Парламенты Украины и демократических стран мира

правового поля міститься в практичній площині. І все ж таки не звертаючи

уваги на недоліки, недосконалість і прогалини нормативної бази, необхідно

наполегливо і динамічно розгортати широку і ефективну діяльність Верховної

Ради у всіх сферах, що класично притаманні парламентам. Конкретні позитивні

результати практичної роботи загальнодержавного органу народного

представництва неодмінно змінять співвщношення конституційної моделі

Верховної Ради і фактичної на користь останньої.

Такий підхід до заповнення конституційних прогалин не тільки можливий,

але й реальний. Прикладом в досліджуваному контексті може служити

Французька Республіка. Адже в умовах авторитарної Конституції 1958 р.

еволюція П'ятої республіки дещо пом'якшила авторитарні риси

напівпрезидентського режиму. Про це свідчить

те, що після де Голля помітно посилились де-факто політичні позиції

парламенту15. Як стверджує французький дослідник державності П'ятої

республіки, практика подолала навіть конституційну заборону на прийняття

парламентом законів поза закритим переліком питань, окреслених — ст. 34

Конституції. "Сьогодні мало що залишилось від принципу, який визначав

сферу, що резервувалась законом,— пише проф. Ф. Ардан.— Розробники

Конституції 1958 р. намагались обмежити сферу, в рамках якої парламент міг

би здійснювати свою законотворчість, але зрештою жодна із зацікавлених

сторін не стала вимагати неухильного виконання їх волі"16. Т У більш

широкому плані проблеми розвитку українського парламентаризму як важливого

віддзеркалення і водночас підтримки свободи суспільства пов'язуються з

парламентським правом.

Юридична теорія, державно-правова практика, а також правосвідомість

суспільства сьогодні, здається, одностайно сприймають ідею щодо існування в

Україні нової наукової і правової матерії. Але різні аспекти даної проблеми

продовжують дискутуватись, відбувається пошук рішень, пов'язаних з місцем

парламентського права в загальній системі українського права,

співвідношенням конституційного (державного) і парламентського права.

Найбільш можливим уявляється бачення парламентського права в якості під-

галузі конституційного (державного) права.

Становлення і динамізація парламентського права, посилення його

позитивного впливу на формування і еволюцію парламентських інститутів,

підвищення ефективности їх діяльності на сучасному етапі і в прогностичному

плані висувають нагальну потребу кодифікації парламентського законодавства.

При цьому визначення парламентського права підгалуззю конституційного

(державного) права аж ніяк не міняє висновок щодо потреби кодифікації

парламентського законодавства. Адже правові системи зарубіжних держав мають

кодекси у більш вузькіх сферах17.

Здійснення кодифікації парламентського права диктує гостру

необхідність, по-перше, розробки концепції даної кодифікації. По-друге,

радикального реформування діючих актів, що регламентують суспільні

відносини у сфері парламентського права з метою приведення їх у

відповідність з Основним Законом. По-третє, підготовки нових правових форм,

спрямованих на регулювання організації та функціонування парламентських

інститутів.

При цьому слід наголосити, що реалізація Конституції з точки зору

побудови законодавчого забезпечення діяльності Верховної

42

Ради обумовлює проведення широкого фронту робіт по створенню нових

законодавчих актів. Під таким кутом зору назвемо тільки низку правових

форм, побудова яких безпосередньо зафіксована у розділі IV Конституції —

"Верховна Рада України" (правда, конкретні найменування, на жаль, не

закріплені), або витікає із змісту даного розділу: закон про несумісність

депутатського мандату з іншими видами діяльності (ст. 78, 81); закон про

запит народного депутата України (ст. 86); закон про Уповноваженого

Верховної Ради України з прав людини (ст. 101), закон про регламент

Верховної Ради та інші.

В теоретичному плані просування у вирішенні складної, багато-аспектної

і актуальної проблеми динамізації українського парламенту викликає нагальну

необхідність розгортання і поглиблення наукових досліджень у цій сфері, а

також видання відповідних праць. В такому плані дивує, що підготовлена і

рекомендована до друку вченою радою Інституту держави і права монографія

"Законодавча влада України" ніякого просування до видання не одержала.

Рішення такого масштабного завдання, яким є становлення і розвиток

українського парламентаризму, потребує зусиль всього суспільства. В такому

руслі корисним і раціональним уявляється створення конструктивного,

широкого руху за формування, зміцнення і розвиток парламентських інститутів

в Україні. Він міг би об'єднати народних депутатів, вчених, державних і

громадських діячів, представників всіх прогресивних верств суспільства.

*/********************************************************************

Л.13. УПОВНОВАЖЕНИЙ ВЕРХОВНОЇ РАДИ З ПРАВ ЛЮДИНИ

Посада уповноваженого з прав людини (омбудсмена) існує в багатьох

країнах світу. Вона вперше була введена у Швеції в 1809 році. Основною

функцією обмундсмена тоді був нагляд за правосуддям. Тепер у переважній

більшості країн основною функцією ом-будсменів є контроль за діяльністю

адміністрацій, тобто органів виконавчої влади.

Уповноважений з прав людини не втручається у справи суду і органів

місцевого самоврядування. Він не може видавати приписи чи анулювати рішення

адміністративних органів.

В Англії, наприклад, омбудсмен має право викликати службовців

виконавчої влади і надати їм відповідні рекомендації щодо захисту

порушеного права. Відповідно, Посередник у Франції і Народний захисник в

Іспанії здійснюють нагляд за діями державної адміністрації. Вони мають

право доступу до документів, дають рекомендації щодо справедливого

вирішення скарг, можуть порушувати справу про відповідальність будь-яких

посадових осіб. В деяких країнах (Фінляндія, Польща) омбудсмен може

оскаржувати дії недержавних органів, опротестовувати рішення суду.

Уповноважений Верховної Ради України з прав людини керує інституцією,

яка не входить до структури Верховної Ради. Це самостійний конституційний

орган влади. Він функціонує при Верховній Раді незалежно від державних

органів та посадових осіб. По відношенню до нього Верховна Рада виступає як

вищий орган управлін-

ня. Його діяльність "доповнює існуючі засоби захисту конституційних прав і

свобод людини і громадянина, не відміняє їх і не тягне перегляду

компетенції державних органів, які забезпечують захист і поновлення

порушених прав і свобод " (стаття 4 закону "Про Уповноваженого Верховної

Ради України з прав людини").

У Законі, який було прийнято Верховною Радою 23 грудня 1997 року,

зазначається, що "парламентський контроль за додержанням конституційних

прав і свобод людини і громадянина та захист прав кожного на території

України і в межах її юрисдикції на постійній основі здійснює Уповноважений

Верховної Ради України з прав людини" (стаття 1).

Метою парламентського контролю, який здійснює Уповноважений є:

• захист прав і свобод людини і громадянина, проголошених Конституцією

України, законами України та міжнародними договорами України;

• додержання та повага до прав і свобод людини і громадянина

суб'єктами, зазначеними у статті 2 цього Закону;

• запобігання порушенням прав і свобод людини і громадянина або

сприяння їх поновленню;

• сприяння приведенню законодавства України про права і свободи людини

і громадянина у відповідність з Конституцією України, міжнародними

стандартами у цій галузі;

• поліпшення і подальший розвиток міжнародного співробітництва в

галузі захисту прав і свобод людини і громадянина;

• запобігання будь-яким формам дискримінації щодо реалізації людиною

своїх прав і свобод;

• сприяння правовій інформованості населення та захист конфіденційної

інформації про особу.

Уповноважений Верховної Ради України з прав людини має право (за

статтею 13 Закону):

• невідкладного прийому вищими посадовами особами держави, керівниками

органів місцевого самоврядування;

234

• бути присутніми на засіданнях Верховної Ради, Кабінету міністрів,

Конституційного Суду, Верховного Суду, суддів загальної юрисдикції;

• безперешкодно відвідувати органи державної влади, органи місцевого

самоврядування, підприємств, установ і організацій незалежно від форм

власності;

• на ознайомлення з документами, включаючи документи органів прокуратури

і судів;

• вимагати від посадових осіб органів державної влади і органів

місцевого самоврядування проведення перевірок діяльності

підконтрольних їм підприємств, установ і організацій;

• запрошувати посадових осіб і громадян України для отримання

від них пояснень щодо обставин, що перевіряються;

• відвідувати місця попереднього ув'язнення і установи

відбування покарань засудженими, установи примусового лікування;

• бути присутніми на засіданнях судів усіх інстанцій;

• перевіряти стан додержання встановлених прав людини і

громадянина державними органами, що здійснюють опе-ративно-розшукову

діяльність

Уповноважений Верховної Ради з прав людини представляє Верховній Раді

України щорічну доповідь про стан додержання та захисту прав і свобод

людини і громадянина в Україні органами державної влади, органами місцевого

самоврядування, підприємствами, установами та організаціями незалежно від

форм власності.

3.14. РАХУНКОВА ПАЛАТА

В більшості країн світу парламентами утворені спеціальні структури, які

покликані контролювати витрачання грошей державою. Ці структури є

незалежними від законодавчої і виконавчої влади інституціями або підвладні

парламенту.

Справа в тому, що громадяни країни платять податки у вигляді грошей,

які стають державними. У США, наприклад, надходження до бюджету в 1999 році

становили 1624 млрд. дол. Для ефективного функціонування системи державного

управління ці гроші повинні витрачатися раціонально, під контролем

незалежних структур.

В Україні такою структурою є Рахункова палата. Вона здійснює контроль

за використанням коштів Державного бюджету України від імені Верховної Ради

(стаття 98 Конституції України). Проте Рахункова палата не є органом

Верховної Ради. Це самостійний конституційний орган, діяльність якого

регулюється законом.

Рахункова палата контролює Державний бюджет, державні бюджетні і

позабюджетні фонди, внутрішні і зовнішні позички. Рахункова палата визначає

законність, ефективність і доцільність використання коштів.

Контрольно-ревізійна діяльність Рахункової палати направлена на

контроль використання і проходження коштів, починаючи з Державного бюджету

і закінчуючи конкретним використанням на підприємстві промисловості,

установі освіти, науки, медицини.

Рахункова палата має справу з державним казначейством, постійно отримує

інформацію про проходження платежів. Вона слідкує за пропорційністю

фінансування статей бюджету, пропорційністю фінансування головних

розпорядників коштів, яких в Україні 247.

Рахункова палата аналізує і контролює все, що пов'язане із формуванням,

обслуговуванням та погашенням державного внутрішнього і зовнішнього боргу

України., проблемами повернення кредитів, у тому числі і кредитів під

гарантію уряду.

Рахункова палата раз на квартал робить аналіз виконання Державного

бюджету і подає матеріали у Верховну Раду. Вона здійснює експертизу та

аналіз проекту Державного бюджету на наступний рік.

Рахункова палата - один з важливих інститутів демократичного

суспільства України.

236

Конституція України 1996 р. вперше в історії української конституційної

правотворчості інституціювала єдиний загальнонаціональний представницький і

законодавчий орган України — Верховну Раду України — парламент (ст. 75).

Парламент — невід'ємний атрибут кожної демократичної держави і є

загальнонаціональним представницьким органом влади країни, який обирається

населенням (корпусом виборців), а інколи частково призначається. Це —

загальновизнане положення світового конституціоналізму.

В якості державно-правового інституту парламент має багатовікову

історію. Його виникнення сягає XII—XIII ст. Першими були англійський

парламент та іспанські кортеси. Історія сучасного парламенту починається з

епохи буржуазних революцій, і за всі часи парламент був і залишається

найважливішою формою опосередкованого здійснення народом належної йому

влади. Іншого механізму світова цивілізація не винайшла.

Парламентаризм — фундаментальна цінність світової цивілізації. Ось чому

неможливо переоцінити значення такої історичної констатації, як визначення

Верховної Ради України парламентом. Конституювання загальнонаціонального

представницького органу українського народу парламентом — необхідна

передумова і водночас гарантія становлення і розвитку парламентських

інститутів в Україні як на сучасному етапі, так і на майбутнє. Важливість і

необхідність проведення курсу на їх зміцнення обумовлена тим, що

парламентаризм є одним із стрижневих показників і водночас підтримкою

свободи людини і свободи суспільства, демократичного розвитку країни.

Звідси випливає, як важливо і актуально сьогодні осмислити проблеми

життєдіяльності українського парламенту. Аналіз відповідної проблематики

сприятиме розвиткові теоретичного забезпечення республіканського

парламентаризму, реалізації Конституції, а також допоможе подальшому

розширенню і зміцненню правового фундаменту організації і діяльності

Верховної Ради, її органів і депутатів, удосконаленню і динамізації

парламентської практики.

ВСТУП

Парламент - це виборний колегіальний орган, який має переважні права у

сфері законотворчості. Завдяки парламенту у країні створюються,

розвиваються і зберігаються демократичні форми прав-ління.Роль парламенту в

житті суспільства кожної країни є різною. Проте у діяльності парламентів

світу є багато спільного, що заслуговує на вивчення і використання набутого

досвіду в діяльності інших законодавчих органів.

Перш за все слід усвідомити, що ідеали справедливості, природних прав і

свобод людини можуть бути втілені у життя тільки тоді, коли держава

базується на принципах народовладдя і розподілу державної влади на

законодавчу, виконавчу та судову. Ці принципи, вперше проголошені

Ш.Монтеск'є і Е.Сієсом, були зафіксовані у Конституції США, прийнятій у

1787 році. Вони стали наріжним каменем для конституцій країн Європи, що

створювалися в результаті буржуазних революцій XIX століття. Як показав

досвід держав розвинутої демократії, саме парламенти є підвалиною

демократичних свобод суспільства, ефективними інституціями, що протидіють

узурпації влади однією особою чи групою осіб .Парламенти є центром

ідеологічної сфери, ареною для постійних дебатів щодо суспільно-політичного

устрою держави, на якій партійні лідери та суспільні діячі мають можливість

постійно переконувати виборців у необхідності змін у відповідності до своїх

програм, щоб в результаті демократичної боротьби отримати владу із рук

народу.

У цьому плані діяльність Верховної Ради України дещо відрізняється від

діяльності парламентів країн розвинутої демократії. Якщо в останніх

боротьба йде навколо вдосконалення існуючих суспільних відносин, покращення

економічного та екологічного стану держави тощо, то у Верховній Раді

ідеологічні дебати спрямовані на становлення нових суспільних та владних

відносин в умовах широкомасштабних політичних, економічних та соціальних

перетворень. Однією з характерних рис цього процесу є намагання

представників лівих партій повернутися до старого суспільного ладу.

До 1996 року Верховна Рада України працювала згідно з Конституцією 1978

року, до якої періодично вносилися зміни, щоб відобразити зміни політичного

та суспільного характеру, що відбувалися на той час в Україні. 28 червня

1996 року Верховна Рада в результаті напружених дебатів схвалила нову

Конституцію України, яка визначила місце парламенту в державному управлінні

і його повноваження.

Дана книга є аналітичним викладом досягнень і прорахунків у процесі

становленні парламентаризму в Україні на основі діяльності Верховної Ради

України за дев'ять років (1991-1999). Для кращого розуміння динаміки

розвитку і становлення Верховної Ради як парламенту автори використовують

порівняльну методологію в контексті основних моментів діяльності

парламентів країн розвинутої демократії, в яких парламентська практика

розвивалась і вдосконалювалась на протязі багатьох століть.

Книга починається з історичного огляду становлення парламентаризму у

світі загалом і становлення законодавчої влади в Україні зокрема/Діяльність

Верховної Ради, парламентських комітетів та народних депутатів аналізується

у порівнянні з відповідними інституціями парламентів країн розвинутої

демократії з метою використання в Україні їх багаторічного досвіду.

Звичайно, зарубіжний досвід не може бути зразком для прямого запозичення і

бездумного копіювання, однак застосування порівняльного аналізу дозволяє

його сприйняття й використання для розвитку Верховної Ради як одного з

основних елементів системи державної влади в Україні.

Основою для написання книги стали матеріали Програми сприяння

парламентові України, перекладені на українську мову Віктором Поліщуком,

Абрамом Волошиним, Валентином Давидовим, Зіною Кравець, Людмилою

Лісковською, Оленою Скрипкою, а також статті до окремих тем, які надали

співробітники університету штату Індіана Тревор Браун ("Еволюція Конгресу

США"), Едуард Рахімкулов ("Процес прийняття закону про бюджет", "Парламент

і регіони"), Ірина Хмелько ("Апарат парламентів"), Володимир Пігенко

("Проблеми утворення парламентської більшості", "Роль Глави держави у

законодавчому процесі") і Світлана Свєтова ("Роль депутатів у процесі

лобіюван-

Страницы: 1, 2, 3, 4