Контрольная работа: Устрій Запорозької Січі

Контрольная работа: Устрій Запорозької Січі

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з навчальної дисципліни

Історія України

на тему: «Устрій Запорозької Січі»

Зміст

1. Виникнення українського козацтва та Запорозької Січі………………….....3

2.  Військовий та територіальний устрій Вольностей Запорозьких……...……7

3. Структура влади та управління Запорозької Січі…………………………….9

3.1. Січова рада……………………………………………………………………9

3.2. Кіш як центральний орган управління Запорозької Січі…………………11

3.3. Військові служителі, похідна та паланкова старшина……………………14

4. Звичаєве «козацьке» право Запорозької Січі………………………………..18

5. Особливості козацької державності…………………..…………………….22

Висновки…………………………………………………………………………25

Література……………………………………………………………………...27

1. Виникнення українського козацтва та Запорозької Січі

Перші відомі історикам згадки про українське козацтво сягають кінця XV ст. (1489, 1492 рр.). Проте окремі елементи та прояви козацтва в нашій історії мають давніші корені. Вважають, що попередником козацтва стало слов’янське населення басейнів нижньої течії річок Дніпра, Південного Бугу і Дністра (літописні «бровники», берладники), яке провадило господарську діяльність у цих регіонах і мало демократичну військову організацію.

Як суспільно-політичне явище козацтво у своєму розвитку проминуло декілька етапів. Найбільш імовірною з-поміж низки версій щодо виникнення українського козацтва є та, що показує в часі джерела його формування.

До середини XVI ст. українське козацтво розвивалося як військово-промисловий стан. Козаками в тодішній Україні називали уходників – мешканців порубіжних із Диким Полем міст і сіл. Вони у необжитих степах південного порубіжжя, тодішнього українського етнічного розселення, розвивали уходні промисли (мисливство, рибальство). За цими заняттями закріпилася назва «козакування». Поступово пориваючи зв’язки з феодалами і феодальною владою, уходники створювали громади, які надалі ставали козацькими. Цьому сприяли екстремальні умови життя на великому кордоні між степовою та осідлою цивілізаціями, які від самого початку підштовхували їх до організації, створення об’єднаного спільною метою первинного осередку, здатного до саморозвитку і вдосконалення. Таким осередком спершу став загін-ватага, очолюваний найбільш впливовою особою – отаманом. За свідченням історичних джерел, козаками тоді були переважно мешканці сучасної Черкащини, особливо Черкас і Канева. Не випадково, в уяві сучасників, Черкаси були основним місцем зосередження козацтва. У Росії від XVI ст. назва «черкаси» навіть стала загальною для всього українського козацтва.

Дошкульність татарських нападів, від яких потерпали південноукраїнські міста, змушувала козаків у відповідь здійснювати свої походи на татар, у яких брали участь, а часто й очолювали їх, представники місцевої адміністрації. Зокрема, це були старости південноукраїнських повітів Остафій Дашкевич, Предслав Лянцкоронський, Семен Пронський. Окремі з них узагалі відмовлялися від цивільної служби, як, наприклад, Дмитро Вишневецький, і цілком віддавалися козакуванню й охороні порубіжжя від татар. Отже, на початку свого існування українське козацтво виконувало подвійну функцію: колонізації необжитих земель і захисту порубіжжя від татар.

Від другої половини XVI ст. соціальна база формування козацтва розширювалася. Нову хвилю у процесі формування українського козацтва становили представники шляхти – боярська верства та слуги. Це пов’язувалося з процесами консолідації панівних верств Великого князівства Литовського, яка супроводжувалася ліквідацією різних ступенів ієрархії, що існувала між ними, та ревізією прав на шляхетство. У процесі реорганізації військової справи приватне володіння втрачало свій колишній характер. Підставою для визнання шляхетських прав ставало не відбування військової служби, а наявність документально підтвердженої власності на землю. Якщо для магнатів, князів і земян (власників невеликих земельних угідь, за володіння якими вони відбували державну, себто військову, службу) ця обставина не створювала особливих проблем, то перед боярами вони постали з усією гостротою. Переважна їх більшість володіла землею за звичаєвим правом, тому лише небагатьом поталанило довести своє шляхетне походження пред’явленням жалуваних грамот на землеволодіння. Усі інші представники цього стану переводилися до розряду державних селян. Отже, військово-служиле боярство, зосереджене на українсько-татарському кордоні (Південна Київщина та Брацлавщина) було позбавлене колишніх привілеїв і поставлене в умови рядового стану. Це сприяло злиттю цієї частини боярства з близьким йому за духом козацтвом, і вже під новим ім’ям воно стало вимагати відновлення своїх колишніх лицарських прав. Боярсько-шляхетський елемент відтепер почав визначати суспільне обличчя козацтва. Під його впливом відбулося перетворення козацтва з аморфної прикордонної війського-промислової громади у суспільний стан, який створив свої державні структури та збройні сили (Запорозьку Січ), перебрав традиції української державності, збереження (розвиток) духовних надбань та ідею національного визволення українського народу від колоніального гніту Речі Посполитої.

Від кінця XVI ст. основним джерелом зростання козацької верстви стало селянство та міщанство давно обжитих українських земель (Галичини, Поділля, Волині, Полісся). Це зумовлювалося кількома моментами. По-перше, запровадженням кріпосного права і посиленням там кріпацтва. Ці процеси супроводжувалися обмеженням та ліквідацією селянського громадівського самоврядування: «волочна поміра» (1557 р.) ліквідовувала селянську громаду і запроваджувала панщину як основну форму використання праці селянства; копний суд замінювався вотчинним судом феодала; нарешті – повне закріпачення селян (1588 р.). По-друге, посиленням експансії католицизму, зокрема після Брестської унії (1596 р.). Як наслідок, в останній чверті XVI – на початку XVII ст. втечі селян та міської бідноти у необжиті й незаселені території Середнього Подніпров’я, Побужжя та Запоріжжя як форми соціального протесту переростали у масове переселення.

Помітний вплив на формування козацької верстви справили заходи, вжиті урядом Речі Посполитої для колонізації Подніпров’я та Лівобережжя. Щоб залучити на свої землі нових поселенців, феодали попервах установлювали для них пільги – звільняли від будь-яких повинностей на 5-15 і більше років. Утім, приставши на такі умови, недавні втікачі, що називали себе козаками, нерідко завчасно, до завершення строку «слобод», відходили на нові місця проживання – у південні й південно-східні райони, за Дніпрові пороги. Значна частина люду, оселяючись на «слободах» та оголошуючи себе «козаками», взагалі відмовлялася визнавати над собою владу старост. У козацтві селян і міську бідноту приваблювало право власності на землю та свобода від експлуатації, насамперед, - кріпацтва.

Другою основною причиною виникнення козацтва була турецько-татарська агресія, яка в середньовіччі плюндрувала міста й села України, забираючи в неволю десятки тисяч людей. Напади кримських татар заради ясиру, що стали їхнім основним заняттям від останньої чверті XV ст., загрожували фізичному існуванню українського народу. За підрахунками дослідників, від часу утворення Кримського ханства (1449 р.) і до кінця XV ст. на українські землі було вчинено не менше 41 нападу, окремі з яких мали характер великих військових походів. Як наслідок, були повністю або частково спустошені міста, цілі регіони, захоплено в полон близько 220 тис. осіб (загальна чисельність населення українських земель становила 3,7 млн. чоловік). У XVI ст. джерела зафіксували щонайменше 69 нападів протягом 63 років. Демографічні втрати склали 353 тис. осіб. У першій половині XVII ст. втрати українського населення внаслідок нападів кочівників становили 300 тис. осіб.[1]

Насамперед самооборона від татарських нападів, а ширше – захист «волості» від татаро-турецької агресії, а також потреба в організації козацтва зі зростанням його чисельності привели в середині XVI ст. до виникнення в пониззі Дніпра Запорозької Січі. Вона постала як специфічне соціальне утворення, що поєднувало в собі риси військової спільноти, політичного та соціального інститутів, і стала потужним імпульсом формування самосвідомості українського козацтва, утвердження його організаційної структури, а в підсумку – створення життєздатного політичного організму, який мав державотворчий потенціал. Умовно від моменту виникнення Запорізької Січі в історії козацтва розпочався етап його суспільно-політичної консолідації, а згодом – і легалізації як стану в суспільстві Речі Посполитої.

Багато хто з учених вважає, що перше укріплення було збудовано князем Дмитром Вишневецьким у середині XVI  ст. на о. Мала Хортиця. Після Хортиці Запорозьку Січ засновували ще в п’ятьох місцях середньої течії Дніпра (о-ви Томаківка та Базавлук, Микитин Ріг, річки Чортомлик і Кам’янка), а також в урочищі Олешки (1711-1734 рр.), річці Підпільній (1764-1775 рр.). Після остаточної ліквідації Запорозьку Січ перенесли в гирло Дунаю, де вона існувала під назвою Задунайської Січі або Запорозької Січі за Дунаєм.

2. Військовий та територіальний устрій Вольностей Запорозьких

Устрій запорозької спільноти базувався на республікансько-демократичних засадах, головними елементами яких були інститут козацької ради та курінно-кошовий устрій. Як військово-політичне утворення Запорозька Січ мала подвійний поділ – військовий і територіальний.

У військовому аспекті Січ та її військо поділялися на курені, які були базовою структурною одиницею адміністративно-політичного устрою Січі. Традиційно на Запоріжжі налічувалося 38 куренів. Незмінними впродовж усього існування Січі залишалися їх назви, первісно отримані чи то від імені першого курінного отамана, чи від місця, звідки прийшли за Дніпрові пороги перші козаки – засновники куреня. Більшість із куренів мали назви українських міст, наприклад, Батуринський, Іркліївський, Канівський, Переяславський. У запорозьких козаків слово «курінь» вживалося у двох, але, водночас, тісно пов’язаних одне з одним значеннях: і як назва певної військово-політичної одиниці, що становила ядро Війська Запорозького, і як спеціальне помешкання для його проживання.

Як спеціальна військово-політична одиниця курінь гуртував запорожців, які мешкали на Січі, й тих, що були до нього приписані, але в мирний час вели своє господарство на зимівниках чи в городовій Україні. Кожного, хто прибув на Січ із бажанням стати козаком, записували до одного з куренів. Замість платні в одній з паланок козак отримував землю для господарювання або право на промисел і, залежно від форми або стадії ведення господарства, перебував на помешканні в бурдюзі, зимівнику, хуторі чи слободі. Частина козаків по черзі виконувала обов’язки з прикордонної та гарнізонної служби.

Кожний козак мав подвійне підпорядкування: адміністративно-військове та судове – керівництву паланки (як мешканець, воїн і господар) і військово-мобілізаційне та господарче – керівництву куреня (як воїн і господар). Вироблену чи добуту на промислі продукцію козак реалізовував через торгівлю і на зароблені кошти одягався, озброювався та харчувався (зокрема під час гарнізонної служби чи походу), а також сплачував податки до військової скарбниці Січі та скарбниці куреня.

Поза межами Запорозької Січі в розпорядженні товариства перебували землі, відомі під назвою «Вольності Війська Запорозького», які в адміністративно-територіальному аспекті поділялися на окремі округи – паланки (у перекладі з турецької – невелика фортеця, укріплення, де містилося управління певної частини території, себто територіальна адміністрація). На початку XVIII ст. було п’ять паланок, а згодом вісім (Бугогардівська, Кодацька, Самарська, Орільська, Протовчанська, Кальміуська, Інгульська, Прогноївська). Адміністративно-територіальними центрами паланок були слободи або містечка, які водночас служили оборонними форпостами.

Оскільки одруженим проживання в Січі заборонялося, військо також поділялося на січовиків (людей неодружених) і волосних козаків, або «сиднів», які селилися з сім’ями по довколишніх степах. Усі разом – січовики та їхні волосні побратими – становили одну військово-адміністративну організацію, яка офіційно називалася «Низовим Запорозьким військом і товариством».

3. Структура влади та управління Запорозької Січі

3.1. Січова рада

На Запорозькій Січі сформувався своєрідний суспільно-політичний устрій.

Найвищим органом влади була січова (військова) рада. Головна функція ради полягала у реалізації колективної волі товариства, поняття якої посідало центральне місце в системі демократичних громадянських цінностей запорозької спільноти.

Згідно зі звичаєвим правом у роботі січової ради брали участь усі козаки, які на той час перебували у Січі. (За деякими твердженнями, не допускалися до виборів старшини лише козаки-новобранці в перші роки свого перебування на Січі). Кожний мав однакове право голосу. Інколи ради проводилися і на репрезентативній основі депутацій від куренів або ж винятково старшинські. Зібрання козаків з їхньої ініціативи називалося чернецькою радою.

Рада на Запоріжжі була водночас і вищим законодавчим, і адміністративним, і судовим органом влади. На розгляд ради виносилися найважливіші питання життєдіяльності козацького товариства: встановлення козацького устрою, вирішення питань про участь війська у війні, обсяг і характер повинностей Запорозького війська, ведення переговорів із представниками інших країн, заслуховувалися звіти вищих керівників. Нерідко січова рада виступала і як вища судова інстанція у найбільш складних справах. Участь козаків у раді розглядалася як громадянський обов’язок, тому нерідко ледачих підганяли на зібрання киями.

Рада реалізовувала свої повноваження через козацьке коло (велике, мале). Велике козацьке коло складало січове товариство разом із курінними отаманами. Кожен із присутніх на раді козаків міг вільно висловити свою думку. Після тривалих нарад (могли тривати й не один день) козацька рада ухвалювала рішення, яке обов’язково ґрунтувалося на засаді одностайної згоди всіх учасників зібрання. Ця згода досягалася через спрощену процедуру волевиявлення, що зводилася до схвальних або заперечних вигуків і підкидання шапок. Думка більшості перетворювалася на одностайне рішення ради, оскільки меншість завжди була змушена коритися диктату більшості (незгодним загрожували смертю). Це був спосіб, завдяки якому запорозька спільнота, організована на засадах військового суспільства і прямої демократії, забезпечувала свою політичну і військову згуртованість, а також достатній рівень правової й громадянської дисципліни.

Коли козацьке коло обговорювало питання порядку денного в принциповому плані, для пророблення механізму їх реалізації збиралося на нараду мале козацьке коло з представників старшини. Члени малої ради засідали сидячи на землі посередині великого козацького кола. Свої пропозиції, зокрема й підготовлені письмово, вони подавали на розгляд і затвердження великому козацькому колу. Про результати розгляду питання в малому колі козацькому зібранню повідомляли осавули.

Породжена методом прямої демократії колективна воля запорозької громади була обов’язковою для виконання не тільки для січових козаків, мешканців запорозьких слобод і хуторів-зимівників, а й для всіх представників владної ієрархії включно з кошовим. Рада мала достатньо механізмів, аби протистояти ексцесам, пов’язаним з ігноруванням волі спільноти й невиконанням спільних ухвал. Насамперед, існувала практика усунення винуватців із їхніх посад та жорстоких репресій стосовно тих, хто наважувався не виконувати важливих постанов ради. Каралися посли, які, на думку учасників ради, недостатньо ретельно виконали доручену їм справу. Позбавлялися булави, а інколи й життя гетьмани чи кошові, котрі не виправдовували сподівань громади або ж підозрювалися у відхиленні від політичної лінії, визначеної загальною козацькою радою. Наприклад, за спроби посилити свої владні прерогативи за рахунок товариства був страчений козаками один із перших козацьких ватажків Предслав Лянцкоронський.

Ради скликалися обов’язково тричі на рік – на Новий рік, Великдень і Покрову, а також у міру необхідності. Найважливішою вважалася рада, що збиралася на Новий рік. На неї покладалося завдання переобрання виконавчої структури Січі – коша (кошового уряду) та перерозподілу між членами січового товариства угідь, що перебували в підпорядкуванні коша.

3.2. Кіш як центральний орган управління Запорозької Січі

Кіш як центральний орган управління відав адміністративними, військовими, судовим й навіть духовними справами козацького товариства. Він складався з військової (командної) старшини, до якої входили отаман, суддя, писар і осавул. На чолі коша стояв виборний кошовий отаман.

Кошового отамана обирали на рік. Це не означало, що обраний мав обов'язково керувати увесь свій термін. Його могли переобрати в будь-який момент. Але для того, щоб ініціювати переобрання кошового отамана, або будь-якої іншої посадової особи, треба було мати вагомі аргументи. Ними могли бути злочин, незадовільне керівництво громадою та зрада. Відомі випадки, коли кошові закінчували життя самогубством. Дехто з кошових обіймав цю посаду по 10-15 років, як, скажімо, І. Сірко або П. Калнишевський.

Вибори кошового отамана знаменували кульмінаційний момент ради, оскільки від його діяльності значною мірою залежало життя на Січі протягом цілого року. Кошовий отаман зосереджував у своїх руках велику військово-адміністративну та судову владу. Він наділявся надзвичайними повноваженнями під час воєнних дій, але ніколи не був необмеженим диктатором. У своїх діях кошовий отаман керувався козацькими звичаями й традиціями. У мирний час владу кошового отамана обмежували: щорічний звіт перед військовою радою, річний термін перебування на посаді, а також сама військова рада, яка будь-коли могла зажадати звіту отамана. Кошовий отаман керував усіма галузями козацьких вольностей у Січі, паланках, зимівниках; від імені товариства вступав у дипломатичні зносини з іншими державами. Кошовий затверджував обраних або призначених козаків на посади, а також розподіл земель (паланок) і трофеїв між куренями; вирішував питання прийняття козаків до війська або їх звільнення. Як верховному судді йому належало остаточне вирішення або затвердження у справі, вибір виду й міри покарання винного чи злочинця. Тож найчастіше кошовий отаман виступав у ролі найвищої апеляційної інстанції. Іноді, залежно від ситуації й характеру порушення заведеного порядку, він розглядав провину безпосередньо. До обов’язків кошового входило також призначення духовних осіб у січову й паланкові церкви.

Другою після отамана особою в Запорозькій Січі був військовий суддя, який виступав гарантом дотримання споконвічних звичаїв січової спільноти. У виконанні своїх основних функцій військовий суддя керувався не писаним законом, а переказами й традиціями, закріпленими багатовіковим досвідом народу. На суддю покладався обов’язок вершити судочинство «швидко, справедливо та безпристрасно». Він розбирав кримінальні й цивільні справи, чинив суд над злочинцями, давав поради протиборчим сторонам, але найбільш складні й відповідальні справи разом із своїми пропозиціями передавав для остаточного затвердження кошовому отаманові або раді. За відсутності кошового отамана суддя переймав його обов’язки, тобто ставав наказним кошовим отаманом. За допомоги військового скарбничого він регулював витрати коштів на Січі та виконував обов’язки начальника артилерії. Зовнішньою ознакою влади військового судді була велика срібна печатка, яку він мусив завжди мати при собі під час загальних рад і скріплювати нею всі постанови січового товариства.

Страницы: 1, 2