Агатангел Крымский

світової історії (головно у Владимира Гер'є). Державні іспити витримав там

1-го травня 1896 р.

28 жовтня 1894 р. помер професор руської-української філології Львівського

університету Омелян Огоновський. У кругах наддніпрянських постала ідея

повторити обсаду Львівської кафедри придніпровським українцем (як це було з

Грушевським у 1892 р.). Адже Агатангел Юхимович у міжчасі здобув собі

визнання своєю завзятою полемікою із Соболевським, відновлювачем

Погодінської тези про те, що давні кияни були росіянами, які тільки в

монгольські часи перейшли на північ.

У міжчасі він дістав від Лазаревського інституту стипендію на два роки,

один на перебування в арабських країнах, а другий - на студії в одному із

західноєвропейських університетів (відвідувати лекції з орієнталістики). Це

вирішило остаточно питання Львівської кафедри. Ось що він пише своєму

учителеві ще з колегії Ґалаґана -Павлові Житецькому про свою ідею сполучити

арабістику з україністикою: "Декотрі МОі земляки не хтять розуміти, що,

йдучи на арабську кафедру, я зовсім і не думаю цуратися праці на рідній

ниві, а навпаки - думаю, що своїм шляхом я швидко дійду до тієї мети, на

якій вони бажали б мене бачити... Не знаю, чи я Вам писав про колективний

лист чернігівців до мене. Вони, обзиваючись до мого патріотизму, прохали,

щоб я усіма силами старався дістатися до львівської кафедри, а кинув гадку

про арабську (а про арабську вони довідалися від Чайченка (Грінченка. -

О.П.)). Як Ви знаєте, я вже і раніш був сам не від того; але як одержав я

оцей лист, то справді заходився робити дещо активніше в цій справі.

Зрозумівши, що вже не кафедра львівська мене шукає, а сам я її, дд.

Кониський і Барвінський поставили такі умови, що я мусив рішуче зректися

усяких претензій на тую кафедру вести далі які-небудь переговори значило б

не шанувати ані себе, ані науки. Моє зречення погано вразило тих, що писали

лист до мене. А тепер, коли я навіть у Москві не зостався при слов'янській

кафедрі, а пішов на східну, теє погане враження ще й погіршало. Навіть у

Чайченка, що найкраще з усіх чернігівців стосується до мене, видно з листів

якесь невдоволення. Тим-то я й до Вас боявся довгий час писати: якби ще й

Ви мене осудили, то я й почував би себе найнещасливішою людиною на землі. З

Вашого останнього листа бачу, що Ви не осудили, і це мене дуже потішило,

тільки ж мені хотілось би ще й особисто побачити Вас, послухати Вашого

голосу, почути того слова, що надає снаги, й далі з енергією працювати.

Дорогий Павле Гнатовичу! Можу Вас завірити словом честі, що мені про

кар'єру байдуже (нехай собі дд. чернігівці думають, що хтять!). Коли я

люблю схід, то чи ж я тому винен? А що східна спеціальність не спинить мені

роботу українську, дак цьому вірте" [Кримський 1972 - 1974, 5/1, 253].

Після повернення з Бейрута, де він вирішив залишитися ще другий рік,

призначений на студії в Європі, Агатангел Юхимович знову стояв перед

рішенням: треба було готувати, а властиво кінчати дисертацію, щоб обняти

кафедру арабістики в Лазаревському інституті.

Директор інституту, всесвітній історик (учень Т.Н.Грановського) Георгій

Ілліч Кананов (1834 - 1897) був добрий бюрократ і настоював на тому, щоб

Кримський зірвав зі славістикою і присвятив себе всеціло арабістиці.

Дисертація мала бути захищена у барона фон Розена в Санкт-Петербурзі.

Це, очевидно, дуже не подобалось Агатангелові Юхимовичеві, але мусив дати

згоду на рішення свого начальника.

Але вже в 1897 р. помер Кананов. Його спадкоємцем став іраніст і

фольклорист, професор Московського університету Всеволод Міллер (1897 -

1911). Як пізніше писав сам Агатангел Юхимович у некролозі того вченого,

він був дуже поганий адміністратор і не вмів тримати дисципліни. Вибір його

до Імператорської Академії Наук в 1911 р. був для нього спасінням, бо вже

збиралися його звільняти з посади директора.

Міллер був вчений широкого профілю, і на науковій площині Агатангел

Юхимович знайшов у ньому сподіваного вчителя. Крім того, вся сім'я

Міллерів, а він мав жінку і трьох синів, прийняла Агатангела Юхимовича за

свого; він змалював їх як сім'ю генерала Шмідта у своєму романі "Андрій

Лаговський". Життя йшло далі вперед. У 1901 р. Агатангел Юхимович став

надзвичайним професором арабської філології, а у 1903 р. став ще таким же

професором історії мусульманського Сходу. Але дисертація не закінчувалася.

Дуже цікаві причини, які він подав у листі до Всеволода Міллера

(23.1.1904), з яких видно його оцінку характеру своєї власної творчості.

Ось вони (в моєму українському перекладі): "Я залишив писати дисертацію

тому, що, не розраховуючи на те, що довше буду в Звенигородці, я не забрав

з собою потрібнихкниг. Закінчивши частину, для якої я запасся книжками, я

задержався. Не буду таїти: я задержався не без задоволення, властиво,

дисертацію я вже давно написав (в тім році, коли я посварився з Борисом

(Міллером, сином адресата. -О.П.) і протягом кількох місяців не бачив

людського обличчя), і тому тепер у мене немає ніякого зацікавлення до неї -

усе діло зводиться до того, щоб надати хаотичному рукописові стрійний та

науковий вигляд і, що важче, дати точний і добрий переклад множеству

арабських виїмків, що їх наводжу. Очевидно, і в тій роботі є для мене

чимало цікавого, але тільки з технічної сторони: бо ж приємно приглядатися,

як хаотична брила переміняється в читабельні сторінки; але ж така робота і

робиться скучною: це уже стилістика, а не дослід. Щоб Вам догодити, я

доведу дисертацію до кінця в цім же році, але, правду сказати, я б з

задоволенням її розтягнув ще років на два, щоб між тим зайнятися більш

цікавими працями.

Ви пишете, що барон Розен настоює на необхідності якнайскорішого

представлення моєї дисертації. Він писав і мені про те, передавав те діло

також і через Мінорського, і через Халатова. Ви, щоб розбудити в мені

амбіцію, додаєте, що я нарешті повинен видати працю академічного характеру,

і по асоціації ідей передбачуєте мій майбутній вступ до Академії... Ах,

дорогий Всеволоде Федоровичу! Даю Вам чесне слово, на почві амбіції Ви

недалеко мене підгоните: в мене немає амбіції, а якщо і були колись у мене

її завдатки, я її цілком викоренив. Найбільше, що я ще відчуваю, це дике

почуття радості від позитивних рецензій, але і то лише тому, що вони

свідчать лише про те, що я не цілком прогайнував час: при тому і похвальна

рецензія після кількох годин після її прочитання викликає почуття втоми,

стиду та відразу до себе і до людей, чуєш себе рабом чужої думки і гидко

робиться на душі.

Академія мене не захоплює, і жити мрією про неї і працювати ради тої мрії я

ніяк не спосібний. Ледве Ви одобрите ті стимули, які заставляють мене

напружено працювати, але все-таки я їх Вам відкрию. А займаюся або тільки

для того, щоб тим справити собі своє власне задоволення (через те рецензії

і бувають приємні і займаєшся сам для себе, а тут показується, що це і для

других пожиток і задоволення), або для того, щоб заглушити в собі почування

прив'язаності і, розширяючи світогляд, забувши свої особисті скорби, обиди

і т.д., дрібні в порівнянні з життям світових ідей. Цей другий стимул,

власне, і заставляв мене працювати якнайбільш інтенсивно: найбільш напняти-

ми періодами моєї роботи були роки 1895 - 1896 та 1902, і врешті, останні

три місяці (властиво: листопад, грудень), коли я навіть проганяв свій сон,

щоб думка не працювала проти моєї волі, 1902 р. дав результати в тому

напрямку, що Ви від мене хотіли: вся основа дисертації була власне тоді

мною виткана; але я її не довів до кінця, тому що кидався на дві сторони,

стараючись захопити думкою якнайширші горизонти: то я кидався на

старохристиянську літературу і впивався Єфремом Сирином, аввою Ісаїєю,

Тертуллія-ном і др., то займався "Семітськими мовами і народами", цікавими

для мене як "Ошпагі85" (основа) своїх власних знань, та опрацьовував собі

також Огип(1гі58 з "Історії мусульманства" і "Історії арабів", то знов

перескакував на малоруську філологію, то на англійську літературу і т.д., і

т.д., причому інколи перескакував дуже різко із області науки в область

суспільного життя, хвилювався горожанськими почуваннями і пр. Серед тих

зайнять чуття оскорбленої особистої прив'язаності затихало, і серце потроху

переставало нити. А тому що я, очевидно, до кінця життя буду до кого-небудь

прив'язуватися, а опісля розлучатися і шукати забуття у поширенні кругу

зацікавлень, то, очевидно, в мене до кінця життя будуть перемагати ось

такого роду заняття, які я Вам вже описав. Мабуть, і дисертації будуть

писатися в такі часи (це ж у мене вже четверта!), але, не оброблені, будуть

складатися на окремі полиці разом з множеством інших моїх рукописів,

чекаючи кінцевої обробітки, які відкладаються до більш спокійного часу. Я

розказав Вам чистосердечно закулісну сторону, або підкладку, моїх зайнять.

До ерудиції (я тут не стану притворно бути скромним: навіть до порядної

ерудиції) вони ведуть (у мене ж мале коло знайомств, а день довгий, і тому,

при всіх моїх скоках з однієї наукової ділянки в другу, на долю кожної

області остається досить праці), і для своєї посади, це говорю твердо, я

вповні надаюся, тому що мої зайняття не шарлатанські. А тої кар'єри, що

прямо веде в Академію, тої кар'єри, яку Ви для мене, як мій вчитель і як

начальник інституту, уважали б найбільше пожаданою, треба думати, я не

зроблю.

З огляду на те, що моє здоровля сильно підточене і ледве дасть мені прожити

дуже довго, я думаю, що корисніше є видавати, поки я живий, всякі

підсумовуючі загальні огляди ("Історія арабської літератури", "Історія

перської літератури" і др., що я їх постійно переробляю), ніж викінчувати

дисертацію...

Мимо того, відносно дисертації - будьте спокійні; Ви бажаєте, щоб я

поспішився, і я це зроблю (теперішня задержка не з моєї вини), але я зроблю

тільки тому, що це Вам буде приємно і що Вам тоді не буде стидно із-за

мене. А відносно дальшої кар'єри, у передбачуванні якої Ви робите мені

компліменти, то я примушений Вас розчарувати: відмовитися від незаслужених

компліментів. Якщо Ваш учень і доставить Вам коли-небудь приємність, то це

не буде скорим осягненням всяких можливих офіційних наукових дипломів і

почестей, до яких в нього немає найменшого потягу, а при очікуванні

короткочасного його життя навіть не може бути такого потягу. Досвід

показує, що барон Розен, що так спішить мене з дисертацією (впрочім, він

сам писав, або відтягав, свою дисертацію 18 років. Таке ж число років писав

свою магістерську дисертацію Медников. Коковцев - 13 років відтягав свою

дисертацію і, як я це знаю з його листа, ще навіть не приступив до її

писання), вміє цінити і такі "не академічні" мої видання, як "Історія

мусульманства", та рекомендує вивчати її своїм слухачам; до речі, та ж сама

Академія Наук, коли треба, згадує мене і вже два рази накладала на мене

відповідальні доручення, виповнення яких, здавалося би, треба воложити на

людей, що офіціально займають кафедру слов'янських мов; безсумнівно, що

вона ще і не раз мене згадає (ось і тепер на мені лежить, разом з

Житецьким, нове доручення Академії, для якого треба було мати, крім моїх

славістичних знань, ще і знання з семітології). А серед широкої публіки, що

цікавиться наукою, я можу своїми (Працями не тільки піддержати славу

інституту, а не зменшити, і тому з того боку Вам не потрібно стидатися із-

за мене" [Кримський 1972 - 1974, 5/1, 379].

V

Як вище сказано, Агатангел Юхимович ще до 1889 р. остаточно вирішив справу

своєї національної приналежності як української. Але він ніколи не цурався

Криму, батьківщини його предків. Ось що він писав у своєму (єдиному

існуючому) огляді кримсько-татарської літератури у 1930 р.: "Історія нового

кримсько-татарського письменства, що його зумів створити народ, який

налічує не більше ніж 178 тисяч душ, вся розгорнулася на моїх очах. Я

прихильно почав за нею стежити з 1889 року (від часу вступу до

Лазаревського інституту східних мов у Москві. - О.П.), здавна знайомий я

був з патріархом кримського письменства Ісмаїлом Гаспринським і його

спільниками, далі з великою симпатією підтримував і підтримую особисті

знайомості з головними діячами кримського літературного життя. Через те

мені хочеться вірити, що в тім стислім історичнім нарисі, який я оце

накреслив, не міг я допуститися небажаної суб'єктивності, не міг чогось

недооцінити" [Студії з Криму 1930,765 -198,190].

Ісмаіл Гаспринський (1851 - 1914) працював усе своє творче життя як

будитель, просвітитель і реформатор кримських татар, а через них усіх

тюрків та муслімів імперії. Сто років після упадку Кримського ханату, у

1883 р., він заснував і видавав досвоєі смерті свій знаменитий двомовний

(татарсько-російський) журнал "Терджиман. Переводчик". Агатангел Юхимович

дуже цікавився долею ісламських народів та їх поступом. У монографії

"Мусульманство і його будучність" [Кримський 1904] він ясно окреслив одне

своє джерело: "Щодо характеристики тюрків російських, то я переважно

наводитиму факти із найважнішого татарського органу - бахчисарайської

часописи "Терджиман" і із інших писань татарських патріотів".

З другої сторони, Гаспринський перекладав і друкував у Терджимані" думки

Агатангела Юхимовича про тюркський фанатизм [Терджиман 1904, ч. ЗО] або про

проблеми реформи шкіл у російських мусульман [Терджиман 1905, ч. 28]. Тому

не дивно, що з нагоди рецензії твору Агатангела Юхимовича "История Турции"

в тому ж татарському органі появилася також біографія нашого вченого із

цікавою спеціальною бібліографією [Терджиман 1915, ч. 204]. У своїх

"Студіях з Криму" Агатангел Юхимович цікаво порівнює свою національну

свідомість із свідомістю Гаспринського. В році 1881 останній пояснив

російським читачам, хто він, такими словами: "Я русский, оставаясь в то же

время мусульманином й татарином". До тих слів Агатангел Юхимович додав

таке: "В розмовах зо мною, свідомим українцем (розрядка моя. - О.П.),

Гаспринський себе ніколи "русским" не називав" [Студії з Криму 1930, 772,

прим. 2].

Агатангел Юхимович часто відвідував Крим (головно Ялту та Бахчисарай). Ось

яку він мав пригоду із молодшим співробітником Гаспринського, Ісмаїлом

Лемановим ( 1871 - 1936?), викладачем російської та арабської мов у

найвизначнішій ісламській школі в Бахчисараї - Зенджірлі медресе.

"Пам'ятаю, - пише Агатангел Юхимович, - як напровесні 1905 р. побував я в

Зенджірлі вкупі з Лемановим, і він хитренько наперед попрохав мене не

говорити з софтами (студенти-богослови ісламські. - О.П.), або з ним ані по-

російськи, ані по-татарськи, тільки по класично-арабськи: що з того вийде.

Вийшло те, що жоден із софтів не зміг, на мої арабські запити, скласти мені

відповіді, скільки-небудь грамотної:

силувалися зліпити простенькі арабські речення, та мало що їм щастило, а

тим часом я з Лемановим, в присутності софтів, вели арабську наукову

розмову, обмінювалися вражіннями і т. п. З того Леманов був дуже

задоволений: "Нехай наші клерикали знають, що навіть мову святого Корана

гяури (не мусульмани. - О.П.) тямлять краще, ніж вони. А через що? Через

те, що вчили її новим європейським методом, а не перестарілим

середньовіковим" [Студії з Криму 1930, 7 75].

Агатангел Юхимович був особливо близький з татарськими культурними діячами

після переїзду до Києва, коли працював в нашій Академії. Його близьким

співпрацівником був історик-середньовічник Осман Акчокракли (1879 - 1937?),

що, між іншим, стимульований Агатангелом Юхимовичем, видав українською

мовою зміст поеми про походи Б.Хмельницького у 1648 р., складеної Джан

Мухамедом, зятем Тугай-бея, близького друга нашого Богдана (Татарська поема

Джан-Мухаме-дова. Про похід Іслям-Гірея II (III) спільно з Богданом

Хмельницьким на Польщу. [Східний світ 1930,12,163-170; передрук див.:

Східний світ 1993,1,134-139]). Інший кримський вчений, з яким Агатангел

Юхимович радо спілкувався, був філолог-тюрколог і поет Бекір Чобанзаде

(1893 - 1937), професор тюркології в університеті Баку [див. про нього:

Библиографический словарь... 1975, 601].

Серед кримських друзів Агатангела Юхимовича був молодий тоді ведучий

революційний поет Абдулла Лятіф-заде (1890 - 1937?), з яким Агатангел

Юхимович радо обговорював між іншим загальні проблеми кримсько-татарської

художньої літератури. "Пам'ятаю, - пише Агатангел Юхимович, - в розмові з

Лятіфом-заде я сказав був про одного татарського поета: "Він у свою лірику

вносить громадські настрої". "А я, - перебив мене Лятіф-заде, - роблю

навпаки: в громадські теми вношу лірику" [Студії з Криму 1930,183]. В

іншому місці Агатангел Юхимович пише про того ж Лятіфа-заде: "Довелося мені

чути од Лятіфа-заде таку характеристику татарської поезії (в своїй

скромності він не виключив і самого себе): "Уся наша поезія - дуже

практична, утилітарна. Наші вірші - ніби трактати з публіцистичними

ідеями". "Увага ця, - додає Агатангел Юхимович, - справедлива, і торкається

вона не тільки кримчаків, а й інших тюрків бувшої Росії" [Студії з Криму

1930,188].

Агатангел Юхимович мав і прямих учнів з кримських татар. Між ними був

ісламіст КгОрнк Якуб Кемаль, завідувач Східного музею в Ялті, що

досліджував суфізм, ісламський містицизм, одну з улюблених наук А.

Кримського. Агатангел Юхимович надрукував інформацію про відкритий ним

"Арабський суфійський рукопис ХТО ст„ в Криму знайдений, і чи не в Криму й

писаний "[Східний світ 1930,759-764]. Як казав мені Агатангел Юхимович у

1940 р., Кемалева уже надрукована монографія "Документальна історія цехів в

Кримськім Ханстві" не вийшла у світ у 1931 р., а була повністю знищена.

Одначе цій молодій кримсько-татарській культурі в розвитку, так дорогій

серцю Агатангела Юхимовича, не судилося довго процвітати. Прийшли трагічні

роки 1934 - 1936, і майже всі її діячі були поголовне зліквідовані.

VI

Вище я цитував листа Агатангела Юхимовича до свого сходознавчого вчителя

Всеволода Міллера, в якому Агатангел Юхимович недвозначно з'ясував свою

незацікавленість кар'єрою в Російській Імператорській Академії Наук.

Очевидно, він не бажав збільшити число тих українських духовників та

вчених, що від часів Петра І наводнювали столицю імперії, спричиняючи

інтелектуальну засуху на своїй батьківщині.

Страницы: 1, 2, 3