Агатангел Крымский

Але у 1918 р. відкрилася можливість творити повноцінну українську науку в

Українській Академії Наук і тим самим реалізувати мрію учителя Драгоманова.

Очевидно, Агатангел Юхимович повністю включився у ту велику справу без

Людних застережень.

Михайло Драгоманов (1841 - 1895) має заслужену славу як найвизначніший

теоретик лібералізму і конституціалізму в царській імперії та на еміграції.

Але його Місце в історії української інтелектуальної історії - виїмкове.

Тоді, коли його колега 00 київському університету Володимир Антонович

продовжував проповідувати хлопоманське просвітянство та аполітичне

українофільство, Драгоманов відкрив, що всякий український (не

українофільський!) рух на Україні мусить бути політичний,всякий політичний

рух, отже, мусить мати українську національну закраску [Охримовяч 1922,88-

778;Пизюр 1966,162-166,7 -77]. Крім того, Драгоманов проповідував, що

українство має сенс тільки тоді, коли витворить свою власну високу культуру

європейського типу; що українські письменники повинні залишити етнографізм

науковцям, а натомість вчитися на взорах творів світової літератури,

причому ті, хто не знає західних мов, можуть використовувати російську мову

як вікно в Європу.

Після 1876 року твори Драгоманова тільки випадково попадали в руки

українському чиггачеві. Зате в Галичині, завдяки австрійському

конституційному устрою, Драгоманов І. — знайшов учнів, що проводили в життя

його теорії. Найвизначнішим серед них був Пан Франко, близький друг

Агатангела Юхимовича, а також прибраний галичанин Михайло Грушевський.

Обидва вони - Грушевський і Франко - властиво створили Першу українську

неофіційну академію - Наукове Товариство ім. Шевченка у Львові (1893).

Восени 1904 р. зустрілися два українські драгоманівці у Москві, де вони

працювали професорами. Обидва були корифеями у своїх галузях. Один з них -

універсальний філолог, сходознавець та славіст Агатангел Юхимович, а другий

- універсальний Природознавець, основоположник біогеохімії - Володимир

Вернадський (1863 - 1945) {Сарбей 1971, 1, 93]. Вони стали друзями на все

життя, бо ідеально доповнювали Один одного. Володимир Вернадський був

старший і вже у 1912 р. став ординарним академіком Імператорської Академії

Наук в Петербурзі.

В червні 1918 р. гетьман України Павло Скоропадський, який тільки що

заснував і українські університети - один у Києві, а другий у Кам'янці-

Подільськім, велівпокликати до життя спеціальну Комісію до вироблення

законопроекту про заснування Української Академії Наук в Києві. Головою

комісії призначено академіка Володимира Вернадського, який запросив на

одного з членів комісії в першу чергу Агатангела Юхимовича. Комісія

працювала з 9 липня по 17 вересня і підготувала законопроект,який зразу був

прийнятий Радою Міністрів і затверджений гетьманом [Дорошенко 1930, 2, 361

- 362]. Праці Комісії склали цілий том, в якому вміщено дотичні документи,

між ними "Статут" новоствореної Академії [див.: Збірник праць... 1919, IV,

136]. Тому що це перший Статут нашої Академії і він ясно віддзеркалює візію

його авторів, обох драгоманівців-друзів - Вернадського і Кримського, я

дозволю собі запитувати його відносну частину:

“2. Українська Академія Наук у Києві:

а) намагається поширювати, поглиблювати і розповсюджувати наукові

дисципліни, а разом і збагачувати їх новими відкриттями на користь

людськости;

б) пособляє об'єднанню та організуванню наукової праці на Вкраїні та

допомагає витворенню дослідничих інститутів для всіх паростей людського

знання;

в) як найвища українська наукова національна установа. Академія, визнаючи

українську національну культуру з її оруддям - українською мовою, ставить

собі на меті, окрім загально-наукових завдань, виучувати сучасне і минуле

Вкраїни, української землі та народу" [Дорошенко 1930, 2, 362 – 363].

Наказом гетьмана від 14 листопада 1918 р. було призначено перших 12

академіків (по 4 на кожен із трьох її відділів), які тепер одержали право

постійного добору дальших членів. Першим президентом Академії гетьман

іменував академіка Володимира Вернадського, а він запропонував своїм

колегам обрати на неодмінного секретаря власне Агатангела Юхимовича, що і

було одноголосне схвалено таємним голосуванням на засіданні 14 листопада

1918 р. [Автобиография... 1941,6].

Великий вчений академік Вернадськнй ніколи не відступив від ідеї

самостійности української високої культури - проти Петра Струве та інших

ідеологів одної високої культури для всієї імперії. На засідання нашої

Академії, присвячене 70-літтю Агатангела Юхимовича, він післав ювілярові

листа слідуючого змісту: "Дорогий друже, підводячи підсумки життя, переді

мною проходять наші зустрічі. Загалом підсумок - один-єдиний підсумок:

наукова творча робота і вільна культурна діяльність за Україну і рідною

мовою (розрядка моя. -О.П.), які мені передав мій батько з дитинства. І я,

виходячи з думок, що мені приємні, в обох течіях взяв найактивнішу, до

певної міри провідну участь. І на обох шляхах я йшов поряд з Вами. Моя

наукова робота для мене, а власне і для Вас, все... стоїть на першому

місці, але культура українського народу рідною мовою (драгоманівська ідея;

розрядка моя. -О.П.), наукова його творчість і думка цією мовою в критичний

момент історії нас об'єднала. І ми з Вами обрали... правильний шлях у

критичний момент історії української наукової роботи - наша спільна з Вами

справа..." [Сарбей 1971, 1, 96].

VII

Творче життя Агатангела Юхимовича поділяється на дві епохи: Московську,

довшу (29 років) (1889 - 1918), та Київську, коротшу (23 роки) (1918 -

1941).

Уся Київська доба зв'язана з нашою Академією. Він виконував керівні функції

як неодмінний секретар (до 1928 р.) та як голова Першого (історично-

філологічного) відділу (до 1929 р.).

Перші роки були особливо тяжкі. Влади щокілька місяців мінялися, часто вони

були ворожі концепції української високої науки, так що доводилося захищати

навіть фізичне існування інституції. Свідок того часу, історик, професор

Наталія Полонська-Василенко пише: "Матеріальне становище Академії було

жахливе. Жодна з влад не забезпечила її не тільки можливістю нормальної

праці, ба навіть "прожитковим мінімумом", потрібним для п співробітників,

щоб не вмерти з голоду. Кримський від часу до часу здобував різного роду

"натуральні" цінності: то якесь вбрання, то - картоплю, то "пайок". Для

співробітників Академії відводили терен, де вони могли розводити городи ...

їм давали дозвіл десь самим рубати дрова на зиму. В приміщенні, що його

дістала Академія - В-Володимирська, 54 (кол. пансіон гр. Левашової), не

опалювали, чорнило замерзало, і його доводилося відігрівати хуканням. Але

тут, у зимних кімнатах, збиралися (голодні) ентузіасти української науки, в

потертих плащах, з помороженими, порепаними руками; зігріті любов'ю до

України, вони складали плани розбудови української науки... На зворотніх

сторінках календарів,на старих театральних афішах - бо паперу не було, -

чорнилом - розчиненими у воді олівцями - вони писали свої твори..."

[Полонська-Василенко 1949, 2,122]. Перед вів ентузіаст академік-секретар

Агатангел Юхимович, який усякими трюками виманював від солдатів, що

охороняли друкарні, видіставати надруковані вже аркуші, зокрема, у друкарні

Печорської Лаври, і в такий спосіб зумів він врятувати для науки прецінні

праці, такі як, наприклад, протоієрея Хведора Титова "Матеріали для історії

книжної справи на Вкраїні в XVI - XVIII ст." На щастя, Агатангел Юхимович

приєднав собі молодого помічника, талановитого історика й етнографа з

Чернігівщини, Миколу Левченка (1900 - 1934), який скоро став директором

видавництва УАН та особистим секретарем академіка. Між ними зав'язалася

близька дружба, і Агатангел Юхимович, що був неодружений, усиновив його.

Не всі видержували голод і холод Києва. Президент Вернадський переїхав

спочатку тимчасово до Таврійського університету (Сімферополь, 1920 - 1921),

а у 1922 р. перенісся на постійно до Петрограду, де була можливість

створити Радієвий інститут. Його наступник ботанік Володимир Липський (1863

- 1937; президент 1922 - 1928) не мав, як пишуть сучасники, "ані хисту, ані

бажання керувати академією" [Полонська-Василенко 1949, 122]. Власне, у той

час, до 1928 р. увесь тягар спочивав на Агатанге-лоаі Юхимовичеві, і тому в

Києві окреслювали жартом нашу Академію не як Українську, а як "Кримську".

Очевидно, що в "Кримській" Академії повинен бути гідно репрезентований

Схід. Тому Агатангел Юхимович у своїх "Увагах з приводу катедри східної

історії та філології" подав свою візію обсягу та завдань майбутньої

української орієнталістики. Тому що візія Агатангела Юхимовича все ще

актуальна, я дозволю собі запитувати декілька виїмків, що яскраво

характеризують потребу сходознавства в Академії Наук.

"Окрім неминучої загально-ви знаної наукової потреби студіювати східну

історію, як одну з великих частин історії вселюдської, Україна має ще свої

особливі причини дбати про те, щоб у її найвищій ученій інституції східні

дисципліни розвивалися як слід, з інтенсивністю. І бажалося б мати навіть

не одну і не дві, а скількись східних катедр в Академії Наук. Стародавня

територія сучасної України була місцем для життя або для давнього

перебування усяких орієнтальних народів, - і перед українською наукою

стоїть ціла низка всеможливих питань і завдань, що чекають планового

розроблення і розв'язання. Іраністика, туркологія (дисципліна ця особливо

потрібна) і арабістика - без отих трьох наук всестороння,

неоднобічнаісторія українства неможлива; без них будуть неминучі зіяючі

лакуни в самому-таки українознавстві.

За давніх часів теперішню південну Вкраїну залюднювала іранська вітка

народів: скити-сармати, потім їхня видозміна-алани... Як відомо, навіть

імення наших великих річок "Дністер", "Дніпро", "Дін" - осетинські

(іранські. - О.П.), деякі найзвичайніші слова української мови, такі як

"собака", живцем позичено з іранської мови...

...Виступає потреба розвивати вже другу галузь сходознавства -

туркологію... Історія Хозарщини ні на кому такою великою повинністю не

тяжить, як на Академії іменно українській (на жаль, перша велика монографія

про хозарів, написана академіком Кримським ще 50 років тому назад, ще по

сьогодні остається в рукописі. Вона в першу чергу мусить бути видана нашою

Академією. - О.П.).

Знов же нікому, опроче Академії української, не може бути ближчим

обов'язком історично-філологічно дослідити печенізькі та половецькі впливи

на Київську Русь. Варто між іншим зазначити, що й досі ще не вияснено як

слід усі тії тюркські лексикальні елементи, котрі ще в передмонгольську

епоху були зайшли до української ("староруської") мови і визирають,

приміром, із "Слова о Полку Ігоревім" або з літописів Київського періоду.

Потім, починаючи з часів монгольських, турецько-татарські впливи ідуть на

Вкраїну вже зовсім широкими потоками, різко одбиваючись і на звичаях, і на

мові, і на народній словесності, за часів козаччини особливо. Не можна

свідомо студіювати українську народню словесність, обминаючи турецьку й

татарську народню словесність.

...Не можна цілком продуктивно студіювати історичні відносини України до

Орди, до Криму, до Туреччини (яка іноді навіть володіла Україною або її

частинами), не вичерпуючи турецьку й татарську історію в її перводжерелах,

доступних тільки тюркологам...

...Арабська мова, мова священного Корану, є для всіх народів

мусульманського сходу орган науки (з історіографією включно), а дуже часто

ще й орган канцелярії і всяких ділових зносин. Отак як латинська для

середньовікової Європи—Через те кожнісінький орієнталіст, чи буде з нього

іраніст, чи тюрколог, чи хто, повинен рівночасно бути дуже досвідченим

арабістом; інакше трохи чи не всі історичні джерела будуть перед ним

зачинені. ...Можна думати, що третя по черзі східня катедра, яка заснується

пізніше, буде гебраїстична, бо кожному ясно, що Україна, оця "черта

еврейской оседлости", має право вимагати, щоб її найвища наукова інституція

була авторитетною і в науковому вирішенні справ, які торкаються жидівського

народу, його історії, мови, віри, побуту...

Як бачимо, оріенталістичних завдань у Української Академії Наук є безліч,

та й то постійних, на дуже довгі роки. Нема чого й казати, що треба буде

згодом позаводити в Українській Академії Наук не дві, а декілька катедр

сходознавства (в петербурзькій Академії орієнталістів завсіди не менше як

шестеро, а буває й більше)" [Записки... 1919, 1, IX -XII].

Роки 1918 - 1929 були золотою добою української науки, а особливо в

гуманістичних та суспільних науках. Це був період, коли книги появлялися у

світ без цензури. Систематичний каталог видань УАН за ті роки - це книга в

285 сторінок, в якій є 888 бібліографічних позицій, із них більше як

половина власне присвячена різним галузям україністики [Систематичний

каталог... 1930]. Не потребую додавати, що праці, які мали штамп

"Дозволяється випустити в світ. Неодмінний секретар Академії академік

Аг.Кримський", викликали повне довір'я у науковців світу. Ім'я Агатангела

Юхимовича гарантувало високий рівень.

Також Агатангел Юхимович реалізував свої інституційні візії. Не буду тут

спинятись над структурою його академічної кафедри філології. Інститутом

української наукової мови та відповідними українознавчими комісіями

(діалектологічної, правописної, живої мови та історії української мови),

які всі він очолював. Я хочу тут спеціально назвати сходознавчі установи,

які він, відкривач ісламського і тюркського сходу для України, створив і

зразу заповнив вагомим змістом. Це в першу чергу "Кабінет арабо-іранської

філології" (до 1930 р. випустив шість публікацій), "Тюркологічна комісія"

(до 1930 р. теж випустила шість публікацій, між іншим дуже цікавий збірник

"Студії з Криму") та "Жидівська (опісля: Єврейська) історично-археографічна

комісія" (до 1929 р. видала два томи свого "Збірника праць").

Тут треба ще підкреслити літературну творчість Агатангела Юхимовича,

зв'язану зі Сходом. Це не були лиш майстерні переклади. Агатангел Юхимович,

що був одним із активних натхненних класиків українського мистецтва слова,

в часи його найвищого розквіту на грані XIX - XX ст., був заразом тонким

всебічним знавцем класично-арабської та перської - не тільки літератур, а

відносних цілісних культур. Цей рідкийталан дав Агатангелові Юхимовичеві

можливість відчувати та творити гармонічно і паралельно у двох структурах

поетичного мислення. "Пальмове гілля" Агатангела Юхимовича - поета - це

своєрідний жанр. Поодинокі його поеми і цикли - це, як сказано вище, не

тільки художні і не тільки філологічні переклади. Це "орієнтальне"

інспіровані, і крім того, структурно "по-орієнтальному" відчуті перлини

українського ліричного генія. "Пальмове гілля" - це також своєрідний жанр у

світовій літературі. Ярослав Стеткевич, ведучий і тонкий знавець арабської

поезії (він професорує в університеті в Чікаго), вивчивши всебічно

"Пальмове гілля", прийшов до висновку, що тільки "Західно-Східний Диван"

("\Уе5І-08і1іспег Оіуап") Йоганна-Вольфганга Гете вкладається повністю у ту

саму категорію.

VIII

Щоб справитися зі своїми науковими та організаційними роботами, Агатангел

Юхимович працював 18 годин на добу. Але не так легко було творити науку у

часи громадянської війни та після неї. Ось, наприклад, була справа наукових

контактів та книгообміну з закордоном, головно із Західною Європою. Все-

таки усі ті труднощі Агатангел Юхимович старався побороти і часто мав

успіхи.

Але прийшли трагічні роки - 1928, 1929, а за ними ще страшніші тридцяті

роки. Почалася планова акція ліквідації українознавства як науки на

високому світовому рівні, бази окремої високої національної культури. І тут

гірка чаша припала нашому трудівникові: він був відсунутий від праці свого

покликання і мусив стати свідком, як одна за одною ліквідуються створені

ним з таким трудом і любов'ю установи [дати подій подані тут головно на

базі твору Полонська-Василенко 1954, 1; 1958, 2].

Насамперед прийшло зв'язування рук. Хоч 3-го травня 1928 р. члени Академії

одноголосне переобрали Агатангела Юхимовича на неодмінного секретаря, уряд

не затвердив його на ту посаду [подробиці див. ще: Полонська-Василенко

1949, 2,724; Полонська-Василенко 1971, ч. 31-32,95]. Осінню слідуючого року

(1929) Агатангел Юхимович мусив залишити головування Першим (історично-

філологічним) відділом нашої Академії; секретар відділу академік Сергій

Єфремов був тоді ж заарештований - тепер ми знаємо документально - як

голова неіснуючої, т. зв. націоналістичної організації "Спілки Визволення

України" (СВУ). А потім були зліквідовані усі сходознавчі установи, так

леліяні Агатангелом Юхимовичем, і врешті його гордість - історично-

філологічний відділ Академії. Про ліквідацію діячів кримської літератури та

науки я вже згадував. Це все він дуже сильно відчував як особисте

упокорення і перекреслення життєвого завдання. Два рази Агатангел Юхимович

переставав бути людиною з іменем, раз за життя, вісім років (1930 - 1937),

а вдруге - після арешту і мученицької смерті в Кустанайській (Казахстан)

тюремній лікарні (25 січня 1942 р.) аж до реабілітації (з ініціативи його

молодшого колеги академіка Леоніда Булаховського) у 1957 р. [див.: Ільєнко

1990, 25 жовт*, б].

Як мені сам Агатангел Юхимович розповідав у 1940 р., він дуже тяжко

переживав своє становище "опального" академіка. Він, що працею десяти років

поставив на ноги своє улюблене дітище, нашу Академію (як перед тим у Москві

понад 20 років видавав у Лазаревському інституті славні 'Трудьі по

востоковедению"), де він усіх знав і всі його знали і шанували, попав у

клас недоторкуваних паріїв, якого недавні колеги не добачали. Остання його

наукова праця в УАН вийшла у 1930 р., відібрано йому його аспірантів.

Історик Української Академії Наук, Наталія Полонська-Василенко, жінка

другого президента УАН (1922, не затвердженого урядом) академіка Миколи

Василенка (1866 -1935), дуже пластичне описала становище "опального

академіка", майже словами Агатангела Юхимовича (останньою секретаркою якого

вона була), в такий спосіб:

"...Залишилося кілька академіків (у 1930-х рр.), що їх уряд оголошував

"незмінними", але що їх безупинно "проробляли" в газетах, часописах,

промовах, як "буржуазних вчених", "ворогів народу", і що чекали з дня на

день арешту або заслання. Наукова праця їх не була потрібна для Академії (

в архіві Агатангела Юхимовича досі зберігаються томи цінних його

монографій, що ніколи не вийшли у світ; деякими з них поцікавилися АН СРСР

та АН Азербайджанської РСР і видали їх), їх не запрошували на наукові

засідання, наради. Але вони не могли й кинути Академію, тому що це

вважалося б за контрреволюційний виклик, їх зв'язок з Академією обмежувався

тим, що вони двічі на місяць приходили одержувати платню та хлібні картки;

колишні будівельники Академії Наук, як старці, чекали, поки "товариш" Роза

чи Соня, перевіривши в десятьох реєстрах і стільки ж раз перепитавши

прізвище, видавала їм цю злиденну картку... Не залишилось навіть колишнього

(громадськи настроєного) технічного персоналу. З'явилися в шовкових сукнях

розмальовані панночки, що їм була однаково байдужа і наука, і Україна..."

"Кримський тяжко терпів від такого становища, до того ж він матеріально

бідував. Все, що можна було, він висилав до Звенигородки (де жив його

прибраний син Микольцьо (син Миколи Левченка) з мамою, улюблені сестра та

брат з родиною. -О.П.), а сам обмежувався одною стравою в академічній

їдальні і дбайливо загортав шматок хліба, який видавали там до обіду, і ніс

додому. Його старе вбрання звертало на себе увагу навіть у Києві, де більша

частина інтелігенції ходила в злиденному одязі" [Полонська-Василенко 1949,

2, 726 - 127].

Десь у 1936-1937 рр. (як розповідав мені Агатангел Юхимович) в Інституті

мовознавства пригадали собі його існування. Викладати не дозволили, але

почали посилати до Агатангела Юхимовича аспірантів.

Але тріумф Агатангела Юхимовича був у 1939 - 1941 рр., коли була приєднана

Західна Україна зі Львовом. Тепер Агатангел Юхимович знадобився і висипався

до визволених земель як корифей української радянської науки, живий доказ

її високого рівня.

І дійсно, кожна з його подорожей до Львова сприймалася там, як велике

свято, а Агатангел Юхимович - як тріумфатор. Його сімдесятиліття було

великим святом української світової науки. Але діалектика діяла. 15 січня

1941 р. Агатангелові Юхимовичеві був вручений орден Трудового Червоного

Прапора, а, як сказано вище, півроку пізніше (20 липня того ж 1941 р.) він

уже попав у м'ясорубку КДБ/НКВС.

Склалося так, що Агатангел Юхимович ще під час нашої першої зустрічі у

Львові у січні 1940 р. набрав довір'я до мене, тоді 20-літнього студента і,

відбувши зо мною свого роду іспит із сходознавчих дисциплін, запропонував

мені переїхати до себе до Києва в аспірантуру. Ми тоді ще відбули декілька

розмов і, очевидно, не могли не заторкнути справи СВУ. "Не від речі буде

згадати, - розповідав Агатангел Юхимович, - що в 1929 р. Українська

Академія Наук стратила свою невинність як наукова і громадська інституція.

А вся та халепа через сифіліс. Дак". Побачивши мій здивований погляд, він

пояснив. Щоб здійснити свої плани, уряд мусив надати Академії свого

кандидата, який був би добрим вченим, а разом з тим втішався б довір'ям

уряду і популярністю серед мас. Таким був академік Данило Заболотний (1866

- 1929), знаменитий епідеміолог, що вславився своїм відкриттям у

поборюванні власне сифілісу, популярної тоді пошесті. Крім того, він дуже

любив ходити в народ, фотографувався з робітниками, був почесним донбаським

шахтарем тощо. Але у 1928 р. він був професором Військово-медичної академії

в Ленінграді. Його викликали до Києва (де він був академіком ще з 1922 р.),

і він став офіційним кандидатом в президенти Академії. Агатангел Юхимович,

тоді все ще неодмінний секретар, відбув у травні з академіком Заболотним

ділову розмову, під час якої кандидат дав слово, що він "старини не

рушатиме і не буде вводити новин", цебто буде діяти в згоді зі Спільним

Зібранням Академії. Напередодні виборів відбулася нарада проідних

академіків в помешканні академіка Миколи Василенка (на Тарасівській, 20),

на якій Агатангел Юхимович повідомив своїх колег про вислід розмови з

академіком Заболотним. Присутні погодилися одноголосне обрати його

президентом, а щоб надати більшого знаення виборам, вирішили, що зборами

буде керувати приятель Агатангела Юхимовича та Василенка, перший президент

Академії Володимир Вернадський, що власне через збори приїхав із Праги, де

був у науковому відрядженні [про переговори Агатангела Юхимовича з

Заболотним див. також праці: Полонська-Василенко 1954,1,54; Полонська-

Василенко 1949,2,725-724; Полонська-Василенко 1951, 5, 343]. І дійсно,

збори одноголосне обрали Заболотного президентом, але він не додержав свого

слова.

Коли у 1924 р. у зв'язку із політичним процесом т. зв. "Центру дій" було

заарештовано академіка Миколу Василенка, Агатангел Юхимович добився того,

що Спільне Зібрання нашої Академії одноголосне, за підписами усіх

академіків, домагалося його звільнення. Ця акція увінчалася успіхом [див.

про це також:

Полонська-Василенко 1955,1,49-57; Полонська-Василенко 1951,5,339]. І коли

літом 1929 р. почалися арешти в справі СВУ і було арештовано самого віце-

президента Сергія Єфремова, Агатангел Юхимович та Микола Василенко

звернулися до Заболотного і пригадали йому його обіцянку. Одначе, на їхнє

здивування. Заболотний відмовився виступати на оборону свого товариша по

академії. І додав, що Академія може виступати лише на стороні обвинувача

[див. також: Полонська-Василенко 1954,1, 69; Полонська-Василенко

1951,5,339]. Агатангел Юхимович закінчив словами Гафіза:

Куди, куди поділось те прихилля,

Що панувало в тамошнім гурті!

додаючи: "Але у грудні того ж 1929 р. Данила Заболотного уже не стало в

живих".

Справа СВУ не була для Агатангела Юхимовича чисто академічною. Велика

частина його близьких співробітників-україністів, таких як Ганцов,

Тимченко, Синявський, попали в тюрму. Агатангел Юхимович не здавав позицій,

постійно вимагав перед Академією та Раднаркомом їх звільнення, хоч він сам

очікував арешту, зокрема після того, як його найближчий помічник і

прибраний син Микола Левченко теж опинився поза свободою. Але вірний і

відважний Левченко не бувПавлушковом, що діяв запрограмовано і викопував

яму своєму дядькові і добродієві - Єфремову. Левченко не дав себе збити з

пантелику ніяким ошустам або погрозам. Своєю смертю він врятував на деякий

час життя свого улюбленого учителя та прибраного батька [див.: Полонська-

Василенко 1954, 1, 77; Полонська-Василенко 1949, 2, 725-726; Полоиська-

Василенко 1971,31-32,94-96]. Агатангел Юхимович дожив до приєднання

Західної України у 1939 р. Львів був для нього своєрідною Меккою. Там він

друкував до 1905 р. свої українські літературні твори, там жив його

близький друг Іван Франко, там реалізувалася політична візія його вчителя

Драгоманова. Свій побут у Львові в літі 1891 р. він уважав одним із

найсильніших переживань свого життя. Тоді він зупинився в українському

готелі "Народна Гостиниця" біля колишнього Галицького парламенту (пізніше

університету), і коли я зайшов до його кімнати, він скоро запропонував мені

"історичні походи" по Львову. Це була дуже своєрідна пригода для мене: з

одної сторони, Агатангел Юхимович пригадував собі усі свої кроки та

зустрічі у Львові 1891 р., а з другої - цитував з пам'яті арабські, перські

та турецькі поезії і заставляв мене їх ідентифікувати та перекладати на

українську мову. Оті наші розмови він опісля у квітні 1940 р. оцінив, як

відмінний іспит із сходознавчих дисциплін в аспірантуру нашої Академії

Наук.

День перед нашою зустріччю цілий культурний Львів (без огляду на

національність) зійшовся у найбільшому залі Львівського університету

Со11е§іит Махітит, щоб почути українського академіка, що обіцяв подати

розв'язку питання: "Хто такі хозари і яка їх мова". Близько півтори години

промовляв Агатангел Юхимович, і в залі непорухалася і муха, усі уважно

вслухалися у переконливі аргументи маститого вченого.

Агатангел Юхимович кілька разів побував у Львові - і це було велике

пережиття для обох сторін. У розмовах зі мною він підкреслив вагу отих

львівських побутів.

Але органи не забули про Агатангела Юхимовича. Скоро після гучного

всенародного 70-ліття ученого, що удостоївся ордена Трудового Червоного

Прапора (15 січня 1941 р.), якраз коли почалася війна з німцями, уже в

липні 1941 р., його безпідставно заарештували і пригадали СВУ. Це недавно

на базі оригінальних документів (слідча справа № 148001) було виявлено

Іваном Ільєнком у "Літературній Україні" (25 жовтня 1990 р.).

Агатангел Юхимович загинув у тюремній лікарні 25 січня 1942 р. в місті

Кустанай у далекому Казахстані - гідно, як жив. Я можу тут тільки повторити

слова Івана Ільєнка: "Слід віддати належне Агатангелу Юхимовичу, який,

незважаючи на похилий вік і недугу, знайшов у собі сили, вичерпав їх

останній запас, але не піддався, не обмовив ні себе, ні товаришів, достойно

доніс свій тяжкий хрест на Голгофу народної покари" [Ільєнко 1990, 43, б].

IX

Агатангел Юхимович, в ті часи як я його знав, був невеликого зросту, хворий

на астму та із серцевою недугою, майже сліпий (носив дві пари сильних

окулярів). Лице орієнтального типу, голос слабий, але приємний, одягнений у

скромний поношений одяг темного кольору. Дуже цікавий співрозмовник, хоч

часто переходив у монолог. У Києві він жив у старому домі на вулиці Мало-

Підвальній, 5, на 3-му поверсі. Будинок тепер уже не існує. Дім мав високі

поверхи, так що нелегко було підніматися до квартири Агатангела Юхимовича і

мені, тоді двадцятилітньому. Але Агатангел Юхимович не нарікав. Він

виказував на позитивну сторону своєї квартири: високі стіни давали велику

площу для розміщення його величезної славістичної та добірної сходознавчої

бібліотеки. Квартира складалася із двох кімнат та кухні, і всі стіни були

максимально використані для полиць з книжками та для шаф, в яких поміщалися

його колекції грамофонних платівок (Агатангел Юхимович був великий любитель

і знавець оперної музики) та поштових марок, разом з конвертами. Пригадую

собі його прецінну збірку марок з часів революції та громадянської війни,

зокрема різних українських урядів. У меншій із двох кімнат був стіл із

великим самоваром (Агатангел Юхимович із молодості любився у чаєпитію

міцного чорного чаю) та отоманкою для спання. З огляду на його сліпоту і

неміч, в нього жив його фактотум Василь Мирошниченко, який ще хлопцем почав

свою службу у академіка. Він вміло і скоро виконував доручення, і тому

Агатангел Юхимович називав його "Собачі ноги". На літо Агатангел Юхимович

виїздив звичайно до Звенигородки, де жила його сестра Маша, брат Сима

(Юхим) та прибраний син Микольця з мамою. У Києві Агатангел Юхимович жив

дуже скромно, він харчувався в академічній їдальні, звичайно оточений

студентами. В останні роки він спілкувався тільки із сім'ями дочок

Старицьких (Людмила Черняхівська, Оксана Стешенко), сестрою Лесі Українки

(Ольга Косач-Кривенюк) та Наталією Полонською-Василенко. Остання, сама

визначний історик, по смерті свого чоловіка академіка Миколи Василенка

(1935 р.) стратила свою працю, навчилася друкувати на машинці і стала

технічною секретаркою Агатангела Юхимовича. Власне тоді він спромігся

написати (або переробити) цілу низку сходознавчих монографій, зокрема свою

(досі ще не видану) "Історію хозар". Машинописи, що заховалися, були власне

друковані Наталією Дмитрівною Василенко.

БІБЛІОГРАФІЯ

Библиографический словарь... 1975. Библиографический словарь советских

востоковедов.Москва.

Дорошенко Д. 1930. "Українська гетьманська держава 1918 року". Історія

України 1917-1923 рр. Т. 1-2. Ужгород.

Записки... 1919. Записки Історично-філологічного Відділу Української

Академії Наук.Т. 1. Київ.

Збірник праль... 1919. Збірник праць комісії для вироблення законопроекту

про заснування Української Академії Наук у Києві. ІУ+88+ХХХІУ. Київ.

Ільєнко І. 1990. "Хватальна евакуація. За слідчою справою А. Кримського".

Літературна Україна. 43. Київ.

Кримський А.Ю. 1904. Мусульманство та його будучність. Львів.

Кримський А.Ю. 1928. Розвідки, статті та замітки. І-ХХУШ. Київ.

Крьімский А.Е. 1941. Автобиография академика Агатангела Ефимовича

Кримского. Киев (рукопис).

Кримський А.Ю. 1972-1974. Твори в п'яти томах. Київ.

Охримович Ю. 1922. Розвиток національно-політичноі думки (від початку XIX

століття до Михайла Драгоманова). Львів - Київ.

Пизюр Є. 1966. Листи до приятелів. 162-166. Нью-Йорк.

Полонська-Василенко Н. 1949. "Агатангел Кримський". Україна. 2. Париж,

Полонська-Василенко Н. 1951. "М.П. Василенко і ВУАН". Україна. 5. Париж.

Полонська-Василенко Н. 1954. Українська Академія Наук (нарис історії). Т.

1. Мюнхен.

Полонська-Василенко Н. 1958. Українська Академія Наук 1931-1941. Т. 2.

Мюнхен.

Полонська-Василенко Н. 1971. "Академік Агатангел Юхимович Кримський 1871-

1941". Український історик. 31-32. Нью-Йорк - Мюнхен.

Сарбей В. 1971. "Перший неодмінний секретар Української Академії Наук".

Вісник Академії Наук УРСР. 1. Київ.

Систематичний каталог... 1930. Систематичний каталог видань Всеукраїнської

Академії Наук 1918 - 1929, склали Іванченко М. та Стешенко Я. Київ;

передрук підготував і видав Штогрин Д. 1969. Чікаго.

Студії з Криму. 1930. Студії з Криму. 1930.1-ІХ. Київ.

Східний світ. 1930.Східаий світ. 1930. 12. Харків. Терджиман Переводчик.

1904, ЗО; 1905, 28; 1915, 204. Бахчисарай.

Страницы: 1, 2, 3