Курсовая работа: Володимир Великий і проблема вибору монорелігії
Курсовая работа: Володимир Великий і проблема вибору монорелігії
Тема: Володимир Великий і проблема вибору монорелігії
Виконала:
Ковбар О. С.
Перевірив:
Десятинчук І. О.
План
Вступ
Розділ 1
1.1. Язичницька Русь до хрещення
1.2. Як Володимир став єдиновладним
правителем Русі
1.3. Перші роки правління Володимира
Розділ 2
2.1. Водохрещення Русі
2.2. Володимир і Русь після
водохрещення
2.3. Внутрішня та зовнішня політика
Володимира Святого
Розділ 3
3.1. Останні роки правління
Володимира і смерть
Висновок. Значення особи Володимира і
водохрещення в історії держави Російської
Використана література
Вступ
Усі ми, в Україні
сущі, відповідальні як за її минуле, так і за її майбутнє. Відповідальні перед
тими хто творив підвалини нашої державності.
І цілком зрозуміло, що розробка і визначення
шляхів подальшого розвитку України великою мірою ґрунтується на історичному
досвіді народу, на території та практиці визвольного руху і засадних визначних
громадських і політичних діячів, видатних представників вітчизняної науки та
культури.
Політична карта Європи суттєво змінилася.
Римську спадщину поділили три великі імперії середньовіччя: Візантія, Франкська
держава й Арабський Халіфат. У Візантії продовжували існувати античні міста,
зберігалися традиції імператорської влади та християнської церкви. На території
України існували такі волиняни, поляни, уличі, тиверці і древляни, білі хорвати
і сіверяни. Поступово союзи племен перетворювалися у племінні князівства –
територіальні політичні союзи державного типу. З князем Аскольдом пов’язана
перша спроба запровадження на Русі християнства. Візантійські джерела датували
цю подію 886 роком.
Протягом VIII-IX ст. східнослов’янський
світ упевнено неухильно розвивався на шляху до цивілізації. Одним із головних
здобутків цього часу стала поява Київського князівства – осереддя, довкола
якого наприкінці їх сформувалася давньоруська держава.
Давньоруський літопис захоплено розповідає
про хід переговорів, зазначаючи, що Ольга вела розмову з імператором сидячи, що
було надзвичайним привілеєм, яким до того іноземні посольства не користувалися.
Предметом обговорення стали питання взаємних відносин, зокрема торговельних, а
також християнізація Русі.
Після смерті Святослава між його синами
Ярославом, Олегом та Володимиром кілька років точилися міжусобиці за
великокняжий престол. У цій боротьбі переміг Володимир. Ставши великим князем
київським, він багато зробив, аби зміцнити державу, встановити лад і порядок.
За його князювання Київська Русь досягла вершини політичної могутності й
стабільності, економічного і культурного розвитку.
За часів Володимира в загальних рисах
завершилося формування держави. Він приєднався до Києва східнослов’янські
племінні князівства й союзи племен: хорватів, дулібів, в’ятичів, радимичів.
Володар здійснив серію реформ.
Спочатку він спробував реформувати язичництво,
проголосив Перуна верховним богом країни, а в 988 році запровадив на Русі
християнство.
Запровадження християнства на Русі
Володимиром Великим було підготовлене попереднім історичним розвитком
східнослов’янських земель. В середині 80-х років Х ст. київський князь
схиляється до думки щодо прийняття іншої, якісно нової релігії – ісламу,
іудаїзму. Запровадження християнства мало прогресивних характер.
Таким чином, у період князювання Володимира
Великого Київська Русь досягла значного політичного, економічного й культурного
розвитку і стала однією з найбільших держав Європи. Вчені порівнювали її з
великою Франкською імперією Каролінгів.
Розділ 1
1.1. Язичницька Русь до
водохрещення
Наша Історія про часи, що передували ухваленню християнства, темна і
наповнена оповідями, за якими не можна визнати безперечної достовірності. Цьому
причиною те, що наші перші літописці писали не раніше другої половини XI ст. і про події, що відбувалися в
їх вітчизні в IX і X століттях, за винятком небагатьох
письмових грецьких вістей, не мали інших джерел, окрім народних переказів, які,
по своїй властивості, піддавалися вигадкам і змінам. З достовірністю можна
сказати, що, подібно всім північним європейським народам, і російський тільки з
християнством отримав дійсні і міцні основи для подальшого вироблення
цивільного і державного життя, - основи без яких, власне, для народу немає
історії. З давніх часів східна половина нинішньої Європейської Росії була
населена народами племенами чудського і тюркського, а в західній половині окрім
народів литовського і чудського племені, примикаючи своїми поселеннями до
балтійського побережжя, жили слов'яни під різними місцевими назвами, тримаючись
берегів річок: Західній Двіни, Волхова, Дніпра, Прип'яті, Сожі, Горині, Стиру,
Злучи, Бугу, Дністра, Сули, Ясна, Оки з їх притоками. Вони жили невеликими
общинами, які мали своє скупчення в містах, - зміцнених пунктах захисту,
народних зібрань і управління. Ніяких встановлень, які б пов'язували між собою
племена і ознаки державного життя, не було. Слов’яно-руські племена управлялися
своїми князями, вели між собою дрібні війни і не в змозі були охороняти себе, а
тому часто були покорені. Релігія їх полягала в поклонінні природі, у визнанні
мислячої людської сили за предметами і явищами зовнішньої природи, в поклонінні
сонцю, небу, воді, землі, вітру, деревам, птахам, каменям і т.п. і в різних
байках, віруваннях, святкуваннях і обрядах, створюваних і фундируваних на
підставі цього поклоніння природі, їх релігійні уявлення частково виражалися у
формі ідолів, але в них не було ні храмів, ні жерців; а тому їх релігія не
могла мати ознак повсюдності і незмінності. Найбільш поширена віра була -
язичество. Корінням своїм слов'янське язичество йде в далеку старовину. В його
основі лежить деяка духовна реальність. І хоча ми позбавлені можливості
безпосереднього бачення духовних джерел, але все таки можемо судити про них,
пам'ятаючи слова господа: "По плодах їх взнаєте їх". Плоди язичества
з його аморальністю і жорстокістю не залишають сумнівів в єстві того початку,
який прагне втілення через численні язичницькі культури. І слов'янське
язичество не було виключенням.
Стародавні слов'яни розглядали світ як арену боротьби між добрим
Білобогом і злим Чорнобогом. І той, і іншій вимагали відповідних жертв. Уявна
самостійність злого початку служила виправданням його неминучості, народжуючи
культурні форми слов'янського сатанізму, що знайшли пізнє своє закінчене
втілення в шануванні Перуна, - верховного божества язичницького пантеону
дохристиянської Русі.
Літописи IV століття, розказуючи про зіткнення слов'ян з
Візантією, найпохмурішим чином зображають їх жорстокість. Полонених розпинали,
розстрілювали з луків, забивали цвяхи в черепи. Палили монастирі і церкви,
залишаючи після себе гори трупів і купи димуючих розвалин.
Такі ж нещадні були і сімейні звичаї. В них були неясні уявлення
про існування людини після смерті: замогильний світ представлявся їх уяві
продовженням справжнього життя. Тому разом з померлим воїном на похоронному
багатті спалювалися і його дружини (одна або декілька - слов'яни визнавали
множину). Вони вшановували померлих прародителів, вважали їх покровителями і
приносили їм жертви. Закон дозволяв убити новонароджену дочку, якщо її
народження здавалося зайвим. У свою чергу, признавалося право дітей на вбивство
батьків, що обтяжують сімейство старістю або хворобою. Ці розбрати передавалися
з покоління в покоління, підігріваються звичаєм кровної помсти, що
задовольнялася лише смертю кривдника або його нащадків.
Справедливості ради треба сказати, що сучасні історики відзначали
і привабливі риси слов'ян, кажучи, що вони не знали ні хитрості, ні обману,
берегли стародавню простодушність і простоту вдач. З полоненими, що залишилися
в живих наші предки обходилися доброзичливо, призначаючи лише певний термін їх
рабства, по закінченню якого полонений міг, по вибору, або покинути своїх
господарів, або залишитися з ними на рівних правах, як вільна людина.
Звичай гостинності, що свято дотримувався, робив слов'янські землі
безпечними для мандрівників, і господар головою відповідав суспільству за
безпеку гостя-чужоземця. Купці охоче відвідували слов'ян, тому що між останніми
не було ні злодіїв, ні розбійників, хоча вигідної торгівлі в слов'янських
землях чекати не доводилося - суворі війни не знали розкоші і не цінували золота.
Відповідним такому духовному розвитку був стан їх житейської умілості. Вони
уміли будувати собі дерев'яні житла, зміцнювати їх дерев'яними стінами, ровами
і земляними насипами, робити туру і риболовецькі снасті, обробляти землю,
займалися скотарством, уміли прясти, ткати, шити готувати страви і напої: пиво,
мед, брагу, кувати метали, обпалювати глину на домашній посуд; знали вживання
ваги, міри, монети; мали свої музичні інструменти; на війну виходили з
метальними списами, стрілами і частково мечами. Всі знання їх переходили від
покоління до покоління дуже поволі, але відносини з Візантійською імперією і
частково з арабським Сходом мало-помалу робили на російських слов'ян освітній
вплив. З Візантії просочувалося до них християнство. В половині XI століття київські
князі Аскольд і Дір, зібравши дружину, на двохстах турі по Дніпру вийшли в
Чорне море, спустошили на своєму шляху побережжя і обложили Константинополь.
Напад виявилося несподіваним і стрімким. Імператора Михайла III в столиці не було
- він очолював армію у війні з мусульманами і, не дивлячись на всі старання,
навіть повернувшись в місто, не міг організувати надійну оборону. Цар-град
врятувався чудом. Після молебень патріарх Фотій занурив в морі одну з головних
святинь міста - ризу Божої Матері, що зберігалася у Влахернській церкві. Шторм,
що налетів після цього, розкидав кораблі русичів, знищивши велику частину флоту
і зробивши подальшу облогу неможливою. Уражені князі прислали в Константинополь
посольство з проханням про водохрещення. Це було перше, "Аскольдове"
водохрещення Русі.
Майже одночасно з походом київських князів на Цар-град, в
південних російських областях святий Кирило, просвітник слов'ян, хрестив двісті
сімейств, в яких знайшов Євангеліє і Псалтир свого ж перекладу. Для звернутих був
посланий митрополит Михайло, що хрестив все плем'я на чолі із старійшинами. І
цьому водохрещенню передувало чудо - кинуте на вимогу язичників в багаття
Євангеліє не згоріло. Але і це водохрещення Русі не зробило впливу на її долю.
Вогнище православ'я на півдні землі Російської з часом чи то згасло, чи то
виявилося таким слабим, що не змогло просвітити навколишню язичницьку тьму.
Склад суспільного життя такого варварства змінюється з ухваленням
християнської релігії, з якою із Візантії, - найосвіченішої за тих часів
держави, перейшли до нас як поняття юридичні і державні, так і початок
розумової і літературної діяльності. Ухвалення християнства було переворотом,
що відновив Русь і що вказало їй історичну дорогу.
Цей переворот зроблений Володимиром, сином войовничого Святослава,
київського князя і рабині Малуши, ключниці його бабці княгині Ольги.
1.2. Язичницька Русь до хрещення
Святослав (батько Володимира), виїжджаючи до Болгарії, розділив
всю державу свою на три частини: старшому сину Ярополку - віддав він Київ,
другому - Олегу - Землю Древлянську, молодшому - Володимиру - Новгород. Від
розділення Землі російської предки наші зробилися дуже нещасливі: замість
одного государя було в них три. Після смерті Святослава між дітьми його
почалася міжусобиця.
Першими посварилися Ярополк з Олегом. Винуватий в цьому був старий
воєвода Свенельд. В 975 року син Свенельда, на ім'я Лютий, вийшов з Києва в ліс
на охоту; побачивши його, Олег, князь древлянський, запитав в своїх: "Хто
це такий?" Йому відповіли: "Син Свенельда"; тоді Олег напав і
вбив Свенельдича за те, що той полював з ним разом в одному лісі. Звідси пішла
ненависть між Ярополком і Олегом; Свенельд, бажаючи помститися за сина, все
підмовляв Ярополка: "Піди на брата і відніми в нього володіння". На
третій рік Ярополк пішов на Олега, в древлянську землю. Князь київський переміг
древлянського. Коли Олег з вошами своїми втікав в місто Овруч, то на мосту,
перекинутому через рів до міських воріт, стовпилася безліч утікачів, і вони
зіштовхнули ненавмисно свого князя в глибокий рів. За ним впало туди безліч
людей і коней. Олега роздавили на смерть. Тим часом Ярополк увійшов до міста
Олегів, захопив там всю владу і послав шукати свого брата в рові. З ранку до
полудня витягували трупи з рову: нарешті знайшли Олега на самому дні, внесли в
палац і поклали на килим. Ярополк, хоча був легковірний, але зовсім не мав
злого серця. Коли прийшов, довго плакав над Олегом, забувши, що він переможець.
Олега погребли в міста Овруча. Володимир взнавши, що Ярополк захопив Древлянську
землю і вбив Олега, злякався і втік з своїм дядьком Добринею до Швеції.
Після цього варяги сказали Володимиру: "Місто те наше; адже
ми його узяли, і тому хочемо брати викуп з громадян, по дві гривни з
людини". Володимир відповідав їм: "Почекайте небагато, поки зберуть
гроші за місяць". Варяги чекали, чекали - і нічого не отримали; тоді вони
сказали Володимиру: "Обдурив ти нас ; дозволь нам принаймні йти до
Греції". Володимир відповідав: "Ступайте". Потім вибрав з них
чоловіків добрих, тямущих і хоробрих і роздав їм міста; інші ж пішли в
Цар-град, до греків. Але Володимир ще раніше них послав сказати імператору:
"Йдуть до тебе варяги: не тримай їх в місті, а не то нароблять вони тобі
лиха, як і у нас тут; краще розішли їх по різних місцях, а сюди до нас не пускай
жодного".
З великою достовірністю можна прийняти взагалі звістку про те, що
Володимир, будучи ще язичником, був повелителем великого простору нинішньої
Росії і боровся про розширення своїх володінь, так і про зміцнення своєї влади
над ними. Таким чином, він керував Новгородською землею - берегами річок :
Волхова, Неви, Мсти, Луги, - землею Білозерською, землею Ростовською, землею
Смоленською у верхів'ях Дніпра і Волги, землею Полоцькою на Двіні, землею
Сіверською на Яснах і Семі, землею полян, або Київською, землею Древлянською і,
ймовірно, також західною Волинню. Радимичі, що жили на Сожі, і в'ятичі, жителі
берегів річки Оки і її приток, хотіли відкластися від підданства і були
приборкані. Володимир підпорядкував даниною навіть окремих ятвягів, напівдикий
народ, що жив в лісах і болотах нинішньої Гродненської губернії. Це володіння
мало характер державний: воно обмежувалося збиранням данини, де можна було
збирати її, і таке збирання мало вигляд грабежу. Сам Володимир зміцнився в
Києві за допомогою скандинавів, званих у нас варягами і роздав їм в управління
міста, звідки з своїми озброєними дружинами вони могли збирати дань з жителів.
1.3. Перші роки правління Володимира
Після смерті Ярополка Володимир, 17-річний хлопець почав князювати
один в Києві і поставив собі на горбі різних богів за князівським двором:
Перуна дерев'яного з срібною головою і золотими вусами, Хороса, Стрибога,
Даждь-бога (сонця), Симаргла і Мокоша. Приносили їм жертви, називаючи богами
своїми, приводили синів і дочок своїх і приносили жертви. "Й поганилася
кров'ю земля Російська і горб той" (під 980 рік). В подяку богам за
перемогу, взяту над ятвягами (983 рік) вирішено було принести людську жертву.
Старики і бояри сказали: "Кинемо долю на хлопчиків і дівчат; на кого
пастиме, того і заріжемо богам". В цей час жив в Києві один варяг; двір
його стояв там, де тепер церква св. Богородиці, побудована Володимиром; варяг
цей прийшов з Греції, тримав віру християнську, і був в нього син прекрасний
особою і душею; на нього і випала доля. Послані від народу прийшли до старого
варяга і сказали: "На твого сина випала доля; боги вибрали його собі, щоб
ми принесли його їм в жертву". Варяг відповідав: "То не боги, а
дерево; нині є, а завтра згниє; не їдять, не п'ють, не говорять; зроблені
руками з дерева; бог же один, якому служать греки і кланяються; він створив
небо і землю, зірки і місяць, і сонце, і людину і дав їй жити на землі; а ці
боги що створили? Вони самі зроблені руками людськими; не дам сина свого
бісам". Посланці переказали слова варяга громадянам; тоді народ, узявши
зброю, пішов на варяга і розламав огорожу біля його будинку. Варяг стояв на
сінях з сином; йому кричали "Віддай сина; нам потрібно принести його в
жертву богам". Він відповідав: "Якщо те насправді боги, то хай
пошлють одного бога узяти мого сина; а ви з чого так клопочете?" В народі
пролунав лютий крик; натовп кинувся, підрубали сіни під обома варягами ; і
таким чином вбили їх, і ніхто не знає, де їх поховали.
Керований язичником Добринею, якому, після великих успіхів останніх
років, не міг не довіряти, юний Володимир, природно, піддався чарівливості
влади, могутності, багатства і розкоші Київського двора. Дійсно, за два роки
стати в 17-річному віці з хлопчика-емігранта повелителем величезної країни, від
Балтійського моря до Чорного, переможцем могутніх князів, володарем численних
теремів і багатств, народним героєм, що переміг іноземний вплив, - чи це не
обстановка, в якій хлопець може захопитися своїм щастям і дати волю
пристрастям? До двох своїх дружин, Олові і Рогнеди, він приєднує красуню вдову
Ярополка. Від цих дружин в нього незабаром народиться по сину: від Олови -
Вишеслав, від Рогнеди - Ізяслав, від нещасної вдови брата - Святополк, вже в
самому народженні якого лежить як би зміст його майбутніх лиходійств. Чеська княжна
Мальфреда і ще одна чешка стають його 4-ою і 5-ою дружинами. Величезні гареми
з'являються в місцях його князівських резиденцій: по 200-300 жінок живе в нього
в теремах в Білгороді, Вишгороді і Берестові. Поруч з життям терему, князь
любить бенкети і веселощів з дружиною.
Не мало знає історія прикладів, коли молоді государі, підпадаючи
таким же спокусам, гинули духовно і фізично серед розкоші і розпусти. Але
молодий князь не дає собі зніжитися в Київській розкоші. Майже безперервно,
один за іншим слідують його звитяжні походи.
Обидва царі почувши це сильно засмутилися і відповідали: " не
пристойно християнам видавати сестер своїх за невірних, якщо хрестишся, то і
сестру нашу отримаєш, а разом з нею і царство небесне. А з нами будеш
одновірним; якщо ж не хочеш хреститися, то не можемо видати за тебе
сестри". Володимир відповідав послам імператорським: "Скажіть царям,
що я готовий хреститися, тому що і раніше випробував ваш закон, і мені
подобається ваша віра і богослужіння". Царі, почувши це, зраділи і послали
до Володимира сестру свою, на ім'я Ганна, яку насилу умовили йти; вона сіла на
корабель, попрощалася з рідними і з плачем поплила через море. Коли царівна
Ганна прибула в Корсунь, Володимир хрестився, а після водохрещення повінчався з
Ганною, і пішов з нею до Києва. Прийшовши туди, він оголосив щоб всі - і бідні
і багаті хрестилися. Почувши це люди йшли з радістю, кажучи: "Якщо б ця
віра була не добра, то князь і бояри не прийняли б її". На інший день
Володимир вийшов з духівництвом на Дніпро, де зібралася безліч людей: всі
увійшли до води і стояли в ній - одні по шию, інші по груди, малолітні біля
берега, старі ж далі, і тримали на руках немовлят, а священики читали молитви.
Володимир після водохрещення став надзвичайно благодушним.
Пройнятий духом християнської любові, він не хотів навіть страчувати лиходіїв,
і хоча спочатку погодився було на умовляння корсунських духівників, що
знаходилися біля нього в Києві, але потім, з поради бояр і міських стариків,
встановив карати злочинців тільки грошовою пенею - вирою, по старих звичаях,
міркуючи при цьому, що такого роду покарання буде сприяти зміцненню війська.