Дипломная работа: Радянська держава в роки формування (1918-1921)

18 січня Троцький поїхав з Бреста у Петроград для участі в обговоренні партійним керівництвом майбутнього переговорів, невдачу яких також необхідно було передбачити. Думки керівників більшовиків із приводу того, яку тактику виробити, розділилися. Ленін був за негайне підписання в ім'я «порятунку російської революції» сепаратного миру на умовах, які пропонувалися Німеччиною. Бухарін відкидав подібний вихід із становища. З його слів, це було б на руку німецькому імперіалізму, чиїм «пособником» ставала радянська держава. Таке рішення змусило б революційну державу піти на компроміси і поступки, від чого міг похитнутися престиж радянської влади. Бухарін виступав за революційну війну і «загальним захист російської землі та світового пролетаріату», що стало б новим стимулом до європейської революції. Під час першого голосування в ЦК прихильники революційної війни отримали явну перемогу над Леніним. Тоді Троцький запропонував компромісне рішення:

прийняти декларацію про те, що Росія виходить з конфлікту в односторонньому порядку, не підписуючи миру, - пропозиція безпрецедентна в історії дипломатії. Ленін був проти, але це рішення здавалося йому кращим за бухарінське. Більшовики вирішили продовжити переговори, затягуючи їх як можна довше. У разі припинення переговорів було намічено спробувати варіант Грецького.

26 січня Троцький повернувся до Бресту. І Природжений оратор, він пустився у словесні маневри. Німецькі військові почали тим часом втрачати терпіння. Делегації центрально-європейських держав підписали мирний договір із представниками Української Ради. Ті тут же попросили у Німеччини військової допомоги, щоб протистояти більшовикам, війська яких щойно увійшли до Київа. Це прохання послужило поводом для нового німецького вторгнення. Відтепер час грав проти більшовиків.

10 лютого Троцький перериває переговори, заявляючи, що центральноєвропейські держави і Росія не знаходяться більше в стані війни. Через кілька днів ленінські побоювання підтвердилися і центрально-європейські держави почали широкий наступ від Прибалтики до України. 18 лютого ЦК зібрався для визначення лінії подальших дій. Ленін запропонував негайно послати телеграму в Берлін з проханням про мир. При голосуванні його пропозиції не вистачило одного голосу. Троцький, як і більшість тих, хто був проти, вважав, що треба почекати, поки розвернеться наступ, і подивитися на реакцію німецьких трудящих. Він думав, що явна агресія проти Радянської Росії, яка вийшла з війни і оголосила демобілізацію, повинна викликати революційні заворушення в Німеччині. Однак німецький пролетаріат, за словами Рози Люксембург, залишався «нерухомим, неначе труп».

Увечері того ж 18 лютого, на фоні швидкого просування німецьких військ, які вже дуже скоро могли підійти до Петрограда, ЦК зібрався знову. Цього разу ленінська пропозиція перемогла і в Берлін була відправлена телеграма. Відповідь прийшла тільки через чотири дні, протягом яких німецька армія продовжувала просуватися вглиб країни. Уряд у розгубленості висунув лозунг революційного захисту вітчизни. 23 лютого німецькі війська були зупинені біля Нарви та Пскова. У цей день стали відомі умови Німеччини. Вони були більш жорсткими, ніж на переговорах у Брест-Литовську. У відповідь на протести ЦК і уряду Ленін пригрозив, що подасть у відставку, якщо на протязі двох діб, встановлених Німеччиною, не будуть прийняті всі умови. З березня у Брест-Литовську був підписаний договір. У порівнянні з 1914 р. територія Росії скоротилася на 800 тис. кв. км. Червона армія повинна була піти з України, Росії треба було укласти мир з Українською Радою, відмовитися від претензій на Фінляндію та Балтійські країни, віддати Туреччині Каре, Батум і Ардаган. На цих територіях проживало 26% населення, вироблялося 32% сільськогосподарської і 23% промислової продукції, 75% вугілля та металу. Крім того, радянський уряд зобов'язаний був виплатити значну репарацію (встановлену в серпні в розмірі 6 млрд. марок) і припинити революційну пропаганду в центрально-європейських державах.

Після укладення Брест-Литовського договору в країні з'явилися дві опозиції: «ліві комуністи» серед більшовиків і ліві есери, які з 19 березня припинили всяку співпрацю з більшовиками. «Ліві комуністи», які об'єдналися навколо журналу «Комуніст», очолюваного Бухаріним, Радеком, Урицьким, а потім Оболенським та Смирновим, не були згодні із встановленням німецького диктату і вели кампанію за «революційну війну». Після підписання договору «ліві комуністи» заявили, що «ганебний мир» означає поступку «найменш передовим елементам пролетаріату і селянства», загрожує основним соціалістичним принципам. На їх думку, необхідні були більш жорсткі заходи: негайне упорядкування націоналізації, встановлення достовірно робітничого контролю, звільнення з підприємств усіх «спеціалістів»-некомуністів, спільна і колективна обробка землі. «Лівим комуністам» вдалося здійснити свої ідеї тільки відносно націоналізації. Коли вибухнув лівоесерівський заколот 6-7 липня 1918 р., «ліві комуністи» поспішили примкнути до партійної більшості і відмежуватися від бунтівників. Заколот лівих есерів став логічним кінцем їх опору більшовикам, який розпочався під час підписання договору у Брест-Литовську, і завершив собою тримісячну співпрацю з більшовиками.

3. ГРОМАДЯНСЬКА ВІЙНА ТА ІНОЗЕМНА ІНТЕРВЕНЦІЯ

Громадянська війна почалася в листопаді 1917 р. Після кількох днів збройних зіткнень, які спричинили сотні жертв, влада в Москві перейшла до більшовиків. У провінції за класифікацією Д . Кіпа, захоплення влади більшовиками відбувалося трьома способами. У містах і районах зі старими робітничими традиціями, де робітничий клас був відносно однорідний (Іваново, Кострома, шахти Уралу), Ради і заводські комітети ще до Жовтня складалися в основному з більшовиків. У цих містах революція виразилася просто в мирному узаконенні цієї більшості в нових революційних установах, наприклад у комітетах народної влади (місцевих варіантах ПВРК). У великих промислових і торгових центрах (Казань. Самара, Саратов, 1 Нижній Новгород), соціально менш однорідних і наповнених біженцями, в Радах переважали есери і меншовики. У жовтні там була створена більшовистська, друга влада, частіше за все на базі гарнізону або заводського комітету. Після недовгої боротьби ця влада брала верх, що не виключало надалі тимчасової участі меншовиків і есерів у місцевому управлінні. Нарешті, в середніх містах із слабо розвиненою промисловістю, але потужними торгівлею та сільським господарством (Курськ, Воронеж, Орел, Тамбов, Калуга, міста Сибіру), де більшовики були в явній меншості, місцеві Ради створювали антибільшовистські «комітети порятунку». Тут захоплення влади більшовиками супроводжувалося озброєними кривавими зіткненнями.

Проте, через місяць після Жовтневої революції нова влада контролювала велику частину півночі і центру Росії до Середньої Волги, а також значне число населених пунктів аж до Кавказу (Баку) і Середньої Азії (Ташкент). Вплив меншовиків зберігався в Грузії, у багатьох невеликих містах країни в Радах переважали есери.

Основними осередками опору були райони Дону й Кубані, Україна та Фінляндія (засновуючись на Декларації прав народів Росії, Україна та Фінляндія заявили про свою незалежність). У травні до них приєдналися частина Східної Росії і Західного Сибіру.

Першою «Вандеєю» став бунт донського козацтва. Козаки різко відрізнялися від інших російських селян: вони мали право отримувати ЗО десятин землі за військову службу, яку несли до 36 років. У нових землях вони не мали потреби, але хотіли зберегти те, чим вже володіли. Було достатньо лише кількох невдалих заяв більшовиків, в яких вони таврували «куркулів», щоб викликати невдоволення козаків. Противники радянської влади зверталися до козаків в надії перетворити їх на своїх прихильників. Генералом Алексєєвим була створена Добровольча армія під командуванням генерала Корнилова. Після смерті Корнилова в квітні 1918 р. цей пост зайняв генерал Денікін. Добровольча армія складалася в основному з офіцерів. Взимку 1917/18 р. її чисельність не перевищувала 3 тис. чоловік (царська армія нараховувала в 1917 р. 133 тис. офіцерів). Переслідувана більшовистськими військами генерала Сіверса, обтяжена політичними діячами, що приєдналися до неї, журналістами, викладачами, дружинами офіцерів, Добровольча армія понесла великі втрати між Ростовом та Єкатеринодаром і врятувалася тільки завдяки тому, що в армії Сіверса збунтувалися козаки.

10 квітня повсталі донські та кубанські козаки обрали генерала Краснова отаманом Великого війська Донського. Після переговорів з німцями, які захопили Україну, був укладений договір про постачання зброї для першої «білої» армії.

У перші ж дні нової влади Українська Рада відмовилася визнати більшовистський Раднарком законним урядом країни, зажадала його заміни соціалістичним представницьким урядом і оголосила про незалежність України. На скликаному у Києві з'їзді Рад України прихильники Ради отримали більшість. Більшовики покинули цей з'їзд і в Харкові зібрали власний, який визнав себе єдиним законним урядом України і заявив про свою єдність із центральною владою у Петрограді. 12 грудня харківські більшовики усунули з Виконавчого комітету Ради представників інших партій. 6 тис. червоноармійців і моряків під командуванням Антонова-Овсієнко почали військові дії проти Української Ради. 9 лютого радянські війська вступили в «буржуазний» Київ. При цьому не обійшлося без «крайнощів». Рада попросила допомоги у центрально-європейських держав, з якими вона вела переговори про мир у Брест-Литовську. 1 березня німецькі війська увійшли в Київ, де була відновлена влада Української Ради, але під опікою окупаційної армії

Третій фронт громадянської війни знаходився на Сході. Десятки тисяч чеських і словацьких солдат, відмовившись захищати австро-угорську імперію, оголосили себе військовополоненими у «російських братів» і отримали дозвіл добратися до Владивостоку, щоб потім приєднатися до французької армії. Згідно з договором, укладеним 26 березня 1918 р. з радянським урядом, ці 30 тис. солдат повинні були просуватися «не як бойовий підрозділ, а як група громадян, яка має в своєму розпорядженні зброю, щоб відбивати можливі напади контрреволюціонерів». Однак під час просування почастішали її конфлікти з місцевою владою. Оскільки бойової зброї у чехів і словаків було більше, ніж передбачалося угодою, власті вирішили її конфіскувати. 26 травня в Челябінську конфлікти перейшли у справжні битви і білочехи зайняли місто. Через кілька тижнів вони взяли під контроль багато міст вздовж Транссибірської магістралі, які мали стратегічне значення, такі, як Омськ, Томськ, Самара, Єкатеринбург. З цього часу могутня армія (па той час 30 тис. озброєних людей були великим військовим угрупованням на радянській території) перерізала життєдайну артерію, яка зв'язувала європейську частину Росії з Сибіром.

Наступ білочехів отримав негайну підтримку есерів. Вони організували в Самарі Комітет з депутатів розігнаних Засновницьких зборів, який закликав селян до боротьби «проти більшовизму, за свободу». Казань, Симбірськ, Уфа прилучилися до них, однак мобілізація, оголошена Комітетом, продовжувалася недовго: населення не бажало служити в якій би то не було армії. Вдалося зібрати в народну армію не більше 30 тис. чоловік. Найбільш боєздатну її частину склали робітники Іжевського та Воткінського заводів, які повстали проти більшовиків і заявили про свою солідарність із Комітетом.

8 вересня після кількох невдалих спроб Комітету вдалося скликати в Уфі конференцію опозиційних сил. На ній були присутні біля 150 делегатів, половина з них - есери. Були представники кадетів, три меншовики і члени групи «Єдність», близької до Плеханова. Делегати розділилися на дві групи. Ліве крило вимагало створення уряду, яке визнавало б Засновницькі збори і на нього спиралося; праве на чолі з кадетами наполягало, передусім, на створенні сильного колегіального органу влади, незалежного від яких би то не було виборних зборів. Суперечки продовжувалися два тижні - нарешті, перемогла друга точка зору. На конференції був створений Всеросійський тимчасовий уряд - колегія з п'яти членів, куди увійшли есери Авксентьєв та Зензінов - лідери Комітету, кадет Астров, генерал Болдирєв - помірних поглядів, і Вологодський - президент сибірського уряду, нещодавно створеного в Омську і набагато більш правого, ніж Комітет. Із самого початку колегія була приреченим на невдачу компромісом. 8 жовтня пала Самара, знову взята більшовиками, що остаточно ослабило позицію лівих. Вплив правих сил в Омську, навпаки, зріс. Вологодський зажадав повернення земель їх колишнім власникам. ЦК есерів різко засудив цю міру і порвав з колегією. 18 листопада 1918 р. адмірал Колчак і офіцери царської армії, що приєдналися до нього, скинули колегію. Роз'єднана і безсила демократична опозиція була поглинена військовою контрреволюцією.

Крім трьох вже сталих більшовистських фронтів - Дону, України і Транссибірської магістралі, - на території, яка контролювалася центральною владою, вели боротьбу розрізнені підпільні групи, в основному есерівські. Вони діяли тими ж методами, як і проти царського режиму: їх арсенал як і раніше складався із замахів, страйків, терористичних актів. Найбільш активні противники нової влади об'єдналися в Союз захисту Батьківщини-матері і свободи на чолі із Савинковим. Ця організація була непрямо пов'язана з Добровольчою армією. 6 липня 1918 р. групи Савинкова захопили Ярославль (250 км від Москви). Потім, погодивши свої дії з наступом Добровольчої армії, групи Савинкова повинні були виступити на Москву. Але операція провалилася. Групам Савинкова довелося залишити Ярославль, де протягом двох тижнів вони здобули прихильність населення, яке боялося контрнаступу більшовиків.

За радянськими офіційними даними, влітку 1918 р. в районах, що знаходилися під контролем більшовиків, через політику продрозкладки, яка велася продовольчими загонами і комітетами селянської бідноти, створеними в липні, сталося 108 «куркульських бунтів». Розверталася справжня партизанська війна, що свідчило про поновлення вічного конфлікту між двома суспільними силами, на які ділилася російська нація: село виступило проти міста, а місто - проти села. Після революції було стільки ж селянських бунтів, скільки й до Жовтня.

24 червня 1918 р. ЦК лівих есерів, які різко виступали проти підписання Брест-Литовського договору і все більше критикували аграрну політику Леніна, вирішив «в інтересах російської і міжнародної революції» організувати ряд терористичних актів проти найвидніших представників німецького імперіалізму».

Це рішення повинне було бути розголошене, «щоб в цій сутичці партія не була використана контрреволюційними елементами». Було постановлено «негайно приступити... до широкої пропаганди необхідності твердої, послідовної інтернаціональної і революційно-соціалістичної політики в Радянській Росії». Ліві есери - невиправні утопісти, вірні послідовники політичних переконань Лаврова, Бакуніна і терористичних традицій народництва, підготували замах на німецького посла в Москві фон Мірбаха. Він був убитий 6 липня лівим есером, співробітником ВНК Блюмкіним. Після цього есери безуспішно спробували здійснити державний переворот, арештувавши більшовистських керівників ВНК Дзержинського та Лациса. Оскільки не було попереднього плану дій, військові частини, вірні есерам, не виступили, продовжуючи охороняти ЦК своєї партії. Тільки одному загону з 20 чоловік вдалося захопити Центральний телеграф і відправити кілька телеграм у провінції, що припиняли дію всіх наказів, підписаних Леніним. Есери навіть не спробували захопити інші стратегічні пункти столиці і через кілька годин повстання було придушене. Більшовики віддали наказ про терміновий арешт усіх есерівських керівників і лівоесерівських депутатів з'їзду Рад, сесія якого проходила в цей час у Великому театрі. Марія Спиридонова була арештована, засуджена до одного року тюремного ув'язнення, але потім помилувана. Більшовики не наважилися спровокувати народне обурення надмірною суворістю по відношенню до винних у замасі на Мірбаха, схваленому народом. Більшовики скористалися повстанням, про яке, за деякими джерелами, Дзержинський був зазделегідь інформований, і вирішили позбутися есерів у політичному відношенні. їх газети були заборонені. На засіданні з'їзду Рад було дозволено залишитися лише тим есерам, хто погодився «категорично відмежуватися від своєї участі в подіях 6 і 7 липня». Багато які ліві есери дезавуювали свій ЦК у надії залишитися в Радах. На практиці їх участь у політичному житті звелася до мінімуму і через кілька місяців есерів видалили з усіх місцевих органів.

Сили, опозиційні більшовикам, були дуже неоднорідні. Вони боролися як з більшовиками, так і між собою. Ліві есери не мали нічого спільного з прихильниками Савинкова, а самарський Комітет - з царськими офіцерами, які мали намір скинути омський уряд. Проте, влітку 1918 р. опозиційні групи, здавалося, об'єдналися і стали реальною загрозою для більшовистської влади, під чиїм контролем залишилася тільки територія навколо Москви. Україну захопили німці, Дон і Кубань - Краспов і Депікін, Ярославль - Савинков. Армія російського народу, зібрана Комітетом, займала територію аж до Казані, білочехи перерізали Транссибірську магістраль. 30 серпня терористична група (савінковського напрямку) вбила голову петроградської НК Урицького, а права есерка Каплан важко поранила Леніна. До внутрішньої опозиції додалася незабаром іноземна інтервенція.

Ледве уклавши договір в Брест-Литовську, Німеччина тут же його порушила. У квітні німецькі та українські війська захопили Крим. У травні німці вступили в Грузію «на прохання грузинських меншовиків», які проголосили незалежність своєї республіки. Те, що в Грузії, як і на Україні, меншовики погодилися па введення німецьких військ, згодом стало мотивом для насильного придушення сепаратистських режимів центральною владою. У січні 1918 р. Румунія захопила п анексувала Бесарабію.

Країни Антанти вороже піднеслися до більшовистського режиму. Вони були впевнені, шо «переворот» 25 жовтня був здійснений за сприяння Німеччини. Однак, відсутність альтернативної влади в країні і опір більшовиків щодо виконання німецьких вимог, висунених у Брест-Литовську, змушували їх деякий час зберігати нейтралітет по відношенню до нового режиму. Спочатку інтервенція переслідувала в основному антинімецькі цілі. Щоб перешкодити масовому наступу німців на заході, треба було будь-якою ціною зберегти Східний фронт. У березні 1918 р. в Мурманську висадилося 2 тис. англійських солдат із метою зірвати очікуваний німецький наступ на Петроград. Більшовистські керівники віднеслися до цього схвально, оскільки це могло обмежити експансіоністські прагнення Німеччини. Леніним була розроблена теорія «міжімперіалістичних протиріч», яка стала на кілька десятиріч одним із ключових положень радянської зовнішньої політики. 16 березня 1918р. Військова рада в Лондоні за пропозицією Клемансо ухвалила рішення про висадку японських військ на Далекому Сході. Перші японські з'єднання висадилися у Владивостоку 5 квітня, за ними пішли американські. Але якщо американців було всього 7500 чоловік, то японців - більше 70 тис. У Японії дійсно були не стільки аптибільшовистські, скільки експансіоністські наміри. Наприкінці літа 1918 р. характер інтервенції змінився. Війська отримали вказівки підтримувати аптибільшовистські рухи. У серпні 1918 р. змішані частини англійців і канадців, які повернулися з Месопотамії, вступили у Закавказзя, зайняли Баку, де за допомогою місцевих помірних соціалістів скинули більшовиків, а потім відступили під натиском Туреччини. Англо-французькі війська, які висадилися в серпні в Архангельську, скинули там радянську владу, потім підтримали омський уряд адмірала Колчака. Французькі війська в Одесі забезпечували тилові служби армії Денікіна, яка діяла на Дону. Американці, які прибули на Далекий Схід швидше для обмеження японських амбіцій, ніж для боротьби з більшовиками, взяли мінімальну участь в антибільшовистському хрестовому поході, який літом 1918 р. являв собою смертельну загрозу радянській владі.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5