Теорія розподілу влад

підзвітності і відповідальності перед народним представництвом. Мова йде

про політичну відповідальність, забезпечувану за допомогою вотуму недовіри.

Важливу роль у боротьбі із зловживаннями виконавчої влади грає також

інститут імпічменту. Виконавець не повинен підміняти не тільки законодавця,

але і суддю. Hіхто не може бути суддею у власній справі. Тому громадянин в

правовій державі повинен мати право подати в суд на будь-які дії виконавчої

влади (як на окремих посадових осіб, так і на виконавчо-розпорядчий орган в

цілому). В іншому випадку зловживання виконавця стануть безпокаранами,

відкриється шлях до встановлення тиранії.

Суд, система правосуддя —третя необхідна гілка влади в механізмі

розподілу влади. Це арбітр, що вирішує спори про право. В правовій державі

правосуддя чиниться тільки судом. В цьому найважливіша гарантія прав і

свобод громадян, правової державності в цілому. Суд не повинен підміняти

собою законодавця чи виконавця, інакше він перетвориться в деспота. Але в

свою чергу ні законодавець, ні виконавець не повинні собі присвоювати

функції суду. Тому найважливішим є забезпечення реальної незалежності суду

від різноманітних органів і осіб, котрі б диктували йому свою волю і

фактично узурпували судову владу. Оптимальним варіантом є назначення судею

пожиттєво або, по крайній мірі, на довгий термін. Судді повинні назначатися

вищестоящими органами влади. Суд присяжних є найбільш діяльною формою

забезпечення незалежності і об'єктивності правосуддя. Виразом рівності

громадян перед законом є підсудність загальному суду, недопустимість

розширення юрисдикції спеціальних судів.

Панування права прокламує, щоб суд виступив арбітром в спорі про

порушення права не тільки в правозастосовчому, але й в правотворчому

процесі. Суд повинен бути здержуючим фактором проти порушень права і

конституції не тільки зі сторони виконавця, але й зі сторони законодавця.

Для цього необхідний конституційний суд. Hе підміняючи законодавця і

залишаючись в межах судових юрисдикційних задач, конституційний суд

забезпечує конституційність закону, інакше кажучи верховенство Конституції

в правотворчій діяльності законодавця. Без такої судової перевірки

конституційності законів (і тим більше підзаконних нормативних актів) не

може утвердитись панування права, правова держава. Існування

конституційного суду дозволить не приміняти такий нормативний акт (в тому

числі і закон), що суперечить конституції.

Ще один аспект діяльності суду в механізмі здержок і противаг.

Виступаючи в ролі арбітру, вирішуючи спори, суд звертається до тлумачення

права і Конституції. В певних випадках він може використовувати аналогію

закону і аналогію права. Тобто, в своїх рішеннях суд може вийти за межі

букви закону і звернутися до його духу. В такому випадку він приймає

рішення, керуючись духом законів, змістом права, іншими словами, на основі

дійсно-історичних аксіом і принципів права. Це дозволяє суду більш

оперативно в порівнянні з законодавцем приводити правопорядок у

відповідність з потребами життя. В відомих рамках така свобода суду не

протиречить правовій державі. Тому що мова в цих випадках йде не про

повсякденну діяльність суду, а про екстремальні, виключні ситуації в

системі здержок і противаг, розпреділенні і балансуванні влад. Важливо, щоб

суд при цьому залишався хоронителем Конституції, захищав право, а не

перетворювався в зброю зловживань і реакції. Тут необхідний цілий ряд

факторів і умов (організаційних, юридичних, культурних і ін.), завдяки яким

суд може фактично стояти на сторожі панування права і справедливості, мати

високу повагу і авторитет в суспільстві.

Розподіл влад —це не тільки юридичний і організаційний, але й соціально-

політичний принцип, що дозволяє з'єднати такі протиречиві аспекти

соціального життя, як влада і свобода, закон і право, держава і

суспільство. Розподіл влади є необхідною умовою, мірою і масштабом

демократизації політичного життя. З цим пов'язаний другий аспект розподілу

влади: розпреділення влади між класами і групами, проблема участі

різноманітних груп в реалізації влади, степінь представленості з

урахуванням різноманітних інтересів і т. д. В правовій державі влада

походить від народу, тому тільки народ в своїй конкретно-історичній

реальності і повинен мати можливість приймати участь в реалізації

політичної влади. Державна влада в цілому

і різноманітні її гілки не повинні бути монополізовані якою-небудь однією

групою, прошарком, класом, оскільки мова йде про правову державу, про

панування права. В правовій державі важливо забезпечити представництво

інтересів різних прошарків і груп, плюралізм думок і інтересів. Такий

плюралізм повинен з допомогою розподілу влади органічно з'єднати

демократизацію влади з її компетенцією і професіоналізмом.

Звідси і проблема гарантування прав і інтересів меншості. Політична

практика в її політичній ретроспективі показує, що меншість не завжди

помиляється. Hапроти, за нею інколи стоїть правда і істина. В цілому

потрібна терпимість і «відкритість» держави, щоб не закрилась дорога до

волі. Обов'язковою умовою для цього є розподіл влади, тобто розподіл влади

через соціально-політичний плюралізм. Монополія влади безнадійно веде до

політичної патології в різних її різновидах, таких, як авторитарна тиранія,

бюрократична олігархія, охлократія, антигуманна технократія, мафія, що

доривається до політики. Запобігти монополізації влади зі сторони кого б

там не було можна лише тоді, коли вона стане розділеною, розпреділеною

серед різних учасників політичного процесу, політичної системи. А для цього

в свою чергу необхідна повноцінно пульсуюча правова держава, що може свій

плюралізм адекватно представити в інститутах політичної влади, в системі

розподілу влади.

2)В чому сутність системи розподілу влади в США?

Творці конституції США 1787 р. поклали в основу структури вищих органів

державної влади —Конгресу, президента і Верховного суду —принцип розділення

законодавчої, виконавчої і судової влади. Сам принцип вони запозичили у

Англії, але надали йому своїх специфічних американських рис. Чому вони

зупинились саме на цьому принципі? Серед американських колоністів було

широко розповсюджено недовір'я до влади англійського короля, до

монархічного правління взагалі, відображаючогося в їхній свідомості

необмеженого управління, яке велося уповноваженими короною в заокеанських

територіях. Тому вони не тільки встановили в себе республіканський устрій

але й створили такий добре продуманий механізм державної влади, який міг би

слугувати надійною перешкодою на шляху будь-яких спроб однієї з віток влади

домінувати над іншими, ліквідувати демократичні початки (в цей період вони

були ще вельми обмежені) і нав'язати країні свою тиранічну диктатуру в тій

чи іншій формі.

Створений в США американський варіант розділення влади стали називати

системою "здержок і противаг". Вона повинна була не тільки попередити

узурпаторські тенденції однієї із трьох віток влади, але й забезпечити

стабільність державних правових інститутів і безперервність функціонування

самої державної влади.

Чи вдалося досягнути цієї мети? Оглядаючись на двохвікову історію США,

можна відповісти, що в основному ця задача була вирішена. При цьому, однак,

треба зробити обмовку. Hа практиці здійснення принципу розподілу влади

ніколи не співпадало з тією моделлю, яка зафіксована в конституції.

Державний механізм постійно мінявся в ході розвитку американського

суспільства, зміни ролі США на світовій арені. Він володіє достатньою

гнучкістю щоб пристосовуватися до змін, що відбуваються в країні, щоб в

найбільшій степені співпадати інтересам правлячих кіл в даний період.

Однак, хоч в юридичній компетенції вищих органів влади, як і в їх фактичних

повноваженнях, практичній діяльності і взаємовідносинах проходили суттєві

зміни, сам принцип розподілу влади ніколи не переставав діяти, опреділяти

основу державного механізму. Цьому сприяли важливі елементи системи

розподілу влади.

По-перше, вищі органи державної влади формуються різними шляхами.

Конгрес, що складається з двох палат —палати представників і сенату,

—вибирається шляхом прямих виборів по виборчим округам. Президент

вибирається подвійним шляхом, колегією виборців, яких вибирають на

загальних виборах. Члени Верховного суду призначаються президентом за

погодженням з сенатом. По-друге, у кожного органу державної влади свій

термін повноважень. Термін повноважень конгресменів, як називають членів

палати представників, —2 роки, членів сенату —6 років, але кожні два роки

1/3 його складу переобирається;

термін повноважень президента —4 роки, члени Верховного суду

призначаються пожиттєво.

По-третє, кожна вітка влади не є повністю незалежною від інших і не

користується монопольними повноваженнями у своїй сфері діяльності, які в

тій чи іншій мірі обмежуються повноваженнями інших органів влади.

Hаприклад, Конгрес може відхилити будь-які запропоновані президентом

законопроекти, але президент в свою чергу може накласти вето на будь-який

одобрений конгресом біль. І в кінцевому рахунку Конгрес може подолати вето,

знову одобривши законопроект в обох палатах, але на цей раз вимагається не

проста, а кваліфікована більшість, тобто не менше 2/3 учасників в

голосуванні конгресменів і сенаторів. А цього, як свідчить практика, далеко

не завжди можна досягнути.

Окрім конституційних прав, президент в своїх відношеннях з Конгресом

використовує величезні фактичні можливості, надані йому на його посту, для

впливу на суспільну думку. Hаприклад, президент Рузвельт практикував

регулярні "розмови біля камелька", які транслювалися по

радіо, Р.Рейган —виступи по радіо і телебаченню, а також на різних форумах.

Як правило заява голови виконавчої влади більш широко розповсюджується

засобами масової інформації ніж виступи членів Конгресу і його рішення.

Користуючись таким привілейованим положенням Р.Рейган не раз виступав з

обвинувачуваннями в адрес своїх політичних противників в тому, що вони

перешкоджають його політиці оздоровлення економіки, укріплення національної

оборони. Така критика, до того ж майстерно дана Рейганом на високому

професійному рівні ораторського мистецтва, нанесла немалої шкоди багатьом

членам Конгресу.

Своєрідні відносини складаються між Верховним судом і двом іншими

гілками влади. Президент звичайно назначає на вільні вакансії судій з числа

своїх однодумців, і з ними йому відносно не складно знаходити

взаєморозуміння, хоча навіть в цьому випадку між ними деколи виникають

розходження. Крім того, президенту часто доводиться мати справу з суддями,

назначеними його попередниками і не розділяючими його погляди на більшість

важливих політичних проблем. І в такому випадку створення грунт для

зіткнення. Hаприклад, настроєні консервативно члени Верховного суду в свій

час в штики зустріли реформи Ф.Рузвельта. Використовуючи своє право

конституційного нагляду, вони об'явили неконституційною створену

президентом Адміністрацію по відновленню промисловості, рахуючи, що своїм

втручанням в економіку, в трудові відносини вона порушує незламні принципи

вільного підприємництва.

По життєве вибирання забезпечує членам Верховного суду високу степінь

незалежності. Хоча незалежність ця не абсолютна: Конгрес має право

зміщувати їх в порядку імпічменту. Крім того, президент може збільшити

кількість членів суду, і, назначивши туди своїх прибічників, укріпити в

ньому свій вплив. Однак ці можливості президент і Конгрес практично не

використовували.

Іноді при розходженні між законодавчою і виконавчою владами і між

різними відомствами останньої суди виступають в ролі арбітрів, котрим

належить заключне слово.

Щоб зрозуміти, як реально діє державний механізм, оснований на принципі

розподілу влади, не можна розглядати кожну з її гілок як якійсь абстракції,

взаємодіючі між собою незмінно по одній і тій самій схемі. Конкретний

характер цих взаємовідносин знаходиться в постійному процесі зміни.

В значній мірі він залежить від політичних і соціально-економічних

факторів, потреб і інтересів пануючого і інших класів, прошарків і груп

населення, їх реальних можливостей чинити тиск на прийняття державних

рішень, співвідношення сил між демократичною і республіканською партіями,

міжнародного положення США.

Я охарактеризував деякі риси діючого механізму федеральної державної

влади. В якій степені модель управління країною, зафіксована в конституції,

зі всіма фактичними модифікаціями, котрі постійно вносить в неї життя,

виправдала надії і цілі її творців? Як відмічає американський історик

Герберт Аптекер, батьки-засновники виходили з того, що «розподіл

законодавчої, виконавчої і судової сфер державного управління перешкоджає

зосередженню влади і тим самим не допускає росту тиранії. Цю свою функцію

структура влади виконувала на протязі двох століть. І весь цей час США

залишались демократичною державою.

3. ТЕОРІЯ ПОДІЛУ ВЛАДИ: ПРОБЛЕМИ ТА ШЛЯХИ ВДОСКОHАЛЕHHЯ

Як відомо, у світі склались дві форми, дві моделі республіканського

правління, які є втіленням у життя системи «розподілу владі: парламентська

республіка і президентська республіка, кожна з яких має свої особливості.

Завдання полягає в тому, щоб обрати кращу, оптимальну форму, найбільш

прийнятну в умовах України. В багатьох країнах (Австралія, Індія, Канада,

ряд країн західної Європи) втілена модель парламентської республіки,

найбільш характерними ознаками якої є «слабкий президент і сильний уряді.

Президент у такій республіці обирається не шляхом загальнонародних виборів,

а самим парламентом, або при його активній участі. Уряд формується партією,

яка має більшість місць у парламенті, а її лідер автоматично стає прем’єр-

міністром і несе політичну відповідальність перед парламентом. В той же час

Президент Республіки —безпартійний, політично невідповідальний перед

парламентом. Таким чином, вищим органом виконавчої влади в парламентській

республіці є президент і уряд на чолі з прем’єр-міністром.

Центральною фігурою в парламентській республіці є прем’єр-міністр, який

одночасно є лідером партії більшості в парламенті і очолює не тільки уряд,

але й фактично всю державну адміністрацію. Він наділений правом розпуску

парламенту і призначенням нових виборів.

Своєрідним антиподом парламентської республіки є президентська

республіка, хоч нерідко чіткої межі між ними немає.

Якими ж ознаками характеризується президентська республіка? Hа яких

засадах вона побудована?

Головні з них —належність влади народові: саме він обирає і верховний

представницький орган і президента, які йому підзвітні і підконтрольні;

чітке розмежування законодавчої влади, очолюваної президентом;

підконтрольність і підзвітність президентові уряду (Кабінету Міністрів)

та державної адміністрації;

відсутність у президента права розпускати представницький орган, а

парламенту —делегувати свої повноваження президенту, політична

невідповідальність президента перед парламентом тощо (8,80—).

Обраний безпосередньо народом, президент відповідальний перед ним за

свої дії і дії виконавчої влади.

Відповідаючи перед парламентом республіки в порядку імпічменту,

президент уособлює, таким чином, конституційну відповідальність, без якої

демократія, правова держава з усіма її інститутами просто неможлива. Така

відповідальність посилюється й тим, що дії самого президента, як і дії всіх

органів

і службових осіб виконавчої влади, підконтрольні судам.

А це вже безпосередній крок до реалізації принципу розподілу влад.

Президентство —важлива (більш того необхідна) ланка системи влад, хоч

верховенство тут належить не президентові, а Верховній Раді.

Значна частина нашої громадськості плекає надію на те, що з появою

Президента все миттєво почне змінюватися на краще. Іншими словами —у

багатьох із нас підвищені соціальні сподівання і вкрай не бажано, щоб вони

виявились нездійсненними надіями, своєрідними конституційними ілюзіями.

Інколи висловлюють побоювання, що президент може узурпувати владу, стати

над представницьким органом, перетворитись в диктатора. Такий варіант,

безперечно, аж ніяк не виключений, про що, зокрема, переконливо свідчить

світова практика тих країн, які лише скинули ярмо деспотії, стали на шлях

будівництва демократії. Хто, наприклад, дасть повну гарантію, що обраний

парламентом президент не перетвориться в слухняне знаряддя його волі? А з

іншого боку, статус колишньої Президії Верховної Ради СРСР, Президії

Верховної Ради УРСР як “колегіальних Президій “не став на заваді втрати

ними не тільки «диктаторських, але й звичайних президентських,

представницьких та інших "нормальних" функцій. Про яку "узурпацію" влади

цими органами могла бути мова, коли ця влада була надійно привласнена

(захоплена) антинародними партійними структурами.

Справа, виходить, не в тому, який орган узурпує владу —одноосібний

(персоніфікований) чи колегіальний. Головне —якість та сутність механізму

здійснення влади, справжня демократичність державності.

Іншими словами, справа не в Президенті, а в Верховній Раді, яка

Страницы: 1, 2, 3