Дипломная работа: Лівобережне козацьке військо доби Руїни

Комплектація (система набору до війська особового складу) реєстрового козацького війська, яке мало характер ополчення, здійснювалася за двома основними принципами: становим і територіальним. Незалежно від роду, категорії і складу все реєстрове військо мало становий характер і складалося лише з козаків – юридично вільних, незалежних господарів. Городові козаки репрезентували провідну верству Лівобережжя, що мешкали в містах, містечках та селах, поряд з селянами та міщанами, були найчисленнішою частиною українського козацтва, котре користувалося самоврядуванням і особливими правами та привілеями "вольностями". Основною повинністю козака було відбування військової служби на своєму повному утриманні — кінь, боєприпаси, провіант, зброя, амуніція. Козак мав брати участь у воєнних діях, а в мирний час, окрім ведення власного господарства, будувати прикордонні укріплення, нести сторожову, допоміжну службу і на перший поклик старшини з'являтися до війська і йти в похід. [29, с.86]. Коли треба було зменшити військо, відбувався випис. Це викликало велике невдоволення і «випищики» легко пускалися па всяку самоволю.

Основні привілеї (вольності) козаків полягали в особистій волі, в спадковому володінні ґрунтами, угіддями, млинами, промислами, у звільненні від усіх податків і повинностей, вони мали власний суд і адміністрацію (від отамана до гетьмана), незалежну від адміністрації сільської та міської. З часом сформувався їхній становий менталітет. Козацьке звання, привілеї і майно передавалося у спадщину. Це гарантувалося законом.

Наступ на права козацького загалу, а також часті війни привели в кінці XVII ст. до зубожіння основної частини лівобережних городових (реєстрових) козаків і до суспільної диференціації та жорсткої соціальної стратифікації в їхньому середовищі.

Починає чітко простежуються багата козацька верхівка, біднота і середній прошарок. Проявом антагонізму станового розшарування стали факти соціальної напруженості в середовищі реєстрового козацтва. Почастішали випадки заворушень. Крім численних скарг, непокори старшинському проводу, з'являються і випадки вбивств урядовців. Щоб не бути покараним за дезертирство і водночас уникнути згубних походів, реєстровці або відкуплялися, або посилали замість себе бідноту. [29, с.87]

В XVII ст. Формується категорія знатних козаків, що мали за собою особливі військові заслуги і решту товариства перевищували своїм значенням. Військовий товариш”, це титул козака, що мав уже старшинський уряд. Самойлович утворив окрему категорію бунчукових товаришів, що служили під гетьманським бунчуком; звичайно це були сини старшини. Значковими то товаришами називали козаків, що служили під полковою корогвою, «значком»; “значне військове товариство”, - вигадана умовна категорія для родичів старшини, яким не вистачало посад. Проте утримання і рангові маєтності вони діставали як військове офіцерство і входили до впливових олігархічних груп старшини.

В кінці XVII ст. з'являються так звані виборні козаки (вибраний з кількох один), коли “два третього виставляли”, заможні реєстровці й під помічники, які надавали допомогу виборному в озброєнні, фуражем, провіантом, кіньми, амуніцією, тобто утримували його. Військова служба мала різні назви, як осавульці, стійчики, курінчики, дейнеки (народне військо, що йшло у похід зі самими палками, що звалися дейнеки). [32, с.256].

Через зубожіння реєстрового козацтва, а також через природні (фізичні) причини виникала потреба поповнення реєстру, кількість якого суворо дотримувалася. Загальною мобілізацією під час великої війни, коли "всіх до війська гнано", тут не обходилося. Старшина суворо слідкувала, щоб до реєстру записували лише козацьких дітей або залишали в ньому тих, "которые старые казаки, и многую службу служили", хоча вже й нездатні були воювати. Відтак козацька служба ставала не лише спадковою, але й довічною. Кожна козацька родина виставляла від одного до трьох козаків (батько з синами). За віком це мали бути здорові, молоді, енергійні чоловіки — від "парубка" до "мужа". В документах зустрічаємо часто дефініцію — "козаків добрих молодців", — тобто відносно молодих людей, набираних до оперативно-тактичної служби.

У Глухівських статтях 1669 p., в статтях Самойловича 1672 р. і в Коломацьких 1687 р. зазначено, що "а чего старых козаков в полках в тридцять тисяч недостанеш, и в то число принимать в козаки мещанских и поселянских детей". Але гетьмани і до, і після вживали всіх заходів, щоб обмежити цей притік. 24 вересня 1684 р. І. Самойлович видав універсал київській полковій старшині з забороною вписувати до полкового реєстру тяглих людей київської ратуші.

Позаяк Україна не мала цілком незалежної, самостійної державності, кількість реєстрового війська завжди обумовлювалася міждержавними військово-політичними угодами лівобережних гетьманів з Московією.

У зв’язку з цим кількість городових козаків протягом останньої чверті XVII ст. не була постійною: вона то зростала, то значно зменшувалася. Так, згідно зі “статтями” – угодами українських гетьманів з царським урядом [18, с. 105]: угода І.Брюховецького підтверджувала 60 тисячний реєстр, Д.Многогрішного – 30 тисяч козаків реєстру; 16 пункт статей І.Самойловича встановив реєстр у 20 тисяч чоловік. [29, с.90]. Згідно зі статтями 1687 р. чисельність козацького війська зросла до30 тисяч чоловік. Проте насправді козаків нараховувалося набагато більше. [18, с.106].

Згідно з договірними статтями верховним головнокомандувачем збройних сил Гетьманщини вважався російський цар. В цьому власне й полягала одна з основних ознак васальної залежності Лівобережжя від Москви. Регімент іменувався "його царської пресвітлої величності Військо Запорозьке". Царю належало право затвердження гетьмана, генеральної старшини і полковників, він визначав указом кількість, роль і місце українського війська в бойових діях, встановлював кількість реєстру. Наприклад, протягом 1677 р. цар давав вказівки І. Самойловичу про тактику дій в Чигиринській війні, наказував вжити заходів проти поширення в Україну з Польщі морової пошесті, а путивльського воєводу Хрущова покарав за неувагу до гетьмана. [29, с.90].

Вищою військовою елітою, козацьким генералітетом вважалася генеральна старшина, яку з часів Б. Хмельницького призначав гетьман (хоча мала обирати рада) і затверджував цар. Генеральні старшини очолювали основні військово-адміністративні відомства державно-інституційного облаштування козацької держави й утворювали раду генеральної старшини при гетьманові. Функції, обов'язки і рангову підпорядкованість генеральних старшин не було чітко визначено і розмежовано. [29, с.92].

Але загалом означити місце гетьмана і старшин на Лівобережжі в другій половині XVII ст. можна таким чином.

Найвищою була посада гетьмана (нім. Hauptmann). Він обирався на невизначені строки генеральною радою з верхівки старшини за погодженням і з наступним затвердженням царським урядом. В офіційних козацьких документах гетьман титулувався: «Божією милостію великий государ наш... пан гетьман всієго Війська Запорозького», або «...Божією милостію Гетьман з Військом Запорозьким». Резиденцією гетьманів були послідовно Чигирин, Гадяч, Батурин, Глухів. Між царським урядом і гетьманом укладалися спеціальні Статті (умови), які визначали гетьманські права і компетенцію. Гетьман очолював раду генеральної старшини і об'єднував у своїх руках політичні, адміністративні, військові, фінансові і судові функції (зокрема, переглядав рішення генерального суду і остаточно затверджував смертні вироки). Гетьман мав право роздачі земель старшині у власність чи володіння за службу, «військові заслуги», призначення на «уряди». Це ставило старшину у повну залежність від гетьманської прихильності. Гетьман визначав напрями внутрішньої політики, вів переговори чи листування з урядами інших держав, передусім російським. Письмові розпорядження гетьмана — універсали — були обов'язковими для всього населення Гетьманщини.

Влада гетьмана поширювалася частково й на церкву: гетьман затверджував на вищі духовні посади, надавав земельні володіння, встановлював повинності для монастирських «підданих». Законодавчу владу гетьман реалізовував шляхом видання універсалів, наказів, листів тощо. Підписував він їх «рукою власною». Він мав особисту охорону (жолдаки), наймане військо — гвардію (компанійці і сердюки), з допомогою яких міг придушувати всіляку непокору, з боку старшин зокрема. Отже, в руках гетьмана зосереджувалася фактично необмежена влада. Гетьман мав великі земельні володіння, так звані «рангові маєтності». Крім того, він одержував володіння за царськими грамотами. [39, с.172-173].

Першою особою після гетьмана був генеральний обозний — вища службова особа гетьманської адміністрації. Він відав усією артилерією (генеральною, полковою), засідав у генеральному суді, виконував обов'язки наказного гетьмана, вів у генеральній військовій канцелярії усі військові справи, зосереджував у своїх руках все військове управління Гетьманщини. При ньому були: наказний обозний (в його відсутність), осавул, хорунжий, економ, гарматний, писар, отамани.[39, с.173].

Генеральний писар керував генеральною військовою канцелярією, провадив зносини з іноземними державами, вів дипломатичне листування, приймав послів, разом з гетьманом готував питання для вирішення на раді старшини. Відав також таємним листуванням. Оберігав державну (військову) печать, яку прикладав до найважливіших актів. [39, с.173].

Генеральні судді (їх було двоє — головний і другий) очолювали генеральний суд, вирішували ті справи, які до них безпосередньо надходили, звичайно по скаргах, що подавалися на ім'я гетьмана. Суд вівся за участю також судового писаря. Генеральні судді часто виїздили на місця для розгляду й вирішення справ, що там виникали; виконували також дипломатичні доручення (переговори). Головний суддя міг виконувати функції наказного гетьмана. Генеральні судді мали свої атрибути — «трость судейську». [39, с.173].

До складу генеральної старшини належали також генеральні осавули (їх було двоє). Вони вели нагляд за складом війська, відали веденням козацьких реєстрів (компутів), військовим спорядженням. На них покладалась також охорона старшинської земельної власності, з приводу чого генеральні осавули видавали спеціальні листи — «універсальне питання». За дорученням гетьмана вони розслідували особливо важливі справи; генеральний осавул іноді міг виконувати обов'язки наказного гетьмана.

На чолі генеральної скарбової канцелярії стояв генеральний підскарбій, який відав фінансовими справами, керував системою фіску (податків), ранговими маєтностями. У полках були полкові підскарбії, які завідували скарбом полку.

Генеральний хорунжий відав військовими справами, охороною головного військового прапора (корогви), який під час церемоній несли попереду гетьмана; брав участь у засіданнях генерального суду, проводив слідство на місцях; міг бути призначений наказним гетьманом.

Охорона гетьманського бунчука покладалася на генерального бунчужного. Він відав військовими справами, також виконував адміністративні та судові доручення, зустрічав, і проводжав послів. Бунчукові товариші (підбунчужні були введені наприкінці XVІІ ст. як помічники бунчужного; на святкових церемоніях вони носили малі бунчуки за гетьманом, у походах виконували обов'язки ад'ютантів гетьмана. [39, с.174].

Також існували і більш дрібні посади. Полковник. Він мав повну владу над підпорядкованими йому козаками. Дбав про всі їхні потреби і приймав рішення про всі воєнні операції полку після наради зі старшиною полку. Встановлював артилерію у містах, і для цього при ньому завжди знаходився полковий обозний. Крім того він був головою суду свого полку. Осавул, або ад`ютант полку. У кожному полку їх було двоє для підтримання порядку. Двоє полкових хорунжих. Вони наглядають за бойовими прапорами. Коли козаків посилали на кордон, ними завжди командував хорунжий. Сотник – командир сотні козаків. Кількість сотників непостійна була у полках, так само як і кількість козаків. Його обов’язок: дбати про всіляке збільшення добробуту підпорядкованих йому козаків. Йому допомагає найстарший з цієї сотні. Хорунжий охороняє військовий прапор. Значкові товариші – це чотириста козаків обраних в усіх полках. Вони зобов`язані одержувати і виконувати накази своїх полководців щодо будь-яких справ, військових чи інших [7, с. 54-55].

З усього вище наведеного, ми бачимо, що на Гетьманщині в кінці XVII ст.. існувала розвинута система командування.

Більш детально звернемо увагу на поділ лівобережного війська. Козацьке військо ділилося на полки, сотні і курені. [32, с.258]. В цьому полягав територіальний принцип комплектації і мобілізації, позаяк кожна військова одиниця займала певну територію. На Лівобережній Україні в останній чверті XVII ст. остаточно устійнилося десять військово-адміністративних округ — полків, котрі мали назви головного полкового міста. [29, с.93]. Це були: Стародубський, Чернігівський, Київський, Ніжинський, Прилуцький, Лубенський, Гадяцький, Миргородський, Переяславський, Полтавський [44, с. 249]. Остаточно вони були усталені в 1688р. і проіснували на Лівобережжі до ліквідації гетьманату (1764р.) і знищення полково-сотенного устрою в 1782р. Але до 1688р. відбувалися певні зміни. Після оголошення Лівобережного гетьманату (1663р.) у діях гетьмана І. Брюховецького простежується прагнення більш надійно прикрити України з півночі порубіжними полками. Так, у 1663р. були ліквідовані Іркліївський та Кременчуцький полки, але поповнений Сосницький і утворені: Стародубський полк та на 3 роки (1663-1665) Глухівський, а також поновлений на один рік (1668) Новгородський полк (зі складу Стародубського). Кількісний склад полків залишався незмінним (11), крім 1663-1665 та 1668рр. в які було 12 полків. За гетьманування І.Самойловича перестав існувати (1672р.) Зінківський полк, але поновлений Гадяцький. У 1688р., за гетьманування І. Мазепи, ліквідований Сосницький полк. Розглянута динаміка реформування козацьких полків на Лівобережжі свідчить, що вона зводилася лише до перегрупування сил. Військовий потенціал їх залишався незмінним [53, с.91]. Полки поділялися на сотні, які також були і військово-тактичними, і адміністративними одиницями. Їхня кількість теж залежала від густоти населення. Протягом останньої чверті XVII ст. (як до і після того) в жодному полку не було сталого числа сотень. Воно коливалось від 7 в невеликому полку і до 20 у великих полках. Називалися сотні теж за назвою сотенного містечка (Керибердянська, Ічнянська тощо). Іноді у великих містах було по 2, по 3 і навіть по 4 (яку Прилуках) сотень, які іменували подвійно: Перша Ніжинська або Четверта Прилуцька. Кількість козаків у сотні теж коливалася від 50 — 60 чоловік у малих сотнях до 1000—у великих. Керував сотнею, як це зазначалося вище, призначений гетьманом (чи полковником) сотник та сотенна старшина — писар, осавул і хорунжий, які підпорядковувалися лише полковій адміністрації. Кожна сотня, як найнижча тактична одиниця, мала власний прапор (хоругву), котра символізувала військову честь і доблесть. Сотник мав шестипер (чи пернач). Інших клейнодів у сотні не було. [29, с.95-96].

Козаки однієї сотні, які жили в різних близьких селах, хуторах та присілках, об'єднувалися в курені на чолі з курінним отаманом, якого обирали самі. Це була радше економічно-соціальна структура, аніж тактичний підрозділ. Хоча в документах значиться, що козаки одного куреня в поході трималися разом і керувалися вказівками курінного отамана. В сотні було від 6 до 12 куренів по 5 — 10 чоловіку кожному. [29, с.96].

За родами реєстрове козацьке військо Лівобережної України чітко розподіляється на кінноту (кавалерію), піхоту й артилерію. В полках і сотнях не було сталого поділу на кінноту й піхоту—до них входили і перші й другі, аркебузери, піхотинці, пищальщики, кавалеристи. В похід вирушали переважно кінні сотні, які могли діяти і у пішому строю як мушкетери. Суто піші козаки, які складали сотню в мирний час, залишалися для несення гарнізонної служби. Мали місце виступи у похід і чисто піших сотень. Змішані не могли існувати і діяти спільно в бойових умовах. Проте в останній чверті XVII ст. переважала все ж кіннота, підпорядкована генеральному осавулу. Вона становила від половини до трьох четвертих складу полку чи сотні. [44, с.249]. У бойових діях і далеких походах брала участь переважно кіннота. Але при потребі залучалася і піхота, підпорядкована хорунжому. Наприклад, у Чигиринській війні піхотинців використовували головним чином як гарнізони фортець для охоронної (караульної) і сторожової служби, як обслугу для артилерії в обозі.[29, с.97].

Важливим родом козацького війська була артилерія (армата), якою порядкував генеральний обозний і котра підкорялася безпосередньо гетьману. Гармати виготовляли двома способами: їх виковували із заліза (вже наприкінці XVII ст. майже припинилося) й відливали із чавуну та міді (спижу). Важливим удосконаленням стало введення нарізних (гвинтових) гармат. Недоліком артилерії була її багатокаліберність. Всі гармати поділялися на два типи—облогові (стінобитні) й польові. Останні в свою чергу ділилися на загальновійськові та полкові. Гармати можна класифікувати й за такими видовими ознаками: по виробництву (ковані й литі), по матеріалу (чавунні, залізні, мідні), за призначенням (родом служби — фортечні, стінобитні, польові), за розмірами (великі й малі), по калібру (фальконети — дрібнокаліберні; мортири — крупнокаліберні), по вазі ядер (шестилотові, трифунтові і т.д.).

Гармати діставали з царських арсеналів, брали як трофеї і виготовляли в Україні. Центрами гарматного ремесла були Батурин і Глухів, про що засвідчують написи на казенній частині зброї. [29, с.143].

Українські козаки створили цілий клас багатоствольної артилерії. В Росії такі гармати називали “сороками”, а на Україні – “ожигами”. В XVII ст. “ожиги” вдосконалили і розробили більш досконалу конструкцію – “органи”, що складалися з мушкетних стволів, кількість яких сягала кількох десятків, а іноді доходила і до сотні. “Органи” були розташовані в декілька рядів, і встановлені на двоколісному лафеті. Як свідчать документи, в другій половині XVII ст. на озброєнні Київської фортеці знаходилась велика кількість “органів”: на 23 лафетних двоколісних станках було встановлено 537 мушкетних стволів і 10 “пищалей затинних”. Таким чином, розташовані в найслабкіших і найнебезпечніших місцях Київської фортеці, ці 23 “органи” заміняли цілий полк і надійно охороняли Київ від ворогів. [42, с.177-178].

У великих містах (Києві, Чернігові, Чигирині) була фортечна (кріпосна) артилерія, що утримувалася ратушею чи магістратом і з міста не вивозилася. .Під час походів артилерію, що рухалася, охороняли компанійці, а в таборах—сердюки. Обслугу і коней генеральної артилерії утримували міста і села, які називав гетьман. Він же визначав час їхньої приписки до обозу і функціональні обов'язки. В останній чверті XVII ст. такими містами (з присілками) були Лохвиця, Ромен, Короп, Вороніж

До штату генеральної артилерії, призначеного генеральним обозним і затвердженого гетьманом, належали: гарматний осавул, артилеристи (армаші, пушкарі), ковалі, теслі, конюхи, затинщики, лимарі. Везли гармати на "палубах" — великих возах, в які впрягали 2 — 3 пари коней чи волів.

Полкова артилерія підпорядковувалася полковому обозному і знаходилася в полковому місті. До її штату входили теж згадані фахівці-ремісники і тяглова обслуга, якими безпосередньо керував на місці боїв "арматний отаман". Кількісно артилерійський парк кожного полку був різний. За даними Михайла Слабченка, в Полтавському полку було 29 різнокаліберних гармат, з них 12 у самій Полтаві. Для утримання штату полкової артилерії гроші і продукти здавали жителі міст і сіл полку. Амуніцію (вози, колеса, збрую) виготовляли самі артилерійські команди або діставали зі "скарбу військового" гроші для їх придбання.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10