Реферат: Особливості визвольного руху в Боснії та Герцеговині

В 50-60-х рр. центральне керівництво та місцеві органи здійснили ряд заходів, які сприяли розвитку зовнішньоторгових зв’язків Боснії та Герцеговини та внутрішнього ринку.

В 1863 р. почалася прокладка шосейних доріг та будівництво мостів. Першою була прокладена дорога Сараєво-Брод, потім Сараєво – Мостар – Габела та інші. [22] В 1866 р. було організовано транспортне акціонерне товариство, яке перевозило пасажирів на конях. В 60-х рр. була побудована залізна дорога від австрійського кордону (від м. Нові) до Баня Лука. Встановлене ще в 1843 р. поштове сполучення між Травником та Константинополем, в 1853 р. було вдосконалено і зв’язувало Сараєво з Константинополем, Герцеговиною та Сербією. З 1860 р. почалася проводка телеграфних ліній від Сараєва на міста Брод, Лихач, Босянська Градишка і в Герцеговину. Телеграфна лінія Сараєво – Травник – Баня Лука – Градишка була відкрита в червні 1866 р.

Розвитку торгівлі сприяло видання в Туреччині в 1860 р. зведення торгових законів, в основу яких було покладено французький комерційний кодекс. Були засновані і спеціальні торгові суди, де, поряд з мусульманами повинні були засідати і християни.

В 50-70-і рр. ХІХ ст. місцева буржуазія, головним чином торгова, ставала все більш важливим фактором в економічному житті вілайета. Її не могла задовольнити політика турецького уряду. Вона була невдоволена половинчатими реформами, всією системою турецьких суспільно-політичних порядків. Гарантії майна, особистості, рівність християн з мусульманами, особливо в галузі судочинства по торговим справам, на практиці не існували. Місцева буржуазія вимагала створення умов для вільного, швидкого та всебічного економічного зростання, здійснення національних та громадянських свобод.

Отже в промисловості Боснії та Герцеговини переважало ремісниче виробництво, що певною мірою гальмувало розвиток капіталістичних відносин, тим самим перетворюючи Боснію і Герцеговину у аграрно-сировинний придаток Османської імперії та ринок збуту для більш розвинутої Австро-Угорщини.

Економічний, політичний та національний гніт турецької феодальної держави, який гальмував розвиток капіталістичних відносин в місті і на селі, викликав загострення соціальних протиріч. На цій основі і розгорнувся масовий національно-визвольний рух в Боснії та Герцеговині в останні роки турецького панування.

Розділ ІІ. Національно-визвольні війни в Боснії та Герцеговині в 50-70-х рр. ХІХ ст.

2.1 Причини виникнення визвольного руху

Великий вплив на розвиток антифеодальної, визвольної боротьби в Боснії та Герцеговині в 50-70-х рр. ХІХ ст. здійснила хвиля визвольного руху, яка пройшла в Сербії, Греції та Чорногорії. Її початок був покладений першим сербським постанням 1804-1813 рр., в ході якого сербське селянство звільнилося від феодальної залежності. Османська імперія, не дивлячись на придушення повстання, не змогла відновити в Сербії старий феодальний устрій. В 1815 р. в країні спалахнуло нове повстання, і Порта була змушена дарувати в 1833 р. автономію Сербії. В ній розпочався процес складання нації, який супроводжувався боротьбою за створення незалежної держави.

В 1821 р. почалося повстання в Греції, яке переросло в національну революцію. Греки також отримали незалежність; в 1829-1830 рр. була створена суверенна грецька держава. Великого значення для національно-визвольної боротьби народів Сербії та Греції мала підтримка Росії, яка завдала поразки османській імперії у війнах 1806-1812 рр. та 1828-1829 рр.

В Боснії та Герцеговині революційні процеси розпочалися задовго до повстання 1875 р. тільки за десятиліття 1852-1862 рр. тут тричі спалахували антифеодальні повстання – в 1852-1853, 1857-1858 та 1861-1862 рр. В 1872 та 1874 рр. в Боснії та Герцеговині пройшла нова хвиля повстань.[23] Повстанці намагалися звільнитися від турецької влади та приєднатися до незалежної Чорногорії та Сербії, або створити власну державу.

Нерідко народні рухи поєднувались з національними війнами, які вели проти Османської імперії Чорногорія, Сербія та Греція. Під час війн Чорногорії з Туреччиною в 1852, 1858 та 1876 рр. спалахували народні повстання в Нові-Пазарському санджаці і Герцеговині. Сербсько-турецька та чорногорська - турецька війни 1876 р. вплинули на повстання в Боснії та Герцеговині.[24]

Доречним буде відмітити те, що в свій час Ленін відмічав про двоїстий характер національних війн на Балканах. З одного боку, писав він, вони слугували метою балканської буржуазії і балканських монархій, з іншого боку – об’єктивно допомагали звільненню народів від Османської імперії.[25] Ще в більшій мірі це визначення відноситься до російсько-турецьких війн. Проводячи їх, царський уряд переслідував загарбницькі ідеї, але послаблення турецької імперії в результаті цих війн було однією з важливих об’єктивних передумов для розвитку визвольного руху на Балканах.[26]

Особливо велике значення мала російсько-турецька війна 1877-1878 рр. Військова поразка Османської імперії та визвольна боротьба балканських народів привели її на грань катастрофи, поставив, за словами Енгельса, питання про подальшу долю турецького панування в областях з слов’янським, грецьким та албанським населенням.[27]

Важливою особливістю боснійсько-герцеговинського визвольного руху цієї пори була його масовість. Основною рушійною силою стало селянство (не тільки православні, й католики, а й мусульмани), яке складало понад 90% населення провінцій, а також торгівці, дрібні підприємці, ремісники, представник інтелігенції та нижчого духовенства. Аграрне питання було віссю внутріполітичного життя Боснії та Герцеговини.

Значну гостроту мало також національне питання. В силу специфіки Боснії та Герцеговини воно прийняло релігійного відтінку. Як вже зазначалося, тут проживали серби, які притримувались православ’я, хорвати, які сповідували католицизм, та мусульманське населення. Султанська Туреччина навмисно розпалювала релігійну ворожнечу, проводила дискримінаційну політику по відношенню до християнського населення.

В 1874 р. країну охопила небачена за останні 50 років засуха, а на весні 1875 р. на неї обрушились нові стихійні лиха: з-за поганих погодних умов селяни цілих три місяці не могли розпочати польові роботи. В Невесиньї, Гацко та інших місцевостях розпочався голод. Збирачі податків, однак, не припинили поборів, забираючи у селян не тільки залишки зерна, але і все майно. Ще на передодні виступів проходили сутички селян з турецькою адміністрацією, а в липні в Герцеговині спалахнуло повстання, яке охопило потім значну частину території Боснії. В ньому прийняли участь національна сербська буржуазія, яка очолила рух, а також сільська інтелігенція, в містах – ремісники та інші верстви.

Повстання 1875-1878 рр. стало кульмінаційним пунктом боснійсько-герцеговинського визвольного руху проти турецького володарювання.

2.2 Етапи повстання 1875 р.

Повстання, яке готувалося на протязі декількох років, розпочалося 5 липня 1875 р. нападом гайдуцького загону Пери Тунгуза на турецький караван біля гори Бишини в Герцеговині. В серпні полум’я повстання охопило всю північну та більшу частину південної Герцеговини, а кількість повсталих доходила до 10-12 тисяч чоловік. вони заблокували ряд великих міст та турецьких фортець. В серпні 1875 р. спалахнуло повстання на півночі, а у вересні – на південному заході Боснії.

Саме повстання можна розділити на декілька етапів. На початку у повстанні прийняли участь селяни-кмети, які притримувались в основному пасивної тактики. Підіймаючись на боротьбу проти феодалів, вони були погано озброєні і тому слабо протидіяли турецьким військам. Цілими селами повстанці залишали свої місця, емігруючи до Сербії, Чорногорії та Австро-Угорщини. До 1878 р. лише в одній Австро-Угорщині нараховувалось до 110 тисяч біженців з Боснії та Герцеговини.[28]

В Приєдорському краї, який знаходився далеко від державного кордону, селяни рятувалися від карателів у лісах та горах. На цьому етапі руху повстанці, які ще продовжували вірити в справедливість вищих органів турецької влади, звертались нерідко з письмовими жалобами на свавілля відкупщиків податків бахичському паші та босанському валію.

Нова фаза повстання пов’язана з появою військових загонів (чет), створених боснійськими та герцеговинськими біженцями або добровольцями в Сербії та Чорногорії. Вони вступали активну боротьбу з турецькими військами. Інсургенти створили головний повстанський комітет у м. Градишке,в склад якого увійшли соціалісти Васо Пелаги та Коста Угринчич. Але спроба об’єднати сили повстанців не вдалася. В комітеті з’явилися протиріччя між соціалістами та буржуазними лібералами, які стояли за компроміс з бегами та виступали проти селянських вимог про переділ поміщицької землі. Командири чет не підкорялися Головному комітету і діяли на свій страх та риск. Це призвело до тимчасової поразки повстанців. Турецький уряд, окрім застосування сили, намагалося відволікти населення від боротьби реформами, які були проведені взимку 1875-1876 рр.

Однак спад повстанського руху продовжувався недовго і вже навесні 1876 р. воно розгорнулося з новою силою. Половинчаті реформи не задовольнили селян, які виступали за радикальне вирішення аграрного питання. Великого впливу на повстанців дав також вступ в червні 1876 р. у війну проти Туреччини Сербії й Чорногорії та прибуття в країну добровольців з інших країн.

Повстання швидко поширювалось. Їм було охоплені не тільки при граничні райони з Сербією та Чорногорією, але і внутрішні території Боснії від Дервенти до Банья Луки, де проживало, головним чином, сербське населення. 30 липня в південно-західній Боснії повстанські загони прийняли рішення про об’єднання колишніх турецьких провінцій з Сербією. В Боснію з Сербії прибув полковник Білета Деспотович, якого згодом було проголошено командиром сербського війська та головним управителем Боснії.

Однак і на цей раз інсургенти не добилися вирішального успіху. Сербія восени 1876 р. програла війну, що відчутно відобразилось на настроях повстанців в призвело до їх послаблення.

3 серпня 1877 р. війська турецького генерала Ісмет-Паші завдали поразки повсталим загонам Деспотовича. Після цього повстання пішло на спад і в 1878 р. продовжувалися лише ар’єргардні бої окремих загонів інсургентів проти турецьких військ.

2.3 Основні напрямки визвольного руху

Доцільним, на наш погляд, уваги є те, що серед повстанців малося два основних напрямки – радикально-демократичний та буржуазно-ліберальний. Ідеологами радикально-демократичного напрямку були соціалісти та революційні демократи, які ставили питання про насильне повалення режиму Османської імперії та здійснення в країні глибоких демократичних перетворень. Найбільш відомою була програма Васи Пелагича, викладена ним в трьох документах: „Посланні друзям – пригніченим братам Туреччини”, написаному в 1874 р., „Проект одного боснійця. Про перетворення Боснії та Герцеговини на сучасних демократичних принципах”, який був опублікований в 1876 р., та в „Повстанській програмі народних прав”, яка вийшла в 1877 р.[29] В Пелагич стояв за кардинальне вирішення аграрного питання, пропонуючи ліквідувати маєтки великих феодалів та перерозподілити їх між селянами, об’єднаних в задруги. Він виступав за розширення общинного самоуправління і за демократичну конституцію. У випадку, якщо б питання вирішувалось на користь об’єднання провінцій з Сербським князівством – то за конституційну монархію з широкими автономними правами Боснії та Герцеговини, які повинні були отримати свій місцевий парламент та общинне самоуправління.[30]

Великий вплив на формування поглядів Пелагича та інших революційних демократів справив розвиток революційної думки в Росії. На Балканах розповсюджувалися твори Герцена, Чернишевського, Бакуніна.

В 70-ті роки почалося проникнення на Балкани ідей марксизму, одним з популяризаторів яких був сербський революційний демократ та соціаліст Світозар Маркович. В своїй роботі „Сербія на Сході” Маркович сформулював програму соціальних революцій на Балканах.[31]

Ще на початку 70- х років ХІХ ст. Маркович приступив до складення плану загальнобалканського повстання. В м. Нові Сад за ініціативою Марковича був створений „Центральний революційний визвольний комітет”, а в Белграді, Крагуєвці та Цетіньї – революційні комітети. Були встановлені контакти зі Слов’янською секцією І Інтернаціоналу та „Центральним болгарським революційним комітетом” Васила Левського та Любена Каравелова. Розроблявся план залучення у війну з Туреччиною Сербії, що за думкою балканських революціонерів, полегшить завдання загально балканського повстання.

Однак ці плани здійснити не вдалося. Уряд князя Мілана, злякавшись революції, відмовився від вступу у війну проти Туреччини в 1875 р. Недостатньо підготовленими до загально балканського повстання опинилися і соціалісти. В лютому 1875 р. помер Маркович, що послабило керівництво повстанням. Тим не менш соціалісти прийняли участь в ньому і очолили окремі загони інсургентів.

Іншим напрямком серед повстанців був буржуазно-ліберальний, прибічники якого притримувались консервативної концепції вирішення національного питання в дусі програми колишнього глави уряду сербського князівства Ілії Гарашанина, викладені ним в 1844 р. в записці під назвою „Начертанія”. ця програма нагадувала програму Кавура в Італії та виходила з установки на приєднання до Сербії територій сусідніх країн, де проживали південні слов’яни, в тому числі Боснії та Герцеговини.[32]

Розділ ІІІ. Ескалація та інтернаціоналізація Східного питання

3.1 Роль Росії у вирішенні Боснійського питання

Події на Балканах привернули увагу всієї Європи. Визвольна боротьба в Боснії та Герцеговині викликала глибоку прихильність з боку демократичної спільноти Сербії, Хорватії, Словенії, Чорногорії та європейських країн – Англії, Швейцарії, Італії, де почали виникати комітети по допомозі визвольній боротьби та повстанню. 28 серпня 1875 р. в Парижі був створений міжнародний комітет допомоги повстанцям, його очолив сербський митрополит Михаїл та хорватський єпископ Йосип Шторсмайер.

Особливо широкий характер компанія допомоги балканським народам у війні з Туреччиною отримала в Росії. Офіційні кола Росії спочатку насторожено віднеслись до повстання. Олександр ІІ та його уряд на перших порах чинили опір слов’янським комітетам: затримували відправку добровольців в Боснію та Герцеговину та приймали заходи, щоб події на Балканах не призвели до посилення революційного руху на території Росії.[33]

Позиція царського уряду викликала різку критику з боку прогресивної спільноти. Герцен закликав розрізняти політику царського уряду в балканському питанні і відношення до визвольної боротьби балканських народів демократичних кіл Росії. „По счастью, - писал он, - Зимний дворец – не вся Россия, даже не весь Петербург… Другая Россия, вне дворца, вне табели о рангах растет… Другая Россия приветствует вас, своих братьев, протягивает вам руку”.[34]

З критикою зовнішньополітичного курсу О.М.Горчакова виступали ліві й праві в особі слов’янофілів та панславістів. При дворі значний вплив мало угрупування цесаревича Олександра, прибічника війни з Туреччиною. Панславістам покровительствувала імператриця Марія Олександрівна.[35]

Нікітін С.О. прослідкував еволюцію політики російського уряду в балканському питанні, показав, як під тиском суспільної думки офіційний Петербург став змінювати першопочаткову позицію і в кінці кінців Росія об’явила в 1877 р. війну Туреччині.[36]

Важливий вплив на балканську політику царської Росії надало посилення активності на Балканах Австро-Угорщини та інших великих держав. Постання в Боснії та Герцеговині призвело до ускладнення міжнародних відносин на Балканах, призвело до загострення Східної кризи.

Великі держави переслідували на Балканах різні цілі. Росія була не проти використати визвольну боротьбу балканських народів для встановлення контролю над протоками та послабити своїх противників на Балканах – Туреччини та Австро-Угорщини. Однак в Петербурзі розуміли, що підтримка виступу балканських народів проти Туреччини пов’язана з небезпекою війни, до якої Росія, яка програла Кримську війну, була неготова. Визначаючи головні напрямки зовнішньої політики Росії в цей період, канцлер О.М. Горчаков писав царю в 1866 р., що його дипломатія ставить завдання „путем комбинаций в нашей общей политике добиваться изменений в системе союзов и равновесия европейских сил, направленнях против нас по договору 1856 г.”[37]

Характеризуючи політику Горчакова на Балканах, колишній посол в Константинополі Лобанів-Ростовський писав: „Нам надо было поставить Балканы под стеклянный колпак, пока мы не разделаемся с другими более спешными делами”. Міністерство іноземних справ Росії визначило свій курс і по відношенню до можливих виступів балканських народів проти Туреччини. „Россия не собирается подстрекать народы на бунт в Турции, - заявив Горчаков прусському посланцю в Петербурзі Ройсу. – Конечно, это сделать будет нелегко, так как новый курс противоречит нашей традиционной политике. Наше родство по крови и религиозная общность со славянами в Турции обязывает нас поддерживать их. Поэтому мы, несмотря на все, и впредь будем им помогать, однако только в рамках облегчения их положения с помощью реформ и автономии в пределах Турции.”[38]

Російський уряд, виходячи з цієї установки, притримувався політики збереження статус-кво на Балканах, намагаючись добитися розширення прав слов’янських народів дипломатичним шляхом. Горчаков висував програму надання Боснії та Герцеговині широкої автономії за зразком Сербії та Румунії. Вперше цю ідею він озвучив в серпні 1875 р., невдовзі після початку повстання в Боснії та Герцеговині. Горчаков поставив перед міністром іноземних справ Австро-Угорщини Д.Андраши питання про сумісні виступи перед Портою на користь розширення прав цих провінцій.

В кінці 1875 р. російський уряд разом з урядами інших великих держав запропонувало Туреччині направити у повсталі області міжнародну комісію з метою посередництва між турецьким урядом та повстанцями.

В лютому 1876 р. при посередництві російського посла в Константинополі Ігнатьєва Н.П. турецький уряд провів ряд реформ, які полегшили положення християнського населення Боснії та Герцеговини.

Нарешті, в 1877 р. під час російсько-турецької війни, начальник дипломатичної канцелярії при головнокомандуючому Дунайською армією Нелідов О.І. вніс в проект мирного договору з Портою пункти про реформи в Європейській Туреччині, які передбачали надання автономії балканським народам. [39] Відомо, що цю позицію активно відстоював уряд Росії при підписанні Сан-Стефанського миру в 1878 р.

Страницы: 1, 2, 3