.

Більшість дослідників 66) приписують цьому періодові (1636 р). появу проекту замирення: «Modus concordiae generalis a parte desinutorum conceptus», однак, згідно з думкою Е. Шмурло (цит. твір, стор. 108-111), ми уважаємо, що цей документ стосується наступного періоду, де про нього й буде мова.

Вище подані факти мають в собі багато неясного, містять Суперечливі погляди, тому необхідно провести їхню докладну аналізу.

Заходи Санґушка-Дамаскина найкраще простудіював Е. Шмурло. довгі роки працюючи в архівах Конгрегації Пропаґанди Віри у Римі як делегат Академії Наук у Петербурзі. У згаданій вже його праці, він опублікував 16 документів (чч. 65-80), в яких крім листів та інструкцій кн. Сангушка і Дамаскина, є протоколи з засідань Конґреґації, її інструкції до нунція Філонарді та листи кардиналів А. Барберіні, Інґолі тощо. У всіх цих документах дуже часто згадується про митр. Могилу, про його прихильність до унії, включно з тим, що православного митрополита називають «потаємним уніятом» :

«Petrus Mohila metropolita Kioviensis, in publico est schismati-cus, sed occulte est unitus et libentissime desiderat unionem et vel-let illam in uno instanti videre, sed propter Kozakos (de quibus minus est) et nobilitatem aperte non audet...» 67). Відповідь на всі ці нічим не обгрунтовані заяви подас сам Е. Шмурло. Аналізуючи домагання Дамаскина. щоб Конґреґація вислала в неофіційній формі листи також до Могили і Пузини, які (листи) мали « заторкнути обох до глибини душі і що тоді і митрополит і єпископ будуть готові кров проливати за діло унії» 68) але Курія завагалась, уважаючи пропозиції Дамаскина за надто відважні й листів не написала. Шмурло виправдус поведінку Конґреґації: «Попри все лист Санґушка і пояснення Дамаскина своїми протилежностями скоріше затемнювали, ніж роз'яснювали, створюючи вагання, а навіть сумнів. Курію запевняли, начебто до голосу Могили й Пузини прислухається майже вся руська шляхта, що єпископ луцький міг відкрито проповідувати унію, що «вся схизматична шляхта і духовенство » настоювали на поїздці Санґушка до Риму, а в той же час і воєвода і митрополит з єпископом бажають дотримання суворої таємниці, мотивуючи головним чином побоюванням протидії зі сторони самої шляхти, але не тільки її одної, але також і козацтва...» 69).

Так само згаданий автор вносить правильні поправки щодо приписаного Санґушком і Дамаскином «уніятства» Петра Могили, він пише :

«До нас не дійшов голос самого митрополита Могили, і ми не знаємо безпосередньо від нього, в якій мірі він брав участь у проекті волинського воєводи і в якій формі виявилась ця участь. Немає основ сумніватися в заявах Дамаскина, хоч деяким фактам він дає не зовсім правильне пояснення. В митрополиті Могилі, який гостро засудив книгу Диплиці, очевидно, тільки пристрасне око могло бачити ровного паладина і борця за церковний примат папи: в єретичних творах і католик, і найортодоксальніший православний могли найти сторінки, однаково осоружні й несумісні з їхнім релігійним почуттям. В поведінці Могили Дамаскин знайшов те, що йому хотілося знайти. Це одначе не значить, що у Могили не було можливо нічого «знайти». Відмовляти київському митрополитові в католицьких симпатіях на грунті унії з Римом ледве чи можливо; слід тільки пам'ятати що в слово унія сучасники звикли вкладати не завжди те значення, яке вкладали в нього люди першої половини XVII століття» 70).

Після довгого історичного екскурсу, в якому Е. Шмурло намагається довести, що унія в XVII ст. була значно присмливіша для православних, ніж у XX ст., він продовжує:

«Петро Могила жив саме в таку добу, і, залишаючись цілісно православною людиною, він допускав ще можливість порозуміння, він міг ще не боятися слова «унія». Ось чому даремно одні намагаються вибілити його від звинувачення в «податливості» — Могила подавався; і даремно інші обвинувачують його в опортунізмі, тінь на чистоту релігійного вірування — шукати з'єднання розпалих частин християнської церкви ще не значить перестати бути православним... Це все створювали обставини, які виправ­дували в очах Петра Могили, його «податливість» і готовість допустити унію з Римською церквою. Події показали, що Могила помилився у своїх розрахунках, що зближення з Римом покищо ще було неможливим :але у своїй помилці він був не єдиним: багато з сучасників київського митрополита, не менш ревні за нього православні, не менш від нього тверді у вірі своїх батьків, думали так саме як він» 71).

Погоджуючись у засаді з висновками Е. Шмурло, деякі застереження викликає тільки його оцінка уніятсько-православних відносин XVIT ст. Загальновідомим с наставления козаків та братств до унії, а вони ж були виразниками національних і релігійних прагнень усього народу. Це було тоді, коли загинув архисп. Йосафат Кунцевич, а не один прихильник унії був втоплений у Дніпрі. Ллє це не зменшує ролі, що її відограв П. Могила у справі зближення церков, а навпаки. Будучи переконаним, що з'єднання роз'єднаних церков — це велика і благородна ідея, він не боявся виступати з цим питанням, не зважаючи на те, що воно було непопулярне і що, намагаючись провести його в життя, він натрапляв на великі перешкоди. Та його розуміння з'єднання цілковито різнилося від розуміння унії католицькою церквою; але про це згодом.

Тоді обидві сторони — православні й уніяти — відчували себе скривдженими й шукали шляхів, щоб вийти з трудного становища. І так «католики римського обряду трактували уніятів за нижчу категорію людей, в унії бачили тільки переходовий степень до латинства..., щождо православних, то продовження і напруженість боротьби, постійні перешкоди й переслідування, справжні бажання вийти із зневажливого положення принижених і безправних... все це штовхало в сторону унії і вони були готові визнати почесне головство папи, тільки, щоб їм гарантували недоторканість обряду і не викривляли його латинськими особливостями. Осягнути це порозуміння вони сподівались обранням па-тріярха, спільного і для уніятів, і для православних... Свій патріярх мав служити гарантією того, ідо погодження, з'єднання не перейде в злиття, в підпорядкування, що руська церква не потоне і не втратить свого обличчя в середині римської церкви. Приклад уніятів остерігав православних, що однієї обіцянки, хоча б і урочисто даної, для збереження обряду ще мало; потрібний патріярх, який навіть визнавав би примат папи, але був би цілковито незалежний у внутрішніх справах своєї церкви» 72).

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20