Дипломная работа: Дохристиянські вірування та релігійні уявлення слов'янського населення Київської Русі

Гарний приклад віри у магічну захисну силу кола, що збереглася через віки, зустрічаємо у повісті М. Гоголя "Вій". Знаходячись всередині кола, герой непідвладний нечистій силі.

Якщо коло символізує одиницю – цілісність, то у відповідності до стародавньої індоєвропейської традиції чотирьохкутова будова хати і чотири сторони її стін означали упорядковану безкінцевість світу – вітри дують "на всі чотири сторони", "пішов на всі чотири сторони".

В системі язичницького світогляду людське помешкання взагалі займало надзвичайно важливе місце. Житло виступало своєрідним центром домашнього Всесвіту, мікрокосму, основою самого людського існування. Саме тому майже все, що так чи інакше було пов’язане з людським помешканням, отримувало магічне, ритуальне забарвлення.

Розгляд міфологічних уявлень, які безпосередньо пов’язані з житлом, слід, мабуть, розпочати із системи вірувань, що стосувалися його побудови.

Оскільки, будуючи житло, людина ніби створювала свій власний Всесвіт, то така велика увага приділялася вибору місця для будинку, часу, в який його слід було зводити, заготівлі будівельного матеріалу, тощо. Не можна було будувати дім у так званих "поганих" місцях. Місце вважалося поганим, якщо на ньому були знайдені не поховані належним чином кістки небіжчика, був хтось вбитий чи поранений і пролилася кров. Небажано було будувати дім біля дороги – по ній з дому можуть піти добробут і щастя. Переїзд в новий дім розумівся як дуже небезпечна справа, переломний момент у житті. На новому місці потрібно було ніби заново переродитися, засвоїти його по новій, зробити теж своїм, безпечним і зрозумілим.

Природно, що така відповідальна справа, як зведення житла, повинна була вимагати дотримання суворого ритуалу. Адже розгнівані боги можуть і покарати зухвальця, який вирішив зрівнятися з ними в творенні свого власного світу. У слов’ян поширеним було уявлення, що кожне будівництво здійснюється "на чиюсь голову", тобто хтось із мешканців має померти, освятивши собою новий дім. Щоб відвернути цю біду, на порозі нової хати відрубували голову курці чи півню, м’ясо яких потім не вживали в їжу. "Будівельною жертвою" міг також бути кінь, а деякі дослідники припускають, що в більш ранні часи при закладці великих будівель (фортець тощо) могли бути присутніми і людські жертви. Д. К. Зеленін вважав, що будівельна жертва присвячувалася духам дерев, які було використано при будівництві. За іншою версією, вона мала уподібнити будівництво нового дому створенню Всесвіту, який творився богами із тіла живої істоти.

Уподоблення нового будинку власноруч створенному Всесвіту проявляється, зокрема, в слов’янському звичаї, за яким всередині зрубу залишали рости молоде деревце. Воно мало там перебувати до самого кінця будівництва, символізуючи собою Світове дерево. Крім того, символіка природних стихій була яскраво представлена в орнаментальному оздобленні. Зовнішній контур двоскатного фронтону будівлі та різьблення на ньому символізували хід сонця по небу.

Так само, як різні природні об’єкти, які складають макрокосм, так і частини міні-Всесвіту – будинку - уподібнюються до різних частин людського тіла. Виходячи з цього, будинок є тісно пов’язаним із його мешканцями. Так, при важких пологах відкривали вікна і двері, щоб тіло жінки легше "відкрилося". Будинок також співвідносився із концепцією людського життя. Деякі народні забобони промовисто свідчать: щось негаразд із будинком – чекай хвороби чи смерті господаря.

Будівничим, які зводили житло, теж приписувалися магічні функції, вони ніби виступали у ролі богів-деміургів. Вони, в певній мірі, були володарями доль мешканців майбутнього будинку. Якщо посваряться з господарем – можуть поселити в домі нечисту силу (Кікімору), яка зробить життя мешканців нестерпним.

Будинок вважався священним для його мешканців, так само, як і закон гостинності. Святість будівлі ні в якому разі не можна було заплямувати пролиттям крові, навіть ворожої. Так, до справжньої трагедії призводить недовіра до гостя з боку князя Володимира в одній із билин.

Пролиття крові будівельної жертви носило ритуальний характер, мало на меті задобрити духів чи божества, тоді як вбивство у власному домі могло накликати біду. Мстиві душі неодмінно захочуть покарати свого вбивцю.

Хоча ставлення до гостя було подвійним, адже він мешканець "зовнішнього", "чужого" світу, та все ж саме через це до нього ніяк не можна було ставитися зневажливо. "Гость – не кость, за дверь не выбросишь"- говорить російське прислів’я. Відомо, що слов’яни вирізнялися надзвичайною гостинністю, завжди допомагали тим, хто приходив до них. Завжди треба бути уважним до гостя, як би він не виглядав зовні, бо насправді він міг виявитися ким завгодно - чаклуном чи навіть могутнім божеством, яке може жорстоко помститися неввічливому господареві. Їжа обумовлювала особливий рівень відносин між гостем і хазяїном: нагодувати – означало зробити "чужу" людину "своєю".

Таким чином, можна зробити висновок, що весь простір в уявленні давніх слов‘ян поділявся на освоєний, безпечний та неосвоєний, чужий, потенційно ворожий. Важливими у сприйнятті простору є також протиставлення "верх" – "низ", "схід" – "захід", "праве" – ліве". Вцілому ж ставлення до оточуючого простору та середовища було шанобливим та дещо побоязним. Але при цьому людина відчувала себе органічною частиною живого та одухотвореного світу, на який можна було впливати через магічні дії та в якому все потребувало уваги та пошани, вона невпинно творила своє спілкування з цим оточуючим одухотвореним світом.

2.3 Уявлення про час

Як відомо, сприйняття часу населенням Київської Русі у дохристиянські часи та після християнізації суттєво відрізняються. Християнському світогляду притаманне лінійне сприйняття часу, в якому історія, одного разу розпочавшись створенням світу, колись закінчиться його загибеллю. Індивідуальний час окремого людського життя також сприймається лінійно: людина рухається від народження до смерті та страшного суду. Дохристиянська архаїчна парадигма сприйняття часу зовсім інша. Будучи впродовж всього життя тісно пов‘язаною із природою, включеною у її добові (зміна дня та ночі) та рокові (зміна пор року) часові цикли, прилаштовуючись під ці цикли у своїй землеробській діяльності, людина мислила час існування світу та себе в ньому також циклічно.

Ідея циклічності буття пронизує слов'янський архаїчний світогляд так само, як і світогляд інших індоєвропейських народів. Час сприймається не як такий, що має початок і кінець, а як замкнений сам на собі, приречений на вічне повторення, споконвічний, такий, у якому майбутнє безперервно повторює минуле.

На рівні персонального часу життя це знайшло відображення в ідеї можливості переселення душ. Слов‘янам була притаманна ідея перевтілення душ покійників в інші живі істоти. Про це свідчать етимологічні дослідження, зв'язані з семантикою слів, споріднених до слів "баба" та "дід". Так, російське слово "бабочка" (спочатку нічна) уявлялась як втілення душі пращурів по жіночій лінії – "баб".

Фізична смерть людини, позбавлення її життя не означало ще, згідно народного повір'я, кінцеве її зникнення. Людина після смерті могла перетворитись в упиря – фігуру, відому всім слов'янським демонологіям. Упир "мертвий", але його тіло не позбавлено життєвої сили – після смерті упирі встають вночі з могил і п'ють з людини кров. Упир може перетворюватися у летучу мишу, перо, соломину.

Циклічна зміна пор року зумовила циклічність головних слов‘янських свят та їхню прив‘язаність до зміни положення Сонця щодо Землі. Весь річний цикл язичницьких обрядів був побудований на чотирьох сонячних фазах і підпорядкований дванадцяти сонячним місяцям.

Виходячи з досліджень етнографами календарних свят, виділимо ці чотири важливі часові періоди: весняне і осіннє рівнодення, літнє та зимове сонцестояння. Під час цих циклічних зворотів, за уявленням давніх слов‘ян, дуже активізується усіляка нечисть, і усі сили природи приходять в рух. На свято Купали навіть, за повір‘ями, дерева і трави ходять з місця на місце та розмовляють. В ці періоди здійснюються важливіші гадання, вирішується доля людей. Дні поминок покійників приблизно співпадають з найважливішими святами циклу: весною – Фомина неділя після Великодня; влітку – Трійця, Русалії, "навський Великдень"; восени – "задушний день" у всіх слов‘ян; поминки з кутєю та узваром на Різдво. Цікаво, що у білорусів, які, треба відзначити, зберегли дуже архаїчні риси вірувань, в термінології поминок рік уподобається дню: весняні поминальні дні мають назву "снеданье", літні – "обед", осінні та зимові - "вечеря" і "палудзень на радзіцелях". Особливості сприйняття слов‘янами часу знайшли своє відображення й у билинах. Незважаючи на те, що билини були записані вже в досить пізній відносно християнізації час (XII-XIII ст.) та частково втратили найархаїчніші риси сприйняття часу, в них збережено багато цікавих особливостей часосприйняття. Билинний час є подвійно замкненим – зовнішньо та внутрішньо. Зовнішньо він замкнений через неможливість виходу до інших часових систем, що є, в принципі, досить характерно для логічно побудованого оповідання. Час у билинах завжди тече лише в один бік, він незворотній. Внутрішня замкненість часу полягає у статичності билинного епохального часу, ідеал якого завжди знаходиться у минулому. Билинний час також є циклічним, майбутнє в ньому завжди повторює минуле. У початку всіх часів в билині вбачається ідеал, гармонія минулого порушується з часом, але зрештою все знову повертається до неї. Гармонічність світу в билині підкреслюється відсутністю протиставлення між часами доби та порами року - там завжди день та завжди літо.

Дослідники також відзначають почуття нереальності, яке виникає в билині при віддаленні від теперішнього часу. Будь-які зміни в епічному світі, відхід від "тутешнього" і "сучасного" породжують ефект деформації, перекручування епічної реальності. "Нормальне" для билини положення речей знаходиться у вічному "тут і зараз". Таким чином, теперішній час для билини – єдиний реальний час, з чого ми можемо зробити висновок про те, що він є єдиним по-справжньому реальним часом і для слов‘янського світосприйняття вцілому. Біографічний час героя у билинах також відображений досить цікаво. Зазвичай час дитинства замкнений, дорослішання відсутнє як поступовий процес. Герой залишається дитиною до часу свого першого подвигу, після чого перестає бути нею назавжди .

Цікаву паралель з билинним відображенням дитинства та процесу дорослішання може дати думка дослідників щодо вікових меж, які існували в Київській Русі та формували особисту біографію її мешканців. Так, на думку О.Б.Рибакова, в Київській Русі існували такі вікові межі.

·              3 роки – постриги. Хлопчика остригали та вперше саджали на коня.

·              7 років – відбувався перехід від жіночого виховання до чоловічого.

·              12 років – людина вважалася вже напівдорослою, "отроком". Князі вже беруть своїх синів такого віку в походи та битви.

·              17 років – юнак вважався вже цілком дорослим.

Таким чином, аналізуючи сприйняття слов‘янами часу, можна сказати, що вони бачили час циклічним та приреченим на вічне повторення. Землеробська прив‘язаність до циклів природи зумовлювала перенесення ідеї циклічності як на час окремого життя (з можливістю майбутнього перевтілення), так і на історичний час взагалі.

РОЗДІЛ 3. РЕЛІГІЙНІ ВІРУВАННЯ

3.1 Нижчі духи як уособлення природних стихій

Для міфологічної свідомості, якою була свідомість слов‘ян того часу, характерні анімізм, аніматизм та антропоморфізм – оживлення та одухотворення всього живого та надання йому суто людських властивостей. Людина доби Київської Русі мислила світ живим та розумним, весь час вступала з ним у комунікаційну взаємодію з метою убезпечення свого життя у цьому світі та надбання певних благ (врожаю, успіху у справах, і т.д.). Як правило, вшанування природних стихій в міфології відображається у наявності певних образів, які ці стихії уособлюють, і слов‘янська міфологія в данному випадку на стала виключенням. Ще Прокопій Кесарійський згадував про вшанування слов‘янами сил природи. "Вони шанують річки і німф, приносять їм жертви і творять ворожіння..." Уявлення про природні явища як про живих істот наявне у народній свідомості довнгий час навіть після прийняття християнства (мороз – старий чоловік, весна – молода гарна дівчина, тощо). Сили природи персоніфікувалися, наділялися певними властивостями, з ними потрібно було поводитися відповідним чином. Нажаль, письмові джерела доносять до нас лише скупі згадки на зразок "...богами прозивали сонце і місяць, землю і воду, і звірів, і гадів...", і не можна з упевненістю говорити, який саме первозданний вигляд мали природні духи в уявленні давніх слов’ян. Фольклорні ж джерела найчастіше містять вже дещо видозмінену інформацію про них. Проте спрабуємо реконструювати образи нижчих духів за фольклорними джерелами та розглянемо найяскравіших нижчих духів слов‘янської міфології.

Лісовик. Ліс був стихією, яка грала досить важливе місце в житті давніх слов’ян. З одного боку, він постачав людині все необхідне для життя (дичину, хутро, будівельні матеріали тощо), з іншого – був "іншим"світом, який лежав за межами заселеної і освоєної території. Часто ліс навіть асоціювався із потойбічним світом. Господарем лісу був лісовик. Він - істота, в цілому, не дуже приязна до людини. Не любить, коли турбують його або безцільно нищать дерева чи тварин. В поглядах на лісовика існує дві точки зору:

1. Він - дух лісу, породження культу рослин.

2. Він - господар лісу, покровитель звірів і птахів.

Остання риса в образі лісовика є явно домінуючою. Лісовик випасає свої стада диких тварин, так само, як люди випасають худобу. Відомий етнограф XIX століття В.М. Гнатюк зазначає: "У вовків є пастир – полісун. Він їх гонить, як овець. Де війна, туди і турить на прокорм...". Одна з народних бувальщин розповідає, як лісовики грають між собою в карти на зайців. Фольклорні джерела фіксують досить позитивне ставлення господаря лісу до пастухів. Можливо, це пов’язано із тим, що пастухи дуже тісно пов’язані з тваринами, а отже, із світом природи. До того ж, пасовисько, розташовуючись, як правило, за межами села, підлягало безпосередньому впливу істот "зовнішнього кола". Пастух, таким чином, міг виконувати функції своєрідного посередника між двома світами. Слід також звернути увагу на те, що образ лісовика позбавлений будь-якої поетизації. Спосіб його життя схожий з людським, "він одружений, має дітей", плете лапті, свариться із сусідами. В одній із бувальщин лісовик посварився із водяником через те, що ведмідь з’їв сома. Подібне приземлення стихійних духів, ймовірно, може бути пов’язане із пізнішим переосмисленням міфологічних образів у народній уяві. Достатньо цікавими є бувальщини про лісовика, що несуть певні відголоски архаїчних вірувань. Це сюжети про викрадення людей лісовиками та їхнє перебування під владою якихось незрозумілих чарів, під впливом яких вони на деякий час забувають все своє минуле життя. У таких бувальщинах найкраще зберігається протиставлення "своє" – "чуже", мова йде про поглинання людини ворожою незвіданою стихією. Подібне може відбутися як внаслідок збігу обставин, так і, найчастіше, внаслідок порушення людиною якихось заборон. Часто лісовик викрадав дітей, які без дозволу батьків надовго затримувалися у його володіннях. Можливо, ці сюжети є відголосками прадавніх табу, накладених на певні місця, що були поширені у багатьох народів.

Водяник та русалки.

Водна стихія має велике символічне значення у слов‘янській міфологічній системі, вона розумілася як кордон між світами та окремий потойбічний світ. Таке ставлення виливалося в уособлення сили цієї стихії у вигляді ряду подекуди ворожих до людини водяних духів, образи яких мають багато спільного з аналогічними образами в інших культурах. У племен, які не мали безпосереднього зв’язку із морем, воно набувало радше символічного значення, ставало синонімом чужої, далекої країни. В народних замовляннях світ за морем - це своєрідний антисвіт, куди відсилаються хвороби. Людина, що перетнула море, за уявленнями слов’ян, принесла з собою звідти частку чогось "потойбічного". Купці, "заморські гості" досить часто навіть у фольклорі наділяються надприродними якостями. Взяти хоча б Садка, якому вдалося перехитрувати самого Морського царя. Слов’янський водяник теж, як і лісовик, має антропоморфний вигляд. Це товстий чоловік із великим черевом, одутлим обличчям, іноді він вкритий лускою. Він має своє господарство, володіє чередами худоби, табунами коней. Спосіб життя водяника наближений до людського. Він має дружину, дітей. Дружини водяників – жіночі водяні божества (русалки, водяниці). Бувальщини згадують так званих "водяних шутовок", у яких "все так, як у нас у хаті, вони шиють, прядуть". Взагалі, образ водяних дів у слов‘ян, як і у багатьох народів, є одним з найпоетичніших, він майже завжди несе еротичне забарвлення. Один із фольклорних сюжетів розповідає, як юнак, покохавши русалку, вже не міг знайти спокою в цьому світі і втопився, щоб не розлучатися із коханою. Мотив кохання і смерті, втілений в образі водяних дів, очевидно, мав символізувати подвійне ставлення до води як подательки добра, урожаю і, одночасно, примхливої стихії, що може вимагати людських жертв.

Розглянувши образи нижчих духів, що уособлювали сили менш опанованого людиною середовища, перейдемо до ближчих та більш приязних до людини духів, пов‘язаних з його оселею та господарською діяльністю – польовика та домовика.

Польовик та інші хлібні духи.

Пльовик – уособлення духу полів, іх господар. Дуже близькими за своїми функціями до польовика Полуденниця, тільки вона небезпечна, може карати того, хто працює в полі в саму полудневу спеку, коли належить відпочивати. На думку Д. К. Зеленіна, Полуденниця може являти собою персоніфікацію сонячного удару. У слов’ян цей дух полів був також подекуди відомий під іменем Діда. Після обжинків зв’язували і прикрашали останнє колосся, "завиваючи" Діду бороду. Згадки про це зустрічаємо в жнивних піснях. До культу родючості мали відношення також і духи жіночої статі – віли. Південнослов’янська жнивна пісня розповідає про вілу, яка допомагала дівчині жати.

Домовик.

Образ духу-покровителя дому при всій своїй, здавалось би, простоті та однозначності, є дуже цікавим. Перш за все слід з’ясувати корені уявлень, що викликали появу цього образу, та різні версії його походження. За християнською традицією, домовики, так само як і водяники, лісовики, інші природні духи, розуміються як біси. Один з апокрифів розповідає, що коли бог скинув бісів з небес, "той хто упав у воду, став водяником, в ліс – лісовиком, на дім – домовиком...". Проте, в народній уяві, домовик, на відміну від природних духів, так і не перейшов в розряд "нечистої сили". Ймовірно, це можна пояснити тим, що, не зважаючи на впровадження християнства, язичницькі елементи світогляду все ще були досить сильними, і найяскравіше вони проявлялися саме у ставленні до персонажів так званої "нижчої міфології" - головних дійових осіб народних казок і легенд. Людина епохи родового ладу не могла наділяти негативними рисами істоту, яка мешкала з нею під одним дахом, була, фактично, "своєю". Існує думка, що в образі домовика поєднувалися культ предків та культ домашнього вогнища. Перший є більш вираженим, хоча, найвірогідніше обидва вони є тісно пов’язаними. Риси культу предків яскраво простежуються в обрядах, пов’язаних із вшануванням домовика, а в свідомості первісної людини предки були такими ж членами роду, як і живі нащадки. Домовика дуже поважали, остерігаючись називати його просто по імені. Про нього шанобливо говорили "хазяїн", "дідусь". (остання назва може бути ще одним свідченням розуміння хатнього духа перш за все як духа предка).На користь цієї версії говорить те, що домовик перш за все опікується тим, щоб у господарстві був лад, недбалих хазяїв він може і покарати. Може покарати, коли господарі не пом’януть, як потрібно, померлого родича. Ще не любить домовик сварок і розладів у родині. В одній із народних бувальщин, зібраних В.І.Далем, розповідається, як домовик щипав гулящу невістку, яка заводила собі коханців. Ще одна риса домовика, яка теж може бути розтлумачена як його зв’язок із потойбічним світом – здатність провіщати долю. Він може вночі сісти на груди, тоді треба запитати: це на добро чи на зло? Домовик зв’язаний із певною родиною, місцем, тому при переїзді його обовязково забирали з собою. Вірили, що якщо не забрати домовика, то він почне робити шкоду. Тут знов простежується мотив помсти духа предка за зневагу до себе. Перевозили домовика, як правило, на лопаті, якою саджали хліб у піч. Виходячи з даного факту, можемо зробити висновок, що вшанування домовика дійсно в значній мірі було елементом культу предків, а не намаганням задобрити нечисту силу. Адже хліб і все, що було пов’язано з його приготуванням, мало у слов’ян сакральне значення. Особливою пошаною користувалася піч. "Залаявся б – так піч у хаті"- говорить народна приказка. Можемо припустити, що певний зв’язок домовика із хлібом, який був символом родючості, теж дає змогу співвіднести його з духами предків. Поведінка домовика часто може бути наочною ілюстрацією відносин в системі "своє"- "чуже". Існують згадки, що домовики із сусідніх дворів можуть ворогувати між собою, шкодять, крадуть припаси.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7