рефераты бесплатно

МЕНЮ


Агатангел Крымский

Агатангел Крымский

Агатангел Юхимович Кримський

I

Вісімдесяті і дев'яності роки XVII ст. були дуже бурхливими в

Туреччині, в Криму і Україні. Це часи початку розпаду Османської імперії -

"Великий згон" на правобережжі України 1680-х рр.. Кримські походи

гетьманів Івана Самойловича 1687 р. і Івана Мазепи 1689 р„ невдала турецька

облога Відня (1683), втрата турками Азова (1696).

Власне, остання подія змусила одного кримського муллу, цебто ісламського

духовника, залишити неспокійну столицю Бахчисарай і податися на Литву.

Зв'язки між Кримом та Литвою (і Волинню) датуються ще часами великого князя

Литовської о Вітовта (1392 - 1430), який запрошував татарських дружинників

до обох своїх резиденцій: біля Вільна та Луцька. Втікач-мулла оселився у

Мстиславі (тершорія Могилівської області Білорусії), прийняв християнство і

одружився з місцевою жінкою (близько 1698 р.).

Із того мстиславського татарського роду походили дві цікаві заслужені

родини: Куторги та Кримські (пер. із 'тюрк..Киримли). Брати Куторги стали в

першій половині XIX сторіччя оздобою російської науки. Обидва були

професорами Санкт-Петербурзького університету: зоолог Степан Семенович

(1805 - 1861) та творець античної історії в російській науці Михайло

Семенович (1809 - 1886).

Як відомо, обурений польським повстанням 1831 р. і, зокрема, 1863 р.,

царський уряд вирішив деполонізувати "Юго-Западньїй" край. Почали

засновувати російські середні школи, зокрема на Волині, і туди тепер

подавалися на працю українці пе тільки з Правобережжя, але й з колишньої

Гетьманщини та Слобідської України. Таким чином, в 1866 р. народився в

Холмі Михайло Грушевський, син учителя Сергія з Київщини, а 25 лютого 1871

року у Новограді-Волинському (Житомирської області)-Лариса Косач, пізніша

Леся Українка, дочка Петра Косача із Гадяча, а дещо раніше, 15 січня того ж

року, - найкращий кримський подарунок Україні - Агатангел Юхимович

Кримський. Бо вчитель історії і географії Євфимій (українською мовою Юхим)

Кримський, татарсько-білоруського походження, також зацікавився можливістю

дістати працю на Волині і переїхав у Володимир-Волинський з Білорусі разом

зі своєю дружиною Аделаїдою Матвіївною Сидорович, яка - за словами

Агатангела Юхимовича у листі до Івана Франка - була "полька литовська"

[Кримський 1972-1974,5/1, 38].

Про своє походження Агатангел Юхимович пише до свого інтимного друга Бориса

Грінченка (17.УІ.1901 р.): "До речі, питаєтеся, яким робом з мене татарин.

Наскільки мені вияснили, перший наш прадід, виходець із ханства, мав

охреститися більш-менш 1698 р. у Мстиславці. Це я виводжу із запису на

стародавнім молитовнику. В сентябрі сестра моя в других перешле мені

арабські документи (її батько був найстарший і папери позоставались у

нього)" [Кримський 1972 - 1974, 5/1, 360].

Через кілька місяців після народження Агатангела Юхим Кримський переїхав на

роботу до Звенигородки над Гнилим Тікичем, на південь від Києва, і за

гроші, зароблені виданням підручника з географії для "двокласних шкіл",

побудував собі там дім, і його сім'я відтепер зв'язалася напостійно з

українською землею.

Агатангел Юхимович навчився читати, маючи три з половиною роки [Кримський

1972 - 1974, 5/1,59], а коли виповнилось п'ять років, батько віддав його в

науку до Звенигородського "городського училища", де він пробув наступних

п'ять років (1876-1881), причому головним його духовним кормом була чимала

бібліотека батька. У листі до Грінченка з 1892 р. (17.УІ) писав Агатангел

Юхимович так: "Може, хіба що я, Ж дитина, читав страшно багато, тим більше,

що батько мав і тепер має бібліотеку;

Од читання я й очі геть зіпсував ще на 12-му році (а тепер у мене 6-е ч.

окулярів) і фізично недорозвився (мій менший брат виглядає далеко старшим

од мене). Певно, .що хлопці-товариші, котрі дуже цінують фізичну силу та

зручність, не поважали мене, я часто був задля них якимось покидишем, але

так як я вчивсь дуже гарно і багацько начитався, то я вважав себе дуже

розумним і був певен, що ніколи вищого од мене немає ( звісно, такі гадки я

пильно хоронив при собі і нікому не висловлював)" [Кримський 1972 - 1974,

5/1, 59].

В той час він почав вже вивчати чужі мови, а саме, крім салонових мов краю

-польської та французької, ще англійську та німецьку.

1881 року, коли йому було десять років, його віддали до протогімназії в

м.Острозі, на Волині, де жила його тітка Филипа - сестра батька. Вона

завідувала міською бібліотекою, завдяки чому хлопець дістав доступ до

книгосховища для дорослих і читав різними мовами без розбору.

У 1884 р. Агатангела Юхимовича переводять до четвертого класу Другої

київської гімназії Кромера. Через рік бачимо його вже як стипендіата "по

конкурсі" відомої на всю Україну Колегії Павла Ґалаґана, яку він закінчив,

маючи 18 років і вивчивши ще наступні мови : грецьку, італійську і

турецьку.

II

Інтелектуальне дозрівання, а також відкриття своєї національної

приналежності і свідомості її, відбулося під час студій Агатангела

Юхимовича в Колегії Павла Ґалаґана в Києві (1885 -1889). Про ту першу школу

його свідомого життя заховалися його ж характеристики, із яких ми запитуємо

дві: "зовнішню", офіціальну - у листі Агатангела Юхимовича до Львівського

професора української літератури Омеляна Огоиовського (21.УІ.1893) та

"внутрішню", дружню - у листі до свого приятеля Бориса Грінченка

(17.УІ.1892 р.).

У першому листі Агатангел Юхимович писав: "Мабуть, ви не відаєте, що таке

колегія Ґалаґана, тим-то я позволю собі сказати про неї два слова. Це дуже

невеличка школа, "закрита" (себто з інтернатом), приймаються туди найкращі

ученики з 4-ї класи гімназіальної по конкурсному екзаменові. Видима річ, що

через це в Колегії збирається дуже живий, дуже свіжий елемент, вельми

сприяючий розумовому розвиткові: виробляється пошана до розумової праці й

до науки, виробляється навіть жадність до знаття. Іменно такий вплив мало

на мене колегіатське виховання. Щасливий я був і в тім згляді, що вчителем

словесності був у колегії Павло Гнатович Житецький - людина, що її вплив я

й досі на собі відчуваю. Були в Колегії і перечні боки, та я про них не

хочу тутечки згадувати" [Кримський 1972 - 1974, 5/1,115].

Зате в листі до Грінченка (12. VI. 1892) маємо внутрішню характеристику тої

школи:"Великою школою життя була задля мене Колегія Павла Ґалаґана у Києві.

Ви знайомі з цим-о закладом? Це закрита школа, трохи з українським духом.

Там є тільки 4 вищі класи гімназії. Плата страшенно висока - 750 крб.

річно, так що своєкоштні вченики, очевидячки, люди аристократичних або

плутократичних родин. Але тут є рівне число й стипендіатів (а всіх учеників

є більше-менше 60 - 65);стипендіати вступають по конкурсовому іспиту і всі

вони пролетарі! й плебеї. (Мій батько і теперички незаможний, а тоді зовсім

був бідний), не важко зрозуміти, що стипендіати та своєкоштні мусять

неодмінно образувати два табори, які аж ненавидять один одного. У перших

зброя - їх знаття, бо вони всі були в гімназіях першими учениками, а в

своєкоштних зброя - їх пиха, висока гадка про своє дворянство, князівство

чи гроші, та ще й, звичайно, фізична сила, которою вони в 1-м та 2-м (себто

в 5-м та 6-м) класі дуже добре користуються. Якщо стипендіат

трапитьсятакий, що й сам може дати здачі, то вони стараються його купити

грішми, себто затягують його з собою по кондитерських, їздять укупі

п'янствувати, тягнуть його по лупанарях і т. ін. Але все-таки зостаються

такі стипендіати, що завзято ведуть боротьбу і доводять діло до перемоги. Я

й у Колегії був первим учеником, гордощі розвелися в мене незмірне, тому-

то, хоч я себе поставив одразу так, що наші аристократи не сміли чіпати

мене, слабого, але я відчував гніт над стипендіатами ще сильніше, ніж

другі, і моє самолюбіє дійшло до болісності. Навіть словами (безпосередньо)

мене кривдили геть менше, ніж других, а проте який-небудь слабісінький

натяк на адресу плебса мене болісно зачепляв, сіяв у мене насіння

ненависті, злоби та гіркоти. І ми вели боротьбу" [Кримський 1972-1974, 5/1,

59- 60].

"Таким способом, - писав Агатангел Юхимович в листі до Бориса Грінченка,

-зовсім готовий був грунт для впливу літератури 60-х років, котру я

незабаром "почав читати. Спершу Писарєв, далі другі писателі того часу мали

на мене великий вплив (N.8. я літературу 60-х років знаю незмірне краще,

ніж сучасну). Вони формулювали мені мої змагання, дали систему моєму

світоглядові, навчили мене думати" [Кримський 1972- 1974,5/1,67].

Усвідомлення українськості прийшло до Агатангела Юхимовича після прочитання

передмови М.Драгоманова до повістей Юрія Федьковича (визнання Агатангела

Юхимовича у його листі до Б.Грінченка від 24 червня 1892). "Зоставалося до

канікул два тижні. І от узяв я якось повісті Федьковича з передмовою

Драгоманова, узяв, прочитав, і мене нове світло осіяло. Я зрозумів, що я

мусю бути українофілом - і це я зрозумів цілком свідомо. В цій свідомості

була певна частина одвіту на мої мучительці сумніви, і от я жадібно

ухопився за українство" [Кримський 1972 - 1974, 5/1,65].

Більш перспективно пише про це Агатангел Юхимович у своїй розвідці про

Драгоманова: "Етнографічні М.ПДрагоманова писання знав я, ще на шкільній

лаві сидівши, в Колегії Павла Ґалаґана вчившись. Допомогли тому,

безперечно, і вчителі мої: ПТ.Житецький та Є.К.Трегубов, бо нам,

колегіатам, доводилося писати шкільні роботи ("сочинения"), прим. на такі

дані од них теми: "Казачество по "Тарасу Бульбе" Гоголя" і ін., і при тому

зазначалося нам, що ми можемо використати "Исторические песни" Антоновича

та Драгоманова. Наш товариш колегіат Мих. Чубинський приносив до колегії

"Малорусские народньїе предания" Драгоманова в книгозбірні свого батька з

власноручним написом М. Драгоманова, і всі ми перечитали ті "Предания" не

один раз. Незадовго перед закінченням колегіатського (гімназіального) курсу

я з захопленням прочитав "Переднє слово" Драгоманова до "Повістей Осипа

Федьковича", що розкрило мені очі на правдиву роль Галичини в нашім

письменстві. Але ж те все друкував Драгоманів, ще як у Києві був. А про

Драгоманова як про емігранта ми нічого не знали виразного" [Кримський 1972

- 1974, 2, б2б].

Лист Агатангела Юхимовича до Грінченка (із 25.УІ.1892 р.) додає ще

інтимного колориту: "Грунт до українофільства у мене був вже давно

приготований. Пригадую, напр., як ще за два роки перед тим мені дуже любо

було являтися на любительські спектаклі в Звенигородці в щонайпоганішому

вбранні, не в чоботях, а в подраних пантофлях: це я робив на те, щоб

обурити нашу провінціальну аристократію неприличністю своєю; щоб іще більше

обурити всіх, я вдавався до брата в антрактах по-вкраїнськи, то по-

французьки, останнє я робив на те, щоб показати, що я вмію не тільки

російської, ба навіть ще аристократичнішої мови, а все-таки вкраїнську

шаную більше, бо вона мужицька (N3. я тоді багацько викидував таких штук,

бо одне, що був ще зовсім хлопчина, а друге -хтілося бравувати своїм

мужицтвом)" [Кримський 1972 - 1974, 5, б5]. Тут можна додати, що цей

бравурний виступ в обороні переслідування української мови Агатангел

Юхимович описав у своїм оповіданні "Перші дебюти одного радикала", де він

виступає під іменемПетра Химченка [Кримський 1972 - 1974, 1, 414-415].

“Яуже страшно виучував усе те, - пише далі Агатангел Юхимович Грінченкові

(5ДД.1892 р.), - що читалось на лекціях (на першім-таки семестровім

екзамені мав увИІ*), і через те мені здавалося, що решту часу я можу і смію

присвятити цілком у“У“івству. Я не гадав про те, що коли вдовольнитися

самісінькими лекціями, то мозкяа й десять факультетів скінчити, а зостатися

тим самим неуком! Я не хтів зміркувати, що задля України я зможу бути

корисним лише тоді, коли я матиму основні всесторонні знаття, коли я буду

людиною, а не якимсь хлопчиною, коли я матиму широкий світогляд. Я цього не

зміркував: мені здавалося гріхом "не побігти на пособу моїй Ненці", яку я

допіру "обрів", - я не хтів бути "зрадником". І я побіг.

Кожнісіньку вольну від "офіціальних" занять часину я й присвячував

"Україні". Перша ознака національності є мова - я й нею найперше

заклопотався, пильно читав усякі книжки, особливо увагу звертав на

етнографічні матеріали, перечитав усякі філологічні праці. Далі: знайомився

з нашою літературою, спішився перечитати навіть погань. Кинувся й до

літературної праці: перекладав, писав оригінальні твори (на щастя, послав і

пошлю до друку дуже мало цих "овочів незрілої музи"). Хай собі, по заповіту

Горація, полежать: попит ргетат іп аппит! ("нехай друкується на дев'ятий

рік"). Знайомився з Галичиною та її діячами, завів переписну; і в Москві я

придбав собі одного знайомого з галичан, котрий навіть дещо писав по

часописах (перекладав з московського), от од нього я дуже багато дізнався

за тую "Галілею". Нарешті поліз і в політику..." [Кримський 1972 - 1974,

5/1,68-69].

У листі до брата Юхима (Бейрут, 23 травня 1897) Агатангел Юхимович

писав:"Відносно національного українського питання, я повинен признатися,

що воно мене властиво мало цікавило із теоретичної точки погляду. У мене

чисто практичною дорогою (через читання і писання по-малоросійському на

теми, не обов'язково національні) непомітно і поступово виробилися відомі

національні переконання, і коли я вже після того читав теоретичні пращ про

значення національності, то вони вже не викликали ніякого впливу на мене:

вони повторяли те, до чого я сам без примусу прийшов раніше. Тому я не можу

оцінити, наскільки вони (оті праці; переклад мій. - ОЛ.) є дійсно

переконливі" [Кримський 1972 - 1974, 5/2,147].

III

Із Михайлом Драгомановим були у Агатангела Юхимовича дуже специфічні

взаємини, етапи яких він подав у своїй документальній студії, присвяченій

тому національному діячеві, яка була вперше повністю опублікована у

збірнику праць Агатангела Юхимовича "Розвідки, статті та замітки" в 1928 р.

(передрукована з пропусками. Кримський 1972 - 1974, 2, 614-672], Агатангел

Юхимович пройшов подвійний шлях: від Павла до Савла і від Савла до Павла.

У 1890 р. появилася стаття Драгоманова у Львівському журналі "Народ", яка

на думку Агатангела Юхимовича недооцінювала значення національної справи,

остання, мовляв, мала б уступити перше місце всеімперському поступові:

"Стаття Драгоманова обурила мене, - писав він до Грінченка (26.УІ.1892), -

і зо мною зробився нервовий пароксизм, це було саме в переддень турецького

(дуже важкого) екзамена" [Кримський 1972 - 1974,5/1.76].

Сангвінічний Агатангел Юхимович зразу послав свою рецензію до другого

Львівського журналу "Правда", яка закінчувалася запитаннями: "Тепер я Вас

питаю: яким способом можна і треба українцям для здобуття прав і вольности

(між іншим, певне, і прав національности) сполучитися з неприхильними до

них москалями, та й не потопитися при тім в "общем русском море"? Або яким

способом перетворити російську нетолерантність в толерантність? Коли Ви

можете дати на це пораду (та, 'Бога ради” не загальними фразами, а точно!),

тоді будьте певні, ніхто Вам, крім щирої ·•омки, нічого не скаже"

[Кримський 1928,326].

Другий гріх Драгоманова - це недооцінювання національної мови. Агатангел

Юхимович, фанатично закоханий у свою мову, та із природним вичуттям

важливості мови у суспільному житті, мусив різко зареагувати.

"Нам же одібрано, - він каже, - усякі мінімальні, елементарні права. Для

нас і говорити своєю мовою то вже є злочин; нашій наці! - гірше, ніж усім

іншим націям. Тим-то дуже важлива для нас річ - придбати собі хоч первісні

права, хоч право на мову, бо без неї не можлива ж просвіта нашого дорогого

нам народа... Маючи хоч мову законом дозволену, українофілам можна буде

освічувати народ і впливати на народ, - тоді й народ може статися

помічником для інтелігенції в справі здобуття дальшої волі; а без участи

народньої маси - хто знає, чи багато вдіє сама інтелігенція? Зрештою, коли

б Ви вказали українцям хоч трошки кращий шлях, то певне, що вони б Вам

гаряче подякували. Тим часом. Ви кажете нам попросту: "Се ваша справа; та й

по всій мові!" [Кримський 192^,338].

Але деякі відступи Драгоманова і ближче з ним літературне знайомство,

приязнь з Іваном Франком, головним учеником Драгоманова, - знов повернули

Агатангела Юхимовича до табору Драгоманова. "Наперед усього я (пізніше),

спокійно розмишлю-ючи, примирив у собі національство з поступом і довів

собі знов, що вони зовсім не знаходяться у суперечності (як думав Драї

оманов) одне з одним... Я дуже радий, що почав тоді трохи листуватися з

Франком..." [Кримський 1972- 1974, 5/1,78].

Вістка про смерть Драгоманова вразила Агатангела Юхимовича. У своєму

некролозі він прямо писав: "На мою думку, смерть Драгоманова - це таке

велике і оре, якого ми ще не зазнали після Тарасової смерти" [Кримський

1928,364].

IV

У ті часи у Російській імперії було два центри сходознавства: східний

факультет Санкт-Петербурзького університету - з чисто науковими цілями та

Лазаревський інститут у Москві, де практично навчали східних мов майбутніх

дипломатів, політиків та економічних діячів. Наука тривала там три роки.

Очевидно, для випускників Лазаревського інституту була відкрита можливість

після того, як вони практично вивчили східні мови, дістати науковий вишкіл

на східному факультеті у Санкт-Петербурзі.

Тодішній голова російських орієнталістів арабіст барон Віктор фон Розен

(1849 -1908) звернув увагу на талановитого Лазаревського арабіста

Агатангела Юхимовича і запропонував йому перейти до Санкт-Петербургу.

Але це означало б, що Агатангел Юхимович мусив би зректися своїх

україністичних і славістичних інтересів і присвятити себе виключно науковій

арабістиці. Такої жертви для "чистої науки" Агатангел Юхимович не міг

зробити, тим більше, що українське життя вимагало його участі.

Правда, він пішов продовжувати студії до університету, але не до Санкт-

Петербурзького, а до Московського, і тим самим не на східний факультет

(такого у Москві не було), а на історико-філологічний, де він в 1892 - 1896

рр. проходив курси зі слов'янської філології (головно у Романа Брандта) та

Страницы: 1, 2, 3


Copyright © 2012 г.
При использовании материалов - ссылка на сайт обязательна.