Дипломная работа: Окупація німцями Чернігівщини

Після провалу ідеї створення самостійної української держави український національний рух увійшов у конфронтацію з германським керівництвом. Видні громадські і культурні діячі були репресовані, ключові посади у місцевій адміністрації зайняли люди, котрі погодились співробітничати з німецькою окупаційною владою.

Виконуючи настанови окупантів, Чернігівська міська управа відкрила дві чотирикласні школи за №4 і №6 з викладанням українською мовою. У 1942 році школу №4 закрили, бо в її приміщенні розмістилася школа дорожніх майстрів. Насправді ж, то була німецька розвідувальна школа, де проходили підготовку диверсанти для боротьби з партизанами. Як і раніш, до медичної школи, відкритої міською управою, приходили учні. Навчалися, здавали іспити, отримували свідоцтва про закінчення медичної освіти. Але ці документи були оголошені недійсними після визволення Чернігова.

Наступний крок - ухвала постанови Чернігівської міської управи про перейменування вулиць. До кінця листопада 1941 року нові назви отримали 40 вулиць міста. Зупинка була за малим - поміняти таблички мовою окупантів.

У грудні 1941 року відкрилися курси німецької мови для широких верств населення та службовців. Газета «Українське Полісся» від 28 грудня 1941 року закликала відділ освіти міської управи серйозно взятися за розв'язання справи вивчення німецької мови населенням Чернігова.

Міський відділ культури в особі його керівника Степана Баран-Бутовича взяв під свою опіку бібліотечні фонди і музейні цінності. Адже вони віднині належали новим хазяям. Відомий український прозаїк і драматург Вадим Собко у п'єсі «Київський зошит» вперше, мабуть, торкнувся теми вивезення національних коштовностей з України. Саме з цього твору стало відомо, що начальник Київського гестапо систематично відправляв свою команду до Чернігова з метою вивозу картин європейських художників минулих століть з обласного історичного музею. Про пограбування нашого музею у шістдесяті роки писала всесоюзна газета «Советская культура».

Разом з німецькими військами групи «Центр» до Чернігова увійшла рота так званого особливого призначення під командуванням штурмбанфюрера СС Кюнсберга. Безпосереднім шефом батальйону був міністр закордонних справ гітлерівської Німеччини фон Ріббентроп. Ця зондеркоманда почала свою діяльність з пограбування художніх цінностей ще у Франції 1940 року. Батальйон Кюнсберга своєрідно змагався з айнзацштабом Альфреда Розенберга, міністра Східних окупованих областей, якому був підпорядкований «Окремий штаб бібліотек», котрий займався зачисткою книгосховищ України, в тому числі і Чернігівщини. З цією метою 16 вересня 1941 року відновила свою роботу Чернігівська обласна бібліотека ім. В.Г. Короленка в статусі Центральної, її безпосереднім шефом був Степан Гаврилович Баран-Бутович. Для основного книгосховища було виділено приміщення по вул. Петлюри, 5, в будинку колишнього реального училища (нині вул. Горького, 3, комерційний технікум). Після 1 липня 1942 р. це помешкання відібрали для Центрального торговельного товариства. Тут окупанти зосередили великі гроші і дорогоцінності. Тут працювали саботажники з підпільної групи Олександра Михайленка. Старостат міської управи ухвалив рішення про перенесення бібліотеки до будинку на розі вулиць Симона Петлюри та Євгена Коновальця (нині Горького і Преображенської -колишня К.Маркса). Однак у липні 1942 року бібліотека відкрилася в будинку на розі вулиць Бульварної (Гамбурзької), і Симона Петлюри, де перебувала до початку визвольних боїв за Чернігів у вересні 1943 р." Але було тісно. Тому 12 тис. томів перевезено до Єлецького монастиря.

З вересня 1941 р. до 1 квітня 1942 року до основного книгосховища автомашинами та кіньми було перевезено книги з шести книгозбірень міста і двох приватних бібліотек. Бібліотека складалася з умебльованої читальні, абонементу, робочих кімнат та книгосховища. На 1 квітня 1942 року її фонд орієнтовно становив 75 тисяч томів. З них майже 30 тисяч видань належали до більшовицьких за змістом і знаходились окремо у кімнаті, ключ якої під розписку було передано до 2-го відділу поліції по вул. Євгена Коновальця (колишня Червоноармійська, а нині - імені двічі Героя Радянського Союзу Олександра Молодчого). 25 січня 1943 р. більшовицький фонд відокремили у церкві святого князя Михайла і його боярина Федора колишньої Чернігівської духовної семінарії. Ця культова споруда другої половини XVIII ст. збереглася до наших днів.

За розпорядженням штабу Розенберга видача читачам книжок проводилась з вересня 1942 року лише з дозволу СД.

На перший погляд бібліотека під час окупації «жила» більш-менш непогано. Мала пристосоване помешкання, кваліфікованих працівників, що отримували високу платню. На придбання літератури виділялися кошти. Але все це робилося задля єдиного, аби виконати наказ Адольфа Гітлера від 29 січня 1940 року. Цим документом фюрер Німеччини призначив рейхсляйтера нацистської партії Розенберга керівником центральної установи з вивчення питань націонал-соціалістичного світогляду та виховання. Ця установа називалася «Вища школа». «Вона буде створена після війни, - зазначив Гітлер у наказі, - однак для того, щоб заохотити розпочату підготовку, я наказую, аби рейхс-лейтер Альфред Розенберг і в подальшому керував цією попередньою роботою, перш за все - в галузі досліджень і створення бібліотеки. Всі партійні і державні інстанції зобов'язані надавати йому в ціп роботі всебічну підтримку». Альфред Розенберг виконав волю свого фюрера. Йому вдалося скласти своєрідну бібліотеку для Німеччини, що становила політичний та економічний інтерес, оскільки в ній містилися загальні відомості про географічні умови, політичне життя, економічний розвиток східних територій.

Окупанти дали дозвіл відкрити храми і обителі. Мабуть, зробили це з огляду на те, що до початку війни у Чернігові не було жодної православної церкви, закрили і католицький костел.

Але в той же час німецькі окупанти на території Єлецького монастиря облаштували казарми для військових частин. Успенський собор був перетворений загарбниками на стайню. В інших монастирських приміщеннях розмістили склади. А в 1942 році окупаційна влада дозволила створити релігійну общину, яка відкрила на території Єлецького монастиря Дмитрівську церкву.

В Чернігові працював український драматичний театр імені Котляревського. На його сцені йшли вистави за п'єсами українських класиків. Відомий український мистецтвознавець Валерій Гайдабура, автор унікальної монографії «Театр між Гітлером і Сталіним: Україна 1941-1944. Долі митців», дослідив, що під час окупації на теренах України працювало близько 170 театральних колективів. І не було жодної профашистської вистави. Німці вважали вигідним мати власну мистецьку індустрію в окупованій Україні. Вони вимагали ставити розважальні вистави. Але розвага для німців стала серйозною драматургією для українців.

На прикладі Чернігова видно, як на практиці здійснювалась теза Гітлера про те, що в інтересах підкорених народів необхідно заохочувати їх до індивідуальної свободи та придушувати будь-який потяг до державної організації. Тим самим створювати умови для того, аби тримати населення цих національностей на можливо низькому культурному рівні.

2.2 Звірства і злочини німецько-фашистських загарбників на Чернігівщині

Масові розстріли в Чернігові почалися 18 вересня 1941 року й тривали весь дворічний період окупації. Проводилися вони силами СД, фельд-гехайм поліції (польове гестапо) за допомогою української поліції. Спочатку людей убивали в урочище Рашевщина, де в цілому розстріляли більше 7 тис. чоловік. Потім почали стратити в ровах урочища Дубовий рів за північною околицею с. Коти. Там тільки за один день на початку листопада 1941 року фашисти і їхні пособники знищили 300 чоловік.

Проводячи політику геноциду щодо ряду народів Європи, гітлерівці почали в листопаді 1941 р. у Чернігові поголовні розстріли євреїв. До цього вони готувалися заздалегідь. З перших днів окупації всі жителі єврейської національності зобов'язані були нашити на свій одяг відмітні знаки - шестикінечні зірки жовтих кольорів. У наказах, розклеєних по місту, євреїв іменували «юдами». Указувалося, що євреїв треба використати тільки на важких і брудних роботах, їм заборонялося займатися торгівлею.

Користі від цієї робочої сили окупантам було мало, тому що кілька тисяч євреїв, що залишилися в Чернігові, в основній масі складалися з немічних старих, жінок і дітей. Їх посилали закопувати трупи вбитих, розчищати завали, засипати лійки від бомб на вулицях і виконувати інші подібні роботи.

Акцію по знищенню основної маси євреїв провели швидко й організовано. З різних частин міста - Лесковиці, Кавказу, П'яти кутів, Червоного хутора, Задриповки, де поліція зібрала їх у групи, наказуючи забирати із собою коштовні речі, євреїв зігнали в одну загальну колону. По вулиці Шевченко під конвоєм німецьких солдатів й українських поліцаїв приречених на смерть людей повели за місто убік села Коти. Колона по 5-6 чоловік у ряді розтяглася майже на кілометр. Хворих і слабих підганяли багнетами й прикладами.

Там, де із правої сторони шосе Чернігів - Гомель перебуває старий сільський цвинтар, нині закрите, колону згорнули на узбіччя й підвели до яру в ур. Березовий рів. На дні яру вже були викопані глибокі ями.

Перед розстрілом євреїв змушували роздягатися й знімати взуття, потім невеликими групами підганяли до яру, ставили над краєм і розстрілювали з кулемета, установленого від місця страти метрах в 25. Поранених німецькі офіцери добивали пострілами з пістолетів у голову.

Частина євреїв знищили на єврейському цвинтарі. Поліцаї, що пригнали туди різновікову групу людей, розповідали потім, як розважалися німецькі офіцери. Вони вишукували серед тремтячих від страху євреїв тих, хто їм «сподобався», і вішали на очах в інших смертників, що заціпнули від жаху, яким незабаром стояло вмерти від куль безжалісних катів.

Не менш жорстоко зверталися з арештованими євреями й українськими поліцаями. При цьому намагалися «погріти руки».

Наприклад, моторошну сцену спостерігали жителі будинків, вікна яких виходили на вул. Шевченко біля Черторієвського яру, коли в листопаді сорок першого року по вул. Шевченко вивозили з в'язниці за місто на розстріл євреїв у відкритому кузові вантажної машини.

Перед Черторієвським яром вантажівка зупинилася, поліцаї, що сиділи в кузові, буквально на людях, покладених ниць на підлогу, почали терзати нещасних. Вони вишукували тих, у кого були золоті зуби або коронки. Брудними руками лізли в рот, розривали губи, душили й били тих, хто пручався, прикладами розбивали щелепи із золотими зубами. Мародери-поліцаї поспішали зробити свою брудну справу на півдорозі до місця розстрілу. Там, у ями, все золото діставалося німцям. Після страти поліцаї за ретельність одержували тільки одяг убитих, та й то саму гіршу. Гарний одяг і взуття відвозили у в'язницю, там сортували й відправляли в Німеччину.

Для того, щоб якось виправдати свої злодіяння в очах місцевого українського населення, враженого масовими вбивствами ні в чому не винних людей, фашисти пішли на мерзенну провокацію, щоб нацькувати українців і росіян проти євреїв. Через націоналістів по Чернігову поширили слухи про події, що нібито мали місце при страті євреїв у Гомелі. Нібито пригнали на страту й росіян, і євреїв. Першими загнали в яму й уклали на дно євреїв, а росіянином поліцаї дали лопати в руки й наказали закопати їх живими. Росіяни відмовилися всі як один. Тоді німці наказали євреям вилізти з ями. На їхнє місце уклали росіян. Євреям вручили лопати й наказали закопувати росіян, що вони, нібито, почали робити з більшою ретельністю.

Страта, була припинена. Росіянином німці сказали: «Ви пошкодували євреїв і готові були вмерти, але не закопувати їх живими. Надійшли шляхетно. Зате євреї, недовго думаючи, стали вас заривати. Вони підлі люди. Це буде для росіян уроком. Ми вас відпускаємо, а євреїв усіх розстріляємо.

Примітно, що в Гомелі, де нічого подібного не відбулося, розійшовся по місту слух, що вищеописана сцена, коли євреї, нібито, стали закопувати росіян й українців, мала місце в Чернігові, чого тут також не було.

Поліцай свій хліб й іудіни сребреники: відпрацьовували ретельно. Це їхніми стараннями в лютому-березні 1942 року прокотилася по Чернігову хвиля провалів у підпільних групах, що завершилася стратами арештованих, іноді навіть публічними через повешеніє.

Однак було б неправомірно списати всі невдачі, що осягли залишених для підпільної роботи товаришів, тільки за рахунок високої кваліфікації співробітників СД, гестапо й поліції. Все лихо складалося у відсутності в Чернігові підпільного міському партії, відсутності зв'язків з підпільним обкомом партії й «Великою землею». Не вистачало досвіду конспірації, що, мабуть, було головною причиною провалів.

Становлення чернігівського антифашистського підпілля, який поніс важкі втрати в перші місяці окупації, ішло повільно, і кожен його крок був оплачений кров'ю.

Наприкінці лютого 1942 року поліція провела арешти членів розвіднико-диверсійної групи під командуванням Федора Сови, залишеної в Чернігові розвідвідділом штабу 5-й армії. Військові розвідники готовили вибух моста через Десну, але їх видав зрадник Назаревич Е.А. Вони піддалися жорстоким катуванням і були розстріляні у квітні в урочищі Рашевщина. Серед розстріляних були Федір Сова, Настасія Притыковская, Євгеній Бросов, Володимир Юрченко. На самому початку окупації загинув ще один член цієї групи Михайло Бондаренко, не видавши, однак, нікого зі своїх товаришів.

14 березня 1942 року на балконах згорілого будинку центрального універмагу на розі вулиць Шевченко (нині пр. Миру) і Переца (пр. Перемоги) повісили двох хлопців з Лесковиці - Миколи Гринева й Василя Мищенко. Стратили за спробу вбити німецького перекладача.

22 березня 1942 року на тих же балконах повісили членів підпільної групи НКВД - Галанова Н.Л., Сірого П.В., Терейковського А.Е. і ще один чоловіка, що залишився невідомим.

Напередодні цієї страти був застрелений при спробі до втечі з будинку української слідчої поліції член цієї групи Раговський П.А. Під час допиту він ударив табуреткою слідчого й вистрибнув із другого поверху, але при падінні зламав ногу й був убитий зовнішнім вартовим.

На допитах, переносячи всі катування, чекісти трималися непохитно й не називали своїх товаришів, які ще не потрапили в поле зору поліції. Завдяки їхній мужності уникли арешту підпільники Осипенко І.Л., Андрєєв Д.С, Орел М.Д., Цілина А.Д. й інші.

Однак у цілому наслідки провали групи НКВД, арешт і страта найбільш активних її членів були дуже серйозними. Вони розбудували задуманий підпільниками план закінчити до весни формування партизанського загону, озброїти його й з настанням тепла вивести із Чернігова в ліси Придніпров'я, щоб розгорнути бойові дії проти окупантів.

Прагнучи залякати місцеве населення, придушити волю народу до опору, фашисти влаштували прилюдну страту. Силоміць зброї зігнали всіх, кого захопили на базарі й на прилеглі до нього вулицях. Серед мимовільних глядачів дивовижної страти були селяни, що приїхали на базар, покупці їхньої продукції й просто перехожі.

Смертники, побиті на допитах так, що ледве трималися на ногах, показали небачену стійкість духу. Перед тим, як мотузки захлиснули їм шиї, вони встигли викрикнути, звертаючись до народу: «Да здраствує Сталін!», «Да здраствує Радянська влада!», «Да здраствує Червона Армія!».

Звістка про героїчну смерть підпільників рознеслася по Чернігову й околишнім селам. Не одержали фашисти очікуваного ефекту від задуманого злодіяння.

28 березня 1942 року в числі 12 смертників на розстріл у Рашевщину - з в'язниці вивезли у вантажівці і юного розвідника розвідвідділа Південно-Західного фронту 16-літнього Юру Матвєєва.

Але не залякали радянських людей ні ці страшні страти, ні наступні. Про це свідчив випадок, що був незабаром, нападу на двох німецьких офіцерів у районі Землянок (вул. Муринсона). Уночі 6 квітня 1942 року вони були обстріляні із засідки й смертельно поранені.

Негайно пішла жорстока розправа над жителями цього району міста. Четверо чоловіків були повіщени на тих же балконах будинку універмагу вподобаних гітлерівцями під шибениці, а сто чоловік, включаючи жінок і дітей, розстріляні в Малеєвом рву, на окраїні Чернігова, біля нафтобази.

У наказі німецької комендатури, у якому повідомлялося про жорстоку відплату за замах, було сказано, що надалі за один убитого німця або їхнього союзника (малися на увазі мадяри) будуть розстрілюватися сто чоловік.

У квітні 1942 року в Чернігів прийшло нове більше лихо - почалося насильницьке відправлення молоді в Німеччину для роботи в промисловості й сільському господарстві. Радянські хлопці й дівчини повинні були замінити німецьких чоловіків, покликаних нести загарбницькі війни третього рейха в різних частинах миру.

Найшлися наївні, що повірили байкам про гарне життя на чужій землі. Дехто записався на біржі праці добровольцем, пройшов медичну комісію й потрапив у перший ешелон відправляють у дойчланд. Від'їзд був обставлений урочисто, з музикою духового оркестру в присутності високого німецького начальства й представників міської управи. У далеку дорогу добровольцям видали пайок - по буханці хліба й кільцю ковбаси.

Поїхали дурні й сьорбнули горя на чужині нарівні з тими, кого відправляли наступними ешелонами силою й везли під охороною, щоб не розбіглися по шляху проходження.

Частина городян уникла відправлення в Німеччину завдяки тому, що окупанти з початку 1942 року почали серйозні зусилля по відновленню промислових підприємств Чернігова для випуску продукції, необхідної для потреб армії й рейха. Стала потрібна робоча сила.

Улітку 1942 року німці організували в Чернігові із числа радянських громадян, що стали на шлях зрадництва, ще одну військову частину. Це був охоронний батальйон № 136, що розмістили в школі № 2 ім. Войкова на вул. Пролетарській.

У чітко налагодженій системі винищування радянських людей у Чернігові в'язниця займала головне місце. Вона була перевалочним пунктом на шляху від арешту до могильної ями для десятків тисяч людей різної статі, національності, віку, професії. Для того, за ким захлопнулися позаду важким, окутим залізом ворота в'язниці, шлях на волю не було.

Масивний цегельний, у три поверхи, будинок в'язниці, оточений стіною такої висоти, що через неї видно було тільки заґратовані вікна третього поверху, іноді гуділо, як бджолиний вулик. Правда, гудіння це звичайно припинялося через один-два дня, коли камери, набиті ув'язненими до відмови, розвантажувалися. Іноді розстріли вироблялися у дворі в'язниці, і тоді сухий перестук німецького «шмайсера» доносився до рідких перехожих на вулиці Пролетарській, старавшихся прослизнути якнайшвидше повз це жахливе місце.

Найчастіше «розвантаження» в'язниці робили шляхом вивозу смертників на критих чорним брезентом вантажівках й околиці міста, де були вириті заздалегідь глибокі ями. У такі дні (не менш двох разів у тиждень, а іноді й частіше) вантажівки в супроводі легкових автомашин з відкритим верхом, у яких сиділи автоматники, курсували між в'язницею й місцями розстрілу зі світанку до 17-00.

В 1942 році місцями масових страт гітлерівські кати обрали мальовничі лісові урочища Подусовки й Криволевщини. Ці улюблені до війни городянами місця відпочинку покривалися братськими могилами, набитими трупами нещасних жертв окупаційного режиму.

Утримувалися ув'язнені в жахливих умовах, які погіршилися після того, як у лютому 1942 року керування в'язницею перейшло від української адміністрації в руки СД. У камерах було сиро й холодно, у вікнах ні єдиного цілого скла. По полах і стінам плазували збіговиська паразитів. Годували ув'язнених з рук геть погано - баланду варили із гнилих овочів. Наглядачі знущалися з в'язнів: били по всякому приводі, вівчарка шефа в'язниці німця Курта рвала людей на смерть.

Страницы: 1, 2, 3, 4