рефераты бесплатно

МЕНЮ


Органы прокуратуры, их значение и роль в осуществлении контрольно-надзорных функций

Органы прокуратуры, их значение и роль в осуществлении контрольно-надзорных функций

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ УКРАЇНИ

ХАРКІВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ

УНІВЕРСИТЕТ ім. Г.С. СКОВОРОДИ

Нікопольський юридичний факультет

кафедра правових дисциплін

ДИПЛОМНА РОБОТА

З ТЕОРІЇ ДЕРЖАВИ ІПРАВА

НА ТЕМУ:

Органи прокуратури їх значення і роль у здійсненні контрольно-наглядових

функцій державних органів влади в Україні

Студентки 52 групи

Черниш Наталіі Миколаєвни

Науковий керівник: кандидат

юридичних наук, доцент

Письменицький А.А.

Рецензент:

Нікополь

1999

Зміст

1. Вступ

2. Основна частина

2.1 Роль та місце прокуратури

2.1.1 Поняття державно-властної діяльності

2.2.2.Органи державно-властної діяльності

3. Контрольно-наглядова діяльність органів державної влади.

4. Законе забезпечення діяльності прокуратури

4.1. Конституційне регулювання діяльності прокуратури.

4.2. Спеціальне законодавство про прокуратуру.

5. Роль та перспективи діяльності прокуратури в формуванні демократичноі

держави України.

6. Перспективи і проблеми контрольно-наглядової гілки влади.

7. Висновки.

Вступ

Украина, вступив на путь развития и становления действительно

суверенного и независимого государства, неуклонно ориентируясь на

признанные мировым сообществом демократические и гуманистические по своему

составу и направленностью международные стандарты, приступила к

формированию государственных институтов, местного саморегулирования,

системы национального права.

Конституция Украины, принятая на пятой сессии Верховного Совета Украины

28 июн1996 года, определяет Украину как суверенное и независимое,

демократическое созидательное правовое государство. Основоположными

признаками такого государства объективно выступают верховенство Права,

первоочерёдная социальная ценность прав и свобод человека и гражданина.

Поэтому ст. 3 Конституции Украины подчёркивает, что «Человек, его жизнь

и здоровье, честь и достоинство, неприкосновенность и безопасность

признаются в Украине высшей социальной ценностью.

Права и свобода человека и её гарантии определяют содержание и

направленную деятельность государства. Государство отвечает перед человеком

за свою деятельность. Утверждение и обеспечения прав и свобод человека

является главной обязанностью государства»

Конституционное закрепление такого подхода к человеку и гражданину и

права требует организации и осуществления деятельности государства, его

органов и должностных лиц полной ответственности по правовым установкам[1].

Эти требования имеют свои ориентиры в повседневной жизни каждого

гражданина.

Всё указанное, а также активные процессы строительства суверенного

Украинского государства, деятельность, направленная на образование

национальной системы права, требует глубокого знания и понимания не только

содержания предписания действующего законодательства, однако и основных

принципов, идей, закономерностей и направлений развития основоположных

государственно-правовых явлений.

В умовах катастрофічного росту злочинності, у тому числі організованної

і корумпованої, а також погіршення ії криміногенної характеристики, зростає

роль органів прокуратури в посиленні нагляду за органами, що ведуть

боротьбу зі злочинністю та проводять оперативно-розшукову діяльність в

забезпеченні одного з головних принципів криминального судочинства –

невідворотності покарання за кожний вчинений злочин.

В Україні здійснюються великомасштабні перетворення, спрямовані на

зміцнення демократії й створення правовоі держави. Проходить переоцінка

цінностей в економічній, соціальній, управленській, духовній та іншій

сферах життя суспільства. Однією з головних проблем громадського розвитку є

зміцнення законності та правопорядку.

Це висуває на перший план завдання забезпечення законності, захисту

прав і законних інтересів громадян, верховенство закону. Криміногенна

ситуація в державі набирає загрозливого характеру і все далі погіршується.

Зростає протидія силам провопорядку.

Майже повсюдно, особливо у великих промислових центрах, збільшується

кількість небезпечних злочинів, поєднаних з насильством, жорстокістю й

цинізмом. Злочинність стає більш організованною. Вона є одним з головних

факторів, що негативно впливають на забезпечення правопорядку і внутрішньої

безпеки держави.

Характерною ознакою суспільних відносин стала зневага до законів та їх

ігнорування.

Кримінальні структури проникли у сферу економіки, зовнішньоекономічну

діяльність, кредитно-банківську систему. Рекет контролює діяльність

суб’єктів бізнесу.

За такої ситуації правоохоронні, інші державні органи в окремих

випадках проявляють терпимість до грубих порушень громадського порядку та

інших факторів безаконня. Все це загострює соціальну напругу, наносить

моральну й матеріальну шкоду суспільству, спричиняє недовіру значної

частини населення чинності закону.

У зв’язку з цим зростає роль не тільки прокуратури а й взагалі контрольно-

надзорної функції держави, щодо виконання вимог закону.

Актуальність цієї теми складається також у тому, що контрольно-

наглядові органи державної влади у Конституції України, законах України та

у більшості науково-правової літератури не розглядається як система

органів, що утворюють самостійну гілку державної влади. Так, відповідно до

Конституції України: “державна влада в Україні здійснюється за принципом її

поділу на законодавчу, виконавчу і судову”[2]. Про контрольно-наглядову

гілку влади тут не згадується.

У той же час, у Конституції України та й в інших законодавчих актах

вказується на конкретні повноваження і порядок формування таких державних

органів, як Прокуратура України, Конституційний Суд України. Особливості

формування і функціонування цих державних органів не дозволяють їх віднести

повною мірою до будь-якої з конституційно визначених гілок державної влади.

Конституцією України не визначається така гілка державної влади, як

контрольно-наглядова. Проте чітко визначений конституційний статус самої

наявності контрольно-наглядових органів. Їх “підвішений” стан у системі

гілок державної влади потребує більш чіткого конституційного і

законодавчого закріплення і наукового обгрунтування.

На користь необхідності й актуальності наукового дослідження сфери

контрольно-наглядових структур держави говорить і недостатня освітленість

даної проблеми в науковій юридичній літературі.

Все це призводить до стійкої потреби роздивитися дану проблему з

погляду наявних наукових концепцій у цій області знань і засобів, методів

законодавчого регулювання такого напрямку у функціях державної влади.

У багатьох навчальних посібниках для середніх навчальних закладів по

дисципліні “Основи держави і права” про Конституційний Суд і Прокуратуру

мова йде просто як про органи держави, а не як про контрольно-наглядові

органи влади в цілому і їхньому відношенні з іншими гілками влади.

Значимість даних органів надзвичайно велика. Вони сприяють процесу

формування і функціонування системи “стримувачів і противаг”, як елемента

принципу “розподілу влад”. У такий спосіб ця структура державних органів

сприяє усуненню узурпації влади.

Ще одним доказом на користь актуальності аналізованої теми є не тільки

визначення контрольно-наглядових функцій держави, як самостійної гілки

влади, але і встановлення місця і ролі цієї гілки влади в структурі

функціонування законодавчої, виконавчої і судової влади.

Державна влада в Україні(

Влада у свідомості простої людини завжди мала якийсь відтінок

таємності. Спочатку причиною цього була нерозвиненість людської свідомості,

пізніше, з виникненням держави , влада набула закритого політичного

характеру, її насамперед використовували для підкорення одних іншим.

Звичайно, було б неправильно усю різноманітну палітру влади зводити

виключно до політичних відносин. Здебільшого вказують, що влада – це

вольові, передбачені і врегульовані соціальними нормами двосторонні

відносини, у яких ті, хто має владу, визначають, використовуючи різні

засоби і методи, поведінку підвладних для задоволення суспільно корисних

інтересів, цілей і завдань.

Узагальнюючи різні визначення поняття влади (а їх дуже багато), можна

стверджувати, що поняття влади об’єднує три основних елементи, а саме:

суверенність, тобто самостійність її носія; волю, яка є панівною, а також

силу, яка забезпечує здійснення цієї волі, коли вона не використовується

добровільно.

Виходячи зі сказанного, можно підсумувати, що влада: це по-перше завжди

двосторонні відносини, тобто відносини між суб’єктом, що має владу, і

підвладним (підлеглим); по-друге, підвладному суб’єкту адресується вольовий

обов’язковий для виконання припис, який він під загрозою застосування

примусу повинен виконати. Поряд з цим слід врахувати, що наведенні вище

ознаки влади зосереджують увагу лише найбільш вразливих, гострих та крайніх

ознаках і проявах. Проте влада може проявлятися у досить різних формах, за

допомогою широкого кола методів. Адже м’яке дерегування з боку диригента

оркестром – це теж один з проявів влади, керівництва, заснованного на

владних ознаках. Тому стосовно визначення суті владних відносин дуже велике

значення мають питання, пов'язані з формами, методами. Засобами здійснення

влади[3].

Саме враховуючи викладене вище, і слід підходити до диференціації влади

у ході її конкретного дослідження. Здебільшого, за сферою її застосування,

владу диференціюють на політичну, економічну, ідеологічну та

загальносоціальну, визначаючи при цьому особливий статус державної влади,

яку інколи навіть ототожнюють із владою, що є неправильним. Виходячі з

такої теоритичної конструкції, Конституція України і проголосила у ст.5, що

носієм влади і єдиним джерелом влади в Україні є її народ, який здійснює

владу безпосередньо і через органи державної влади і місцевого

самоврядування. Тобто Конституція України офіційно визнала пануючою владою

– владу народу і затвердила верховенство цієї влади над усіма іншими. Це

вбачається у конституційному положені, що право визначати і змінювати

конституційний лад в Україні належить виключно народові України і ніким не

може бути узурповане.

Відповідно до цього однією з найважливіших форм народовладдя є

безпосереднє здійснення влади народом шляхом всеукраїнського референдуму,

який може здійснюватися навіть за народною ініціативою на вимогу не меньш

як трьох мільйонів громадян України.

У цьому розумінні хотілося б зауважити, що шлях держави України до

поглибшення безпосередніх форм здійснення влади народом був би більш

послідовним, якби поряд з проголошенням народної ініціативи щодо

всеукраїнського референдуму відбулося б конституційне встановлення права

законодавчої ініціативи з боку народу, як це передбачено,наприклад, в

Австрії, Білорусі, Іспанії, Італії, Латвії та деяких інших країнах.

Сутність її полягає в тому, що певна кількість виборців має право порушити

перед парламентом питання про прийняття конкретного закону, а

представницький орган зобов’язаний розглянути ці пропозиції.

Народ України може здійснювати владу також через органи державної влади

і органи місцевого самоврядування, що передбачено ст.6-7 Конституції. При

цьому державна влада в Україні, як відомо, здійснюється на засадах її

поділу на законодавчу, виконавчу і судову, тобто згідно з принципом

розподілу влад. Принцип розподілу влад – це модель побудови державного

апарату, у відповідності з якою влада в державі повинна бути розподілена

між законодавчими, виконавчими та судовими органами, при цьому кожна з влад

по відношенню до інших самостійна і незалежна, що виключає можливість

узурпації всієї влади в державі якоюсь особою чи окремим органом. Отже,

основна ідея такого поділу полягає в запобіганні існуванню такої державної

структури, яка могла б зосередити у своїх руках надзвичайні повноваження,

що мають належати до різних гілок влади, у запобіганні створенню передумов

для безконтрольного здійснення, а то і зловживання владними повноваженнями.

У цьому розумінні слід було б більш чітко визначити правовий статус

Президента України, виходячи з того, що в Україні діє змішана форма

правління, яка передбачає, що законодавча і виконавча влади не мають

переваг одна перед одною, а сам Президент визнається Головою держави,

виступає від її імені. До того ж вкрай важливим є й тепер законодавче

визначення правового статусу, зокрема, Адміністрації Президента України.

У відповідності з Конституцією України, Верховна Рада здійснює не

тільки законодавчу, але й установчі та контрольні функції. Проте вона, так

само як, до речі, й інші напрями діяльності Верховної Ради, не може бути

оцінена однозначно. Позитивним є те, що на конституційному рівні

розширилось коло суспільних відносин, які регулюються безпосередньо

законами.

Говорячи про законодавчу діяльність в Україні, разом з тим не можна

обійти мовчанням невисоку якість і нестабільність багатьох законів (майже у

130 з них були внесені, інколи неодноразові зміни і доповнення), недостатню

наукову обгрунтованність їх зміну, відсутність належної системи урахування

і використання суспільної думки, хиби у застосуванні законодавчої техніки.

Через існуюче у країні політичне протистояння, у тому числі і у Верховній

Раді, поспіхом була прий нята нова Конституція України, яку ті, хто її

приймав, вже намагаються змінювати.

Враховуючи зазначене у майбутньому необхідно забезпечити кардинальне

удосконалення законодавчої діяльності Верховної Ради України щодо

поліпшення процедурної регламентації законодавчого процесу. Останній

повинен бути спрямованним на сприяння досвіду, суспільної думки,

задоволенню вимог соціального прогресу.

Значні зміни необхідні і у політичній ідеології та психології наших

політичних діячів, перед усім депутатів Верховної Ради. Тепер кожен з них

виступає у ролі борця за соціальну справедливість, за демократичні засади

державної діяльності. І це дуже добре, особливо коли орієнтуються при цьому

не на слова, а на практичні діла. Однак при цьому дуже часто не

враховується, що іншої людини – депутата чи урядовця, які беруть участь у

вирішенні відповідних справ, може бути й інша думка з тих чи інших питаннь.

І єдиний демократичний шлях до утвердження демократичних засад – діловий,

позитивний компроміс, порозуміння, вміння поступитися чимось для вирішення

того чи іншого дійсно важливого питання.

Слід визнати і те, що багато в чому недоскональна робота Верховної Ради

України зумовлюється і невдалою її структурою. Адже йдеться про таку

інституцію, як парламент, орган народного представництва. Наша Верховна

Рада є продуктом старої радянської системи і, певна річ, не відповідає

загальновизнаним світовою теорією і демократичною практикою принципам

розподілу влад і “поділеної демократії”. Вона раніше традиційно об’єднувала

всю систему рад з верху до низу й виконувала не тільки законодавчі, а й

управлінські та інші функції, що не відповідає її сьогоднішньому статусу,

але це ми спостерігаємо і тепер.

Враховуючи вимоги теорії парламентаризму, принципу розподілу влад, слід

дійти висновку, що структурно-організаційна модель парламенту в Україні

повинна бути двопалатною. При цьому існування другої палати в складі

парламенту необхідно пов’язувати з представництвом територій у Верховній

Раді України. А це у свою чергу дасть можливість : більш повно врахувати

місцеві інтереси і потреби на загальнодержавному рівні; налагодити через цю

структуру оперативний зв’язок між загальнодержавними і місцевими органами;

дасть останнім можливість самим вирішувати дійсно актуальні питаня

місцевого рівня; сприятиме посиленню єдності державного керівництва

імісцевого самоврядування; у законодавчій роботі сприятиме врахуванню

більшої кількості чинників, яківпливатимуть на практичну реалізацію

законів.

Слід зазначити, що в процесі підготовки проекту Конституцїї України

1996р. питання про створення двопалатного парламенту обговорювалося як на

засіданнях робочої групи з питаннь підготовки нової Конституції, так і у

Конституційній комісії, однак, на жаль, воно не дістало необхідної

підтримки за мотивом, що це сприятиме поширенню місництва, а тому заважати

посиленню державного керівництва. На мою думку життя довело безпідставність

такого підходу.

Виконавча влада в Україні покликана відпрацьовувати шляхи і засоби

реалізації законів, займатися поточним управлінням, у процесі якого

здійснювати розпорядчу діяльність. При цьому одним з найважливіщих завдань

держави є забезпечення невтручення інших державних органів у сферу

діяльності виконавчої влади, що стверджувало багато класів теорії

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8


Copyright © 2012 г.
При использовании материалов - ссылка на сайт обязательна.