Банки и банковские системы

сертифікатів, що рівнозначні довгостроковим вкладам.

У кредитних спілках капітал утворюється за рахунок пайових внесків

(через акції), а використовується для короткострокових позик членам

асоціації.

Страхові компанії — специфічні кредитні інститути. Мобілізовані за

допомогою продажу страхових полісів кошти вони використовують для надання

довгострокових кредитів підприємствам і державам. Проводиться також

страхування кредитів.

Пенсійні фонди створювані для виплати ненсій за рахунок коштів

держави, підприємств і самих працюючих, також використовуються як кредитні

ресурси переважно шляхом купівлі цінних паперів, акцій і облігацій.

Інвестиційні компанії, отримавши кошти від реалізації своїх акцій

дрібним власникам, вкладають їх в акції різних компаній. Отже, підприємства

мають істотну підтримку кредитними ресурсами як від комерційних банків, так

і від небанківських кредитних організацій, а конкуренція між різними

кредитними установами позитивно впливає на діяльність підприємств.

4. Банківська система України.

Істотні зміни у відносинах між банками та підприємствами вносить

кредитна реформа 1990-1991 рр., згідно з якою сформувалася двохрівнева

банківська система: на першому рівні — Центральний банк, що обслуговує

широку мережу кредитних установ, на другому — комерційні, як правило,

акціонерні банки, які обслуговують підриємства незалежно від форм

власності. За таких умов відносини між підприємствами та банками

переносяться з адміністративної в економічну «площину». Банк і підприємство

стають взаємно зацікавленими партнерами.

4.1. Кредитні відносини банків і підприємств.

Банки надають кредити підприємствам незалежно від форми власності, які

перебувають на господарському рахунку, мають самостійний баланс і власні

оборотні кошти.

За сучасних умов центр ваги у кредитних стосунках банків і підприємств

переноситься з об'єктів на суб'єкти кредитування.

При утворенні різних банків підприємство має право кредитуватись у

тому банку, який його більше влаштовує оперативністю обслуговування, рівнем

процентної ставки тощо.

Відносини між підприємствами та відділеннями банку з питань

кредитування регулюються кредитним договором, який укладається між ними

переважно на рік, але при регулярних стосунках може бути укладений і на

тривалий строк, а в окремих випадках, при тимчасовій потребі у кредитних

ресурсах — на строк менше року. Конкретний зміст договору і перелік умов

визначається за згодою сторін. При цьому одне із завдань банку —

підтримувати ініціативу та самостійність підприємств, не допускати

дріб'язкового втручання у виробничу діяльність підприємства. Водночас банк

ретельно вивчає фінансовий стан підприємств, стан оборотних коштів,

інвестиційні плани і можливості, організацію роботи щодо підвищення

фондовіддачі та рентабельності — виконує свого роду аудиторські функції на

прохання клієнта.

Кредити надаються підприємствам на виробничі та соціальні цілі

відповідно до принципів кредитування: забезпеченості, цільового характеру,

терміновості, поворотності та платіжності. Забезпеченням поворотності

кредиту служать застава товаро-матеріальних цінностей або продукція в міру

її випуску, а також гарантії банків, інших кредитних установ, страхові

поліси.

Крім банківського кредиту, що його надають підприємствам комерційні

банки, широко практикується комерційний кредит, який, з одного боку,

істотно зменшує потребу в банківському кредиті, а з іншого — служить його

забезпеченням на основі обліку векселів. За деякими даними 2/3 кредитного

обігу здійснюється у вигляді комерційного кредиту. Суть його полягає в

тому, що одне підприємство надає кредит іншому з оформленням його векселем.

Найчастіше такий кредит супроводжує поставку товарів.[2]

Вексель часто використовується для розрахунків з іншими підприємствами

шляхом індосамента — передатного напису. Це істотно зменшує потребу у

грошовій масі і має антиінфляційне значення. Японія у 50-ті роки

перейшла на емісію під комерційні векселі, що сприяло стабілізації цін.

У колишньому СРСР комерційний кредит був ліквідований у ході кредитної

реформи 1930 р., оскільки він не відповідав тотальному державному контролю

за умов адміністративно-командної системи. За сучасних умов демократизації

господарського життя і переходу до змішаної економіки (регульованих

ринкових відносин) відновлюється комерційний кредит і швидко зростає

кількість різних комерційних банків, що утворюються як товариства з

обмеженою відповідальністю або як акціонерні товариства. Їх засновниками

виступають інші банки і різні державні та корпоративні підприємства.

Приватні капітали для заснування банків поки що використовуються мало.[9]

Найбільшим серед комерційних банків в Україні є акціонерний

агропромбанк «Україна», створений на базі державного спеціалізованого

Агропромбанку. За обсягом статутного капіталу та прибутків це один з

найбільших банків на території колишнього СРСР. На початок 1992 р. в ньому

вже було понад 5 тис. акціонерів.

У кожному адміністративному районі України є відділення Укрощадбанку,

до складу яких входять ощадкаси. Це один з найбільших банків України, який

має найрозгалуженішу мережу.[2,9]

Комерційні банки самостійно встановлюють процентні ставки на свої

кредити та комісійні винагороди за послуги.

Національний банк регулює процентні ставки за кредит не прямим

диктатом, а рівнем процента за кредитні ресурси, які він передає

комерційним банкам. У період промислового піднесення і особливо за умов

економічної кризи різко зростає попит на кредитні ресурси, а отже,

підвищується процентна ставка. Найбільше впливає на її зростання інфляція.

Щоб хоч дещо компенсувати та зменшити ризик знецінення грошей, наданих у

кредит, банки підвищують процентну ставку до 100—200 % і навіть вище. Саме

такий рівень ставки склався в Україні на початку 1993 р., хоча за

нормальних умов процентна ставка становить 5—10 %.[4]

Конкуренція між комерційними банками — явище позитивне, але наявність

багатьох дрібних банків веде до розпорошення кредитних ресурсів і загрожує

«ланцюговою реакцією» банкрутств дрібних банків, а разом з ними і дрібних

підприємств. Тому Центральний банк піднімає межу мінімального розміру

статутного фонду комерційних банків при їх перереєстрації.

Конкуренція між комерційними банками за клієнтів є впливовим фактором

розвитку банківської справи, але у розвинутій ринковій економіці її не

залишають без «пильного ока» центрального (національного) банку: контроль

за законністю діяльності комерційних банків, коригування кредитної політики

за допомогою облікової процентної ставки та нормування резервів. В Україні

На ціональний банк настільки слабкий,'що він не має ніякого впливу на

комерційні банки, не надає їм інструктивної та контрольної допомоги, і

розвиток банківського кредиту має стихійний характер з усіма його

негативними наслідками, а комерційний кредит підмінюється бартером. Досі не

впроваджено вексельних розрахунків. Це породжує недові ру вкладників до

банків і недостатню мобілізацію кредит них ресурсів. Навпаки, Національний

банк фактично без поворотне кредитуючи бюджетний дефіцит (з дозволу

Верховної Ради), провокує підвищення процентних ставок у комерційних

банках, що ставить у скрутне становище підприємства, особливо малі,

пригнічує ділову активність, без якої неможливий вихід з економічної кризи,

і стримує подолання інфляції. Отже, зміцнення позицій Національного банку

як основного регулюючого грошову і кредитну політику центру — невід'ємна

складова економічного відродження України.

4.2. Розрахункові операції банків.

Підприємства розрахову ються між собою безготівкове через установи

банку, в яких вони мають розрахункові рахунки. Розрахунки проводять за

такими правилами:

1) платежі здійснюються, як правило, після відванта ження

товароматеріальних цінностей або виконання робіт

2) за дорученням платника;

3) за рахунок власних коштів платника або в окремих випадках за

рахунок кредиту банку;

4) сума спочатку списується з рахунку платника, а потім зараховується

на рахунок постачальника. Виняток становлять розрахунки чеками у межах

окремої держави

При різноманітності підприємницької діяльності під приємств за умов

планомірно-ринкових відносин організа ція розрахунків виходить з принципу

вільного вибору підприємствами форм розрахунків і закріплення їх у

договорах та невтручання банку у договірні відносини підпри ємств. Такий

підхід поширюється на всі підприємства юридичні та фізичні особи —

незалежно від форми влас ності Кошти з рахунку підприємств списуються за

розпорядженням власника рахунку, при чому черговість плат«1 жів визначає

карівник підприємства, якщо інше н° перед бачене законом.

Безготівкові розрахунки здійснюються у таких формах платіжні

доручення, чеки, акредитиви, вимоги-доручення, векселів

За обставин масової заборгованості (при порушенні нормального потоку

товарів та грошей) уряд і Національний банк України організовують масові

взаємні заліки. Але цей елемент адміністративного втручання у роботу банків

і підприємств виправданий лише в екстремальній ситуації Такий же характер

має розпорядження про лише поперед ню оплату товарів, зокрема

хлібопродуктів, води, електро та теплоенергії та ряду послуг, зокрема

транспортних.

За домовленістю платник і постачальник можуть про вести між собою

взаємне зарахування заборгованості без посередництва. Найчастіше

практикуються розрахункі платіжними дорученнями платника банкові про

перерахо вування певної суми з його рахунку. Лише платник пови нен

вирішувати, чи перераховувати кошти за товари послуги. Це підвищує

відповідальність постачальника зг виконання договору поставок і посилює

економічну неза лежність підприємств.

За домовленістю між підприємствами доручення можуть бути строковими

(наприклад, авансом, або після відвантаження товару, або часткові платежі

при великю угодах), дострокові або відстрочені — без шкоди для фінансового

стану сторін.

Розрахунки акредитивами застосовуються як гарантіє оплати товарів або

послуг. За дорученням платника банк в якому він обслуговується, переводить

кошти у банк, який обслуговує постачальника наперед, а при виконанні умої

акредитиву (наприклад, поставки товару) кошти відразу перераховуються

постачальнику. Акредитив призначається для розрахунків лише з одним

постачальником.

Розрахунки вимогами-дорученнями застосовуються для оплати виконаних

робіт і наданих послуг, поставленої зі договором продукції. Вимогу виписує

постачальник чі виконавець робіт і безпосередньо вручає її платникові

Платник на цьому ж документі виписує доручення пр( повну або часткову

оплату і здає у банк, який його обслуговує.

Якщо є підстави для відмови від оплати, то платник їх повідомляє

постачальникові теж безпосередньо. У договор між підприємствами

передбачається відповідальність платника за несвоєчасну оплату вимог-

доручень. Ця формі набуває все більшого поширення. Отже, розрахунки, ще

застосовуються між підприємствами, спрямовані на усунення автоматизму у

розрахунках та підвищення відпові дальності за виконання договорів.

Банки забезпечують обіг ресурсів між підприємствами акумулюючи їх в

одних точках господарського механізму і спрямовуючи в інші. При цьому

стимулюють ефективна господарювання

5. Ринок цінних паперів.

Приватизація й акціонування приватної власності, розвиток

підприємництва та кредитних інститутів приводять до поглиблення розвитку

грошових і кредитних відносин. Виникає особливий сектор господарювання,

який пов'язаний з обігом цінних паперів — фінансовий ринок.

Фінансовий ринок потребує не лише правового регулювання обігу цінних

паперів, а й створення організації, яка забезпечувала б цей обіг. Такою

організацією є фондова біржа. Фондова біржа — це організований і регулярно

функціонуючий ринок для купівлі та продажу цінних паперів, обов'язковий

елемент регулювання ринку цінних паперів.

Фінансовий ринок умовно можна поділити на дві частини: ринок

банківських позичок і ринок цінних паперів. Ринок цінних паперів доповнює

систему банківського кредиту та взаємодіє з нею. Комерційний банк рідко

видає позички на тривалий час (більше року). Цінні папери дають змогу

отримати кошти на довгий період (на десятиріччя—облігації) чи у безстрокове

користування (акції).

Завдання ринку цінних паперів полягає у тому, щоб забезпечити більш

повне та швидке переливання заощаджень за ціною, яка влаштовує обидві

сторони. Для цього потрібні біржі та діючі на ринку цінних паперів

посередники.

Біржа — це організований ринок цінних паперів, який функціонує на

підставі офіційно зареєстрованих правил ведення торгівлі, де угоди про

розміщення та купівлю-продаж цінних паперів здійснюються обмеженою

кількістю біржових посередників. Емітентами (емітент — організація чи

підприємство, що випускає в обіг гроші або цінні папери) на ринку цінних

паперів виступають приватні національні, державні національні, приватні та

державні іноземні організації.

Усі цінні папери, які обертаються на ринку, можна поділити на три

групи: акції, облігації та спеціальні цінні папери. Щодо надійності

інвестицій та стабільності припливу доходу найбільш якісними вважаються

державні облігації, особливо короткострокові скарбничі векселі. Потім ідуть

приватні облігації й акції крупних компаній, які регулярно виплачують

дивіденди. Найменш надійними в акції, що випускаються тільки що створеними,

невідомими фірмами.

Розглядаючи сучасну інституціональну структуру ринків цінних паперів,

слід виділити чотири категорії учасників операцій: комерційні банки;

інвестиційні (торговельні) банки; власне біржові фірми та кредитно-

фінансові організації, які об'єднані під назвою «інституціональні

інвестори» (страхові компанії, пенсійні та інвестиційні фонди).

У різних країнах співвідношення сил між ними різне. Воно залежить від

рівня розвитку ринків та від юридичних відмінностей у законодавствах. Так,

у державах, де комерційні банки мають право здійснювати операції із всіма

видами цінних паперів, наприклад у ФРН, інвестиційні банки не відіграють

значної ролі.

Кошти, що мобілізуються пенсійними фондами, страховими компаніями та

іншими організаціями, надходять на ринок цінних паперів, де вони

використовуються у тому числі й інвестиційними банками чи біржовими фірмами

(біржовою фірмою називають брокерську фірму, яка купила місце на біржі)

переважно для придбання акцій, облігацій чи інших фондових цінностей. У

деяких випадках ці кошти передаються на управління у комерційні банки,

спільні інвестиційні фірми. Частина вільних грошових надходжень населення

потрапляє відразу на ринок цінних паперів, коли власник коштів віддає свої

розпорядження біржовій фірмі щодо кожної операції.

Залежно від значення, яке має ринок цінних паперів в економіці, його

можна поділити на два види: первинний і вторинний. Первинний — це ринок, на

якому розміщуються вперше випущені папери. Тут відбуваються мобілізація

грошових коштів акціонерними товариствами та запозичення їх державою.

Первинний ринок включає інвестиційні та комерційні банки, через які

акціонерні товариства і держава здійснюють розміщення своїх паперів.

Вторинний ринок — це ринок, на якому продаються і купуються випущені

раніше цінні папери. Тут відбувається зміна власника цих паперів. З погляду

організації вторинний ринок поділяється на централізований і

децентралізований. Формою централізованого ринку цінних паперів є фондова

біржа, на якій постійно обертаються цінні папери, але не всі, а лише ті що

допущенні до обігу біржовими комітетами.

Децентралізований — це ринок, на якому обертаються як допущені, так і

недопущені до обігу на фондових біржах цінні папери. Цей ринок складається

із значної кількості брокерсько-дилерських фірм, розкиданих по всій

території, які здійснюють між собою зв'язки за допомогою телефонно-

телеграфної мережі та пошти. До них належать і комерційні банки, оскільки

багато з них займаються аналогічними операціями з цінними паперами.

5.1. Сучасні тенденції в функціонуванні ринку цінних паперів.

Для сучасних ринків цінних паперів характерним є досить великий обсяг

угод, які укладаються поза біржею, і це становить позабіржовий обіг. Це

зумовлене існуючою у багатьох країнах системою високих фінансових комісій й

обмежувальною практикою прийняття акцій до котування, високою вартістю

послуг біржі, необхідністю сплачувати комісію та збори, монополізацією

членства біржі. Отже, сучасний ринок паперів складається з біржового обігу

із зареєстрованими і незареєстрованими на біржі цінними паперами, а також

позабіржевого обігу. У свою чергу позабіржовий обіг ділиться на

організований та неорганізований.

Організований обіг перебуває, як правило, під контролем

саморегульованих органів, членами яких є посередники цих ринків. У

більшості країн провідну роль у здійсненні позабіржових операцій відіграють

Страницы: 1, 2, 3