Дипломная работа: Методика навчання молодших школярів метанню малого м'яча

Таким чином, в кожній з розглянутих вище навчальних програм має місце матеріал з навчання техніки метання. В основному він входить у розділ легка атлетика, але може бути і в розділі гімнастика і спортивні ігри. Що, на наш погляд, свідчить про можливість включення метання і його елементів в уроки різної спрямованості і уникнення дискретності в навчанні.

Значущість і місце, що відводиться навчанню метанню в програмах різні, залежно від спрямованості програми. У одній воно входить в розділ – рухові вміння і навики, в іншій – є засобом загальної фізичної або спеціальної підготовки, в третій розглядається, як засіб розвитку координаційних здібностей або як підготовча рухова дія для гри в баскетбол. Тому кількість годинника, що відводиться на оволодіння даною руховою дією різна. Але у всіх програмах з 1–4 клас метання входить в базовий компонент програми і є обов'язковим для вивчення. Частіше матеріал по метанню розподілений в I і IV чвертях на 2–9 і 62–68 уроків відповідно. У підготовчих вправах часто використовуються полегшені м'ячі і набивні м'ячі, вагою 1 кг, для самого метання – м'яч 150 грам (для 1–4 класу). Як правило, уроки по метанню проводяться на спортивних майданчиках (стадіонах). Метання проводиться по горизонтальних і вертикальних цілях (на точність попадання) і на дальність виконання кидка (дальність відскоку). Безумовно, різноманітність завдань в метанні підвищує інтерес учнів до заняття, служить хорошим емоційним фоном. Але необхідно пам'ятати, що при використанні полегшених снарядів в метанні не будуть задіяні крупні м'язи (спини і ніг). Метання в горизонтальну мету викликає у дітей мимовільне виконання нахилу вперед, що є помилкою, так само при метанні в горизонтальну ціль кут вильоту снаряду менший, ніж при метанні на дальність і у вертикальну ціль. Тому, ми вважаємо, не варто захоплюватися метанням по горизонтальній цілі.

Основний метод навчання, використовуваний в школі, – розучування рухової дії з частин. Тривале вивчення елементів техніки не сприяє надалі узгодженій роботі ланок тіла, що є обов'язковою умовою успішності формування навику в метанні.

Основний метод організації учнів – фронтальний метод або груповий.

Навчання елементів техніки метання рекомендується в такій послідовності: від завершального руху кистю у момент викидання м'яча до початкового положення перед початком розбігу (кроки розбігу згадуються не швидше, ніж в 3-му класі). Дана послідовність навчання не відповідає роботі рухових ланок тіла у фазі фінального зусилля.

Тестом для оцінки рівня розвитку координаційних здібностей в 3-х програмах пропонується використовувати човниковий біг 3 х 10 метрів, сек., в одній програмі для оцінки освоєння навику в метанні пропонується виконати метання малого м'яча, вагою 150 грам, на дальність кидка і в одній з них на влучність попадання. На наш погляд, саме метання в мету наочніше відображає рівень сформованості навику в метанні.

1.4 Методики навчання метанню

Ознайомившись з особливостями і технікою метання малого м'яча, доцільно вивчити вже існуючі підходи до навчання даної рухової дії представлені в спеціальній літературі.

Техніці виконання метання присвячено достатньо літератури: «Методика фізичного виховання з основами теорії» [57,58; 45]. В. Логман (1974) дає великий набір вправ для вивчення техніки, але методика навчання, послідовність вирішення завдань по навчанню метанню не дана.

Безпосередньо методика навчання саме метанню малого м'яча дана А.А. Зданевічем в журналі «Фізична культура в школі» [12]. Учням пропонуються завдання по навчанню в певній послідовності, з докладним описом фізичних вправ необхідних для виконання з метою рішення того або іншого завдання навчання, так само дані організаційні і методичні вказівки і контрольні вправи, що рекомендуються, для перевірки якості засвоєння навчального матеріалу. Всі завдання навчання метанню, окрім останнього – 6-го завдання («Удосконалювати навик в метанні у вертикальну і горизонтальну цілі»), А.А. Зданевіч рекомендує вирішити вже в першому класі. Але він в своїй методиці припускає навчання метанню в ціль і на дальність виконання кидка, але тільки з місця, немає ні слова про кроки розбігу.

Добре даний опис вправ в метанні і проходження матеріалу по даній темі по класах в книзі В.М. Качашкина «Фізичне виховання в початковій школі» [22], але характер підібраних вправ не відповідає динамічній структурі метальної рухової дії і невиправдано багато часу витрачається на вивчення елементів техніки.

При зверненні до літератури, що відноситься до спортивних метань, такий як В.Н. Тутевич «Теорія спортивних метань»; В. Маззалітіс «Метання списа»; А.Л. Сулієв «Підвищення ефективності навчання метанню списа», ми зустрічаємося з іншим підходом до питання навчання. Вони говорять про необхідність обліку послідовності включення в роботу м'язових груп при навчанні руховій дії. І відзначають в метаннях наступну послідовність: на початку руху беруть участь крупніші м'язові групи, хоча і повільніші. В кінці вступають в роботу менш крупні, але швидші м'язи. Так само відзначають перевагу використання цілісного методу у поєднанні з методом навчання – по частинах.

Таким чином, аналіз літератури показав, що багато авторів розглядають саму техніку метань, але не достатньо висвітлюють методику навчання.

Не залежно від різниці у вазі і формі снаряду, його аеродинамічних властивостей, методика навчання метанню гранати, списа і малого м'яча схожі між собою. Отже, при оволодінні однієї з них можливе позитивне перенесення.

Багато авторів пропонують починати навчання з освоєння тримання снаряду і випуску його рукою, яка метає, тобто в статиці, а потім в динаміці, що не відповідає послідовності рухів при виконанні метання і затягує процес навчання, робить його менш ефективним. Основний метод навчання – по частинах, спочатку засвоюються елементи рухової дії, а потім їх поєднують в ціле.

Існують деякі суперечності: щодо послідовності засвоєння елементів метання, переважному використанню методів навчання та характеру вправ, які використовуються у методиці навчання метання в спорті і методиці навчання метанням, яка традиційно використовується у школах.

2. Методика навчання молодших школярів метанню малого м'яча на основі цілісності техніка метального руху

2.1 Теоретичне обґрунтування експериментальної методики навчання метанню молодших школярів

Процес фізичного виховання школярів характеризується формуванням у них спеціальних знань, рухових навиків, розвитком фізичних якостей, поліпшенням антропометричних показників.

Стосовно рухової діяльності заняття фізичною культурою сприяють формуванню найбільш важливих навиків і розвитку основних фізичних якостей.

До сьогодні серед вчених – представників педагогіки, психології, фізіології, теорії і методики фізичної культури існують суперечливі думки у визначенні понять «навики» і «вміння».

Всі їх погляди можна об'єднати в дві групи. Представники однієї групи вважають, що спочатку формується рухове вміння, яке закріплюється потім за рахунок численних повторень, оформляючись в автоматизовану дію – навик (В.Н. Кряж, В.М. Видрін, М.М. Боген, А.А. Гужаловський, Л.П. Матвєєв).

На їх думку, руховим вмінням є такий рівень володіння руховою дією, який відрізняється необхідністю докладного свідомого контролю дії у всіх окремих операціях, невисокою швидкістю, нестійкістю до дій сумуючих чинників, невисокою міцністю запам'ятовування.

Руховий же навик характеризує такий рівень, володіння руховою дією, який відрізняється мінімальною участю свідомості і автоматизованим виконанням дій. При цьому дії у стадії навику відрізняються швидкістю виконання, стабільністю підсумку, стійкістю до сумуючих дій, високою міцністю запам'ятовування.

Відзначимо, що визначення, що даються даним категоріям вище переліченими авторами, відрізняються трактуванням, але схожі в тому, що навик є вищим ступенем управління рухами і ефективнішим автоматизованим руховим актом, ніж вміння.

Інша група вчених (Н.І. Пономарев, Б.А. Ашмарін, А.Ц. Пуні, С.В. Янаніс, В.В. Міронов і ін.) вважають, що в теорії і методиці фізичного виховання процес навчання рухових дій включає три етапи:

-  формування початкового рухового вміння або рухового
уявлення;

-  формування рухового навику;

-  формування рухового вміння вищого порядку.

При всьому різноманітті трактувань вищезгадані автори сходяться в тому, що зупиняти процес оволодіння руховими діями і здатність застосовувати їх в умовах постійної зміни навколишнього оточення на рівні лише автоматизованої дії, тобто навику, не тільки не коректно, але і не реально.

При такому підході до оцінки ступеня засвоєння довільних рухів під початковим руховим вмінням розуміється здатність виконувати рухові дії з підвищеною концентрацією уваги на складових його операціях і не завжди із стабільним підсумком досягнення мети.

Руховий навик можна охарактеризувати, як здатність виконувати рухову дію з високим ступенем надійності, в звичних умовах, коли управління рухами відбувається автоматизовано і увага учнів концентрується не на окремих рухах, а на результаті.

Рухове ж вміння вищого порядку характеризує здатність людини, в умовах постійної змінної обстановки вибірково використовувати сформовані знання, початкові рухові вміння і навики для раціонального вирішення рухових завдань [46].

У дослідженнях останніх років як методологічна база теорії навчання рухових дій використовуються положення наступних теорії і концепцій:

-  діяльності (Л.С. Виготський, 1956; З.Л. Рубінштейн, 1976; Л.Н. Леонтьев, 1977);

-  побудови рухів (Н.Н. Бернштейн, 1966; В.П. Бізін, 1995);

-  функціональних систем (П.К. Анохин, 1970,1975);

-  теорія поетапного засвоєння розумових дій (А.Н. Леонтьев, П.Я. Гальперін, 1964; П.Я. Гальперін, 1964, 1967; Н.Ф. Тализіна, 1969).

Дослідження Л.С. Виготського, С.Л. Рубінштейна, А.Н. Леонтьева і їх послідовників в науці свідчить про єдність свідомості і діяльності, психіки і діяльності, що веде роль психіки в здійсненні свідомого і вольового контролю процесу і результатів.

Діяльність протікає у зв'язку з наявністю відповідною мотивацією. Мотив діяльності виникає як певна потреба, як об'єкт, спонукаючий людину до дії, причина його усвідомленої активності [54].

Оскільки структурними компонентами діяльності виступають дії, то в рамках мотивації, стимулюючого вольового зусилля школяра до занять фізичною культурою, зокрема до навчання метання, формуються конкретні цілі в оволодінні окремими руховими навиками. Мета виникає з потреби отримати той чи інший результат.

Для досягнення мети і отримання певного результату, нехай навіть незначного, згідно з проявленими параметрами рухової активності і енергетичних витратах, необхідна активізація більшості систем організму. Цю функцію бере на себе створена функціональна система. П.К. Анохин [5] писав, що кожен акт поведінки, який забезпечує досягнення будь якого результату, більшого чи меншого, неминуче формується за принципом функціональної системи. Функціональна система є екстреною центрально-периферичною освітою, що забезпечує виконання кожної окремо рухової дії. Схожі за структурою фізичні вправи реалізуються близькими за будовою і енергетичним забезпеченням компонентами системи «залишаючи» в корі головного мозку своєрідний слід, який в результаті багаторазового повторення перетворюється на систему стійких нервових зв'язків, тобто в динамічний стереотип за І.П. Павловим.

З позиції теорії діяльності розглянута проблема засвоєння знань, формування дій і понять П.Я. Гальперіним і іншими ученими. Ними виділено п'ять етапів переходу практичної рухової дії після його багаторазового повторення у внутрішній світ учня, тобто його поступову інтеріоризацію і вербалізацію.

Виконання ж практичної дії і формування понять починається із створення образу дії і образу середовища, в якому відбувається дія, об'єднуваних в єдиний компонент – орієнтовну основу діяльності (ООД), на базі якої відбувається управління дією.

У будь-якій дії дослідники виділяють три об'єднані функціональні компоненти: орієнтовну, власне-старанну і контрольну, підготовчу, старанну і оцінну фази орієнтування, старанна і контрольне коректування. Фізіологічною конструкцією, об'єднуючою їх в той або інший поведінковий акт і є функціональна система, що має особливий зрівняльний механізм запрограмованих параметрів дії, що реально протікають в даний момент і що дозволяють вносити оперативну корекцію. Отже, логіці процесу навчання руховим діям можна представити як послідовний перехід від знань, уявлень про дій до початкового рухового вміння, від нього до простого і складного навику, а потім до умінь вищого порядку.

На початку у школярів на базі сформованих понять і уявлень виникають прості вміння, що утворюються в результаті перших спроб самостійно виконати метання. Після неодноразового виконання цієї дії прості вміння перетворюються на прості навики, завдяки яким дія виконується автоматизовано, і майже не вимагає зосередження уваги. В цьому випадку метання виконується впевненіше, без побоювань.

Подальші тренування приводять до формування стійкого складного навику в метанні.

Хіба можна стверджувати, що упевнене, виконуване автоматично метання, завершилося формуванням навику і подальше вдосконалення і неможливо, і небажано. Очевидно, критеріями сформованості навику, що визначає ступінь його стійкості і надійності є оцінки «задовільно», «добре» і «відмінно». Різниця, між якими досягається 4–5 метрами у хлопчиків і 2–3 метрами у дівчаток. Але те ж можна сказати і про метання спортсменами. Критеріями сформованості навиків у них вже служитимуть розрядні нормативи 3,2,1 розрядів і так далі. У їх виконанні метання – це вже не ступінь оволодіння навиком, а вміння вищого порядку або вміння майстерності [11].

Досягнувши такого рівня відбувається індивідуалізація техніки метання: освоюються різні варіанти рухового навику, виробляється вміння використовувати придбаний навик в складних умовах.

При обґрунтуванні методики навчання молодших школярів метанню враховувалися вікова специфіка вибраного контингенту. В зв'язку з цим вона охоплювала етап формування початкових рухових умінь і їх переходу в стадію навику.

Теоретичною основою розробки експериментальної методики навчання метанням молодших школярів є теорія поетапного формування дій (З.А. Решетова, А.Н. Леонтьев, П.Я. Гальперін, Н.Ф. Тализіна).

Як центральна ланка теорії поетапного формування дій висувається завдання дослідження будови самої діяльності і її переходу із зовнішнього матеріального плану у внутрішню психічну діяльність (встановлюються послідовні етапи переходу зовнішніх матеріальних дій у внутрішні, психічні).

Дія в даній концепції розглядається як одиниця діяльності вчення і як «одиниця будь-якої людської діяльності» і виділяють в нім дві сторони:

а)      зовнішню, старанну, таку, що безпосередньо приводить до результату;

б)      так зване орієнтування, внутрішня, прихована від стороннього спостерігача.

Відповідно до даної концепції успішне виконання будь-якої дії, у тому числі і рухової, в значній мірі залежить від організації орієнтовної основи діяльності. Орієнтовна основа діяльності – це така система умов, на яку людина повністю спирається при виконанні завдання. Завдяки якій, людина орієнтується в умовах діяльності, програмує свої дії і здійснює раціональний вибір один з безлічі можливих виконань. Таке орієнтування відбувається не тільки перед початком виконавської діяльності, але і в самому процесі виконання. Вона викликана необхідністю встановлення відповідності між програмою діяльності і її виконанням.

У успішному оволодінні виконавчими діями вирішальну роль відіграє орієнтовна основа діяльності, тобто всі відомості і дані, необхідні і достатні для, здійснення виконавчого акту, що представляють «систему тих об'єктивних умов, які виділяються з ситуації і стають умовами успішного виконання завдання» [10]. П.Я. Гальперін зазначав, що помилки з'являються якраз на тих ділянках дії, де відсутні необхідні показники, що задані і досягаються і, навпаки: там, де показники встановлюються і орієнтування на них забезпечується, проби і помилки зникають.

Таким чином, дуже часто помилки і невдачі при оволодінні руховими діями пояснюються не малою кількістю повторень, а тим, що не забезпечено належне орієнтування в завданні.

Виходячи з вище сказаного, необхідно вивчати не те, як відбувається формування нових дій, а то, що потрібне учневі, щоб він міг правильно виконувати нову дію, яка потім перетворюється на навик.

Роботи по загальній психології, психології праці, навчання і спорту (З.А. Решетова, В.М. Шадрін ті ін.) показали, що процес навчання як трудових, так і спортивних дій можна різко скоротити за рахунок навмисної організації орієнтовної діяльності учнів. Особливо великий ефект дає організація зворотного зв'язку, що полягає в тому, що мало підзвітні кінестетичні відчуття виділяються завдяки асоціації їх із зоровими і слуховими подразниками, що безперервно сигналізують про хід дії.

2.2 Вивчення думки вчителів фізичної культури про організацію навчання молодших школярів метанню

Для виявлення методик навчання метанню, використовуваних на практиці в процесі навчання молодших школярів, нами було проведено анкетування вчителів фізкультури. Нами

Анкета складалася з 19 питань, які стосувалися техніки виконання метань, методиці навчання і особливостям організації навчального процесу з учнями на початковому ступені навчання на уроці фізичної культури в загальноосвітній школі.

На 1 питання: «Якою методичною літературою Ви користуєтеся і при організації навчання метанню?». 23% опитаних вибрали відповідь (1.1.) – рекомендації комплексної програми школи з фізичного виховання; 21% користуються підручниками по легкій атлетиці (1.2.); 20% у своїй роботі використовують методичну допомогу (1.З.); 20% – рекомендації журналу «Фізична культура в школі» (1.4.) і 16% опитаних назвали додаткові джерела, не перераховані в анкеті, такі як: В.М. Качашкин «Фізичне виховання в початковій школі» [22], М.М. Боген «Навчання руховим діям» [34], В. Логман «Біг, стрибки, метання» [37] і ін.

Таким чином, з даного питання можна зробити наступний висновок: вчителі фізкультури у своїй роботі використовують різну методичну літературу, проте перевага надається комплексній програмі з фізичного виховання і підручникам по легкій атлетиці, оскільки вони є обов'язковими літературними джерелами, рекомендованими для навчання, а також відсутність додаткових літературних джерел з даної тематики, що робить дану літературу вагомішою.

На 2 питання: «Що головне в методиці навчання метанням?» 41% опитаних відповіли, що при формуванні навику метання головну увагу звертають на послідовність включення ланок тіла в рухову діяльність (2.2.). 18% звертають увагу на виділення провідної ланки, організуючої цілісне виконання метання (2.1.) 18% опитаних відповіли позитивно на обидва варіанти. 11,5% – дали свій варіант відповіді (2.3.) і всі три варіанти відповіді вибрали як позитивні – 11,5% опитаних.

Отже, з даного питання серед вчителів немає єдиної думки, але більшість опитаних – 41% при формуванні навику в метанні головну увагу звертають на послідовність включення усіх ланок тіла в рухову діяльність.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8